Життя як є: У Восьмому Березня - 14 жінок

У селі Восьме Березня Бахмацького району на Чернігівщині – 13 дворів. Із 24 жителів 14 — жінки.

Рейсовий автобус на автостанції в Бахмачі затримується на годину. Водій чекає на пасажирів київської електрички. Рушає, коли в салоні ніде ногою ступити.

— Ми на село повинні заїжджати, але там їздити нікому, — шофер зупиняє автобус на повороті до села. Далі йду добрих 4 км. Бачу дороговкази на сусідні села: Перше Травня, Красний Колядин і Червону Зірку. В лісі дзвенять бензопили. На дорозі з’являються старі ”жигулі”. Водій погоджується підвезти. 60-річний киянин Михайло Кобець родом із Восьмого Березня. До столиці переїхав одразу після служби в армії. Раз на місяць провідує тітку.

— Як дорогу зробили, стало набагато легше, — розповідає чоловік. — Раз у полі ночував, як гружений картоплею застряв під час зливи. А зараз і хліб возять двічі на тиждень, а не раз.

У селі одна вулиця, хати по праву руку. Вікна та двері на вулицю не виходять.

— Щоби менше втрачалося тепла, — пояснює Михайло.

Біля першої хати чотири легковики — наймолодший чоловік села Василь Павлик святкує 60-річчя.

— Третій день за столом, уже й живіт розболівся, — Василь Олексійович запрошує до хати.

До найближчого подвір’я 400 м.

— За межу тут битися нікому, — каже 71-річний Микола Пархоменко. Чоловік стоїть біля воріт.— Років сім-вісім назад обробляли з жінкою 70 сот, а зараз здоров’я не те. Нога болить, то пораємо 15 соток.

Михайло Кобець знайомить із тіткою. Надії Миколаївні Пархоменко 84 роки. Вона найстарша тутешня жителька і ровесниця Восьмого Березня.

— Мій батько Микола Іванович був куркулем. По революції його обрали старостою в Гайвороні. Мєсна власть лаяла, що не утискав панів, так він не витримав і пішов на сюди, на хутір колхоза Восьме Березня. Хату добренну тут збудував, покрив не соломою, а залізом. Ця земля біля річки Ромен належала братам Охріменкам, Петру та Артему. Потім їх розкуркулили — лишили собаку та колодязь. Батька тоже розкуркулили. Прийшов руський і каже: ”Пишись у колхоз. А то ми бистро замки з клуні позриваєм, аж бризки полетять”. А батько йому: ”У мене син Йосип у Красній Армії служить”. А той колективізатор: ”Сина отозвьом і разобьйом”. Старший брат Іван написав заяву на вступ у колгосп. Пізніше батькову хату розібрали, а з неї збудували дві дітям. Я найменша з 12.

У 1950-х болота біля річки Ромен осушили, прокопали водовідвідні рови, почали видобувати торф. У селі були 64 двори, колгоспна бригада, магазин і початкова школа.

— У школі дві комнати, у кожній по 20 учнів. Учитель один на різні класи. Задасть завдання одному, біжить через коридор другому задавати. Потім школу закрили, по колодах перевезли у Гайворон. Магазин простояв довше, я в ньому продавала. А як його закрили, пішла касиром на торфорозробці. 1985-го вже нікому було працювать. Якби оцю дорогу да років 30–40 назад, тоді було би діло. У 1960-х почали давати паспорти, то багато жителів роз’їхалися до столиці, у Ромни, в Конотоп. У Чернігові осіло небагато — туди їздити не з руки.

— Ось яка росте, — Михайло Кобець показує морквину завтовшки як рука. — Земля тут така добренна, чорнозем із піском, тільки бур’яном поросла.

— Раньше в колхозі давали подарунки на Восьме Березня, — веде далі старожилка. Надія Пархоменко була заміжня, дітей не має. Про колишнього чоловіка згадувати не хоче. — Мущини танцювали перед нами, дарували троянди — непремінно червоні. Я діставала гармошку і грала. Можу й зараз на гітарі, балалайці чи на мандолині. Мої брати самі робили інструменти — у нас був сімейний оркестр. Але в селі більше шануємо 4 листопада — Казанську. Тоді у нашому приході в Гайвороні храм, сусіди сходяться.

Із хатніх вікон видно городи, болота та ліси за ними. Трохи далі — дім 57-річної Віри Курдиби, наймолодшої жінки в селі.

— Зараз на дворі плюс три, то я нині печі не топила, — говорить Надія Миколаївна. — А в морози топю двічі на день по корзині дров. Телевізор он, електроплитка і кип’ятильничок. За місяць накручую 30 кіловат.

У селі один номер стаціонарного телефону. На ньому два апарати.

— Коли дзвонить одна сім’я — інша може слухать, про що балакають, — сміється Михайло Кобець. — Я п’ять років тому подарував тітці мобільний. Так вона з нього нікуди не дзвонить, хіба як захворіє. Часом харчів просить привезти. ”Швидка”, коли приїжджає, то жителі жертвують бензин узамін спаленого. Дільничний міліціонер навідується зрідка.