Рід Закревських: Від Шевченківської музи до «червоної Мата Харі»

У відомому для туристичного загалу путівнику «Україна» Ендрю Еванса можна зустріти такі слова: «…насправді, Україна чи не остання в Європі країна, подорожувати по якій дешевше, ніж залишатися вдома».

Але в нашому випадку річ не в статках, а саме в бажанні побачити й відчути дивовижне, що, як відомо, поруч. Тим паче, що осінь і зима, хоч і сприймаються як депресивна пора, є найкращим часом для турів вихідного дня.

Мова піде про одну з нещодавніх подорожей лекторію на колесах, враження від якої не передасть жоден путівник. Власне, з подорожі на Полтавщину, в Березову Рудку, де знаходиться родовий маєток Закревських, три роки тому і розпочав своє життя проект «Дорогами рідного краю» Чернігівського історичного музею ім. В. Тарновського.

Думаю, що не лише для мене, а й для педагогів і просто людей з області, з якими ми подорожували суботнього дня, тур шевченківськими місцями став насправді ексклюзивним. Єдине, що так і залишилось загадкою, – байдужість запрошених вчителів міста до теми поїздки, здавалося б, близької будь-якій інтелігентній і взагалі допитливій людині.

Оскільки тур було присвячено Дню української писемності і мови, то протягом подорожі згадалися кілька відомих літературних постатей нашого краю. Цікаво, що «колишні» чернігівці Леонід Глібов і Гліб Успенський доволі критично, хоча й, мабуть, справедливо, свого часу писали про обивательське життя чернігівських міщан (що, на жаль, якоюсь мірою лишається фактом не тільки часів Російської імперії). «Народ наш читає мало, думає неохоче», -- писав байкар у газеті, видавцем якої він був.

Коротаючи час у дорозі, наче на машині часу з екскурсоводом Наталією Самохиною ми перенеслися до України середини позаминулого століття. Згадали, як у тільки-но відкриті школи дітлахи йшли у супроводі голосіння матерів, а в навчальних закладах задовго до ЗНО існувало два види оцінки: «понятлив» и «посредственен». Згадали, як учні самі собі вирізали різки для покарання і замочували в солоному розчині… Лупцювали навіть тих, хто добре навчався, ну, для того, «щоб не дуже гордими були»…

І, звичайно, згадали перебування Тараса Шевченка в Україні після 14 років розлуки. Звичайно, поет давно прагнув відвідати рідну землю, хоч і вимушений був їхати з метою досить прозаїчною – малюванням заробити грошей на поїздку в Рим, де сподівався удосконалити себе як художника. Наша ж подорож стала своєрідним кроком до розуміння феномена Шевченка, котрий повною мірою ми ще не осягнули. Єдине, в чому можна собі дорікнути, так це те, що, говорячи про постать генія, на жаль, все буде досить скромно і дещо поверхнево.

«Свято моє! Єдинеє свято!»

Кажуть, що в Березовій Рудці поет був щасливий. Тут Шевченко був тричі - у 1843, 1845 й 1846 роках. Що привело поета до садиби Закревських? Дійсно, з «провини» «хрещеного батька» «Кобзаря» - Гребінки, Шевченко майже випадково опиняється на велелюдному балі в «українському Версалі» - маєтку Тетяни Вільховської. Тут його тепло зустрічають та схвалюють «Кобзаря», тут волею долі він знайомиться з Ганною, дружиною Платона Закревського, почуття до якої поет пронесе крізь усе життя. Закревські запрошують молодого художника й поета до себе в Березову Рудку, де він робить два олійних портрети родини. Немає сумнівів, що портрет Ганни написано з великою любов'ю і є найбільш вдалим у творчості Шевченка як художника: промовистий погляд молодої жінки з чорно-блакитними очима. Згодом в Кос-Аралі на засланні він присвятить їй свої вершини інтимної лірики: «Якби зустрілися ми знову…» та «Г.З», де називатиме її «Свято моє! Єдинеє свято!»…

Дворянське гніздо

Незважаючи на руйнівну силу історичних подій та часу, і палац, і садиба Закревських і досі дивним чином передають атмосферу часів, коли тут збиралася вся культурна еліта тієї доби. Перлина зодчества, дітище архітектора Є. Червинського (талановитого учня К. Тона, архітектора Храму Христа Спасителя в Москві) багато втратила.

Пограбований за одну ніч 1917-го, палац деякий час знаходився в запустінні, потім тут розміщувалась школа, вже більше 80 років це діюче відділення агрономії сільськогосподарського технікуму.

За палацом з двома флігелями був природній ліс, на місці якого з легкої руки Закревських виріс великий прекрасний парк з дев'ятьма широкими алеями, від яких, наче сонячні промені, розходились більш вузькі. Оазу затишку і спокою п'яти поколінь Закревських колись прикрашали штучний ставок з містками й острівцями, екзотичні дерева, розарій, альтанки у різних стилях та чайний павільйон. Зараз залишається тільки уявляти всю цю красу.

«Залізна жінка»

Ця назва роману Ніни Берберової про Марію Закревську-Бенкендорф-Будберг, онуку Ганни і Платона Закревських, говорить сама за себе. Загалом, тема роду Закревських взагалі потребує окремої розмови, адже майже кожен залишив помітний слід в історії країни.

Про графиню Бенкендорф, згодом баронесу Будберг, знято фільми й написано багато мемуарів. У миру її вважали агентом трьох світових розвідок, називаючи «червона Мата Харі». У Лондоні цю жінку пам'ятають як цивільну дружину Герберта Уелса. А в нас – ще й як особистого секретаря, музу й громадянську дружину Горького. Ця легендарна жінка, чиє життя пройшло у вирі буремних подій ХХ ст., після себе не залишила нічого, крім домислів і легенд.

Піраміди – не тільки в Єгипті!

Мабуть, Україну не можна вважати країною пірамід, та все ж у Березовій Рудці є своя піраміда (одна з трьох у Європі!), що служила усипальницею родини Закревських. Ця споруда вражає не тільки своїм опором часу й насиллю, а й, без сумніву, екзотичністю.

Побудована в 1899 році за замовленням сина Ганни й Платона – Гната Закревського, до речі, зятя Петра Столипіна (працював послом Росії в Єгипті), являє собою класичний зразок піраміди, абсолютно правильно орієнтований за частинами світу, висотою всього в 9 м.

Вхід до неї охороняла стародавня статуя богині Ізіди, а всередині мирно співіснували християнський вівтар, письмена Священного Писання та єгипетські фрески. На жаль, цей зразок релігійної терпимості свого часу зазнав наруги від більшовиків, які понівечили мавзолей, а останки похованих батьків її творця просто викинули.

У нинішній час вся садиба Закревських є пам'яткою садово-паркового мистецтва національного значення, але преференції з цього приводу, на жаль, тільки на папері.