Останнє оновлення: 11:38 середа, 24 липня
театр
Ви знаходитесь: Культура / Архітектура / А що там Воццек? або Спроба конструктивної деконструкції митця
А що там Воццек? або Спроба конструктивної деконструкції митця

А що там Воццек? або Спроба конструктивної деконструкції митця

Молодіжний театр. Переддень «Воццека». Прем’єрної й актуальної вистави...

В очікуванні на Воццека. Наразі, першого з них. Це Воццек-Биш... Щойно сказали, що він вже є. Що він у гримерній. Рухаємось туди. Ось, власне, і Олексій. Відображений у численних дзеркальних площинах. Помножений сам на себе, а ще – на Іздрикового Воццека. Де-не-де роздзеркалений на дрібне шмаття. Биш говорить. Про Іздрика, Воццека і трохи – про себе.

БИШ

Про андеграунд і першу роль

...Для мене Воццек – це повний андеграунд. До того ж, автора я знаю особисто, а він все ж-таки не впускає в своє коло багато людей. Можливо, це і правильно, бо творець має бути одинаком. Тому дуже приємно, що наш театр спостерігає за ним багато років – ще з початку 90-х років. Саме тут ми спілкувалися з ним, коли він робив інсценівку «Над прірвою в житі» Селінджера. А це для мене - це перша роль у Молодіжному театрі.

Взагалі, Воццек – збірний персонаж. Я бачив в ньому якихось режисерів, своїх знайомих, творчих особистостей, коли відтворював цей текст на сцені. Є ж такі персонажі в житті, які кажуть, як Воццек, за «бесідою»: «Старий, знаєш, цей світ став позбавлений інтимності»... А ми здебільшого десь такі і є. Як і він, Воццек - дещо мізантропічний, іронічний дуже, навіть саркастичний - як і сам автор. Він - алхімік, який хоче себе відчути в часі й поза часом.

Про складнощі взаємодії зі світом-текстом

Сказати, що відображати цей текст на сцені важко – це нічого не сказати. З іншого боку, якщо якийсь науковець-«традиціоналіст» почне говорити «так писати не можна, та так взагалі не пишуть», то це на матиме жодного сенсу. Бо пан Юрко скасовує всі стереотипи разом і «наніц». Іде своїм шляхом, викарбовуючи свої думки, образи... Нагадаймо собі, що йдеться про твір, який приніс автору славу...

Довго не давався цей твір саме мені. Хоча чимало ролей було зіграно, чимало було напрацьовано з літературою, з авторами. Так, твір складний, але доцільний. І мені здається, що Молодіжний театр і його керівник ідуть правильним шляхом, обираючи такі тексти. Адже треба відчувати час, і театр повинен відповідати реаліям життя і сьогодення – як би хрестоматійно це не лунало.

Та й із іншого боку, чимало наших знайомих знов каже: «Говорімо ж, нарешті, всі, українською мовою! Читаймо новітню вітчизняну літературу!» Проте я ввесь час хочу спитати не тільки такого глядача, а й «просунутий» загал: «Ось, оголошено сезон сучасної української прози. То де ж ви всі є?» Ті, хто мав би першим це на прапор підняти і дати змогу театрові зрозуміти, для кого він працює. При тому всьому, що я не прибічник того, щоб казати глядачеві: «Прийдіть до театру і помріть у ньому!». Взагалі, ми на правильному шляху, хоч би який важкий він не був.

Про театр та сучасну драматургію

Попри все, театр повинен бути різним. Для мене важливо, що театр відшукує авторів – українських, сучасних, які вже стають навіть класиками: розрив між українською радянською літературою і сучасною – дуже великий. І вже нове стає в нас на вершину, навіть уже класики - Андрухович, Іздрик, Кожелянко, Прохасько, Ульяненко... З`являється багато цікавих молодших авторів – Дереш, Яценко та інші, інші.

Так, театр має відповідати смакам глядачів, але він не повинен запобігати їм. Колись існувала думка, буцімто комедія завжди врятує репертуар. Мовляв, люди повинні відпочивати від складнощів життя. Мені ж здається, що театр має «підтягувати» глядача на новий щабель. А не розважати «спечаленого обивателя». Згадане для мене стосується нашого сезону.

Якщо ж говорити про сам текст, то треба було закохатися в нього. «Розшифрувати». Мені він відкрився не одразу. Саме цим і був цікавий «Воццек». Я можу сказати – що це особлива вистава. Адже театр – різний. Це симбіоз мистецтв. Це тішить, - коли форму віднайдено цікаву. Коли все приємно й окові, й на слух. Пошук триває завжди: зараз ми працюємо вже над твором Яценка.

Якщо глядач замислився, став відкривати твір для себе, - отже все гаразд. Усе гаразд - коли замислився про своє місце у світі, коли знаходиш оптимізм через твір, разом із героєм. Ми не знаємо, як розвиватиметься наш проект, Сезон сучасної української прози, але ми повинні його втілювати.

Слід зауважити також, що дуже важко знайти сучасну, актуальну українську драматургію. Поки що тут бракує нових беззаперечних класиків, які б - як свого часу Микола Куліш в Україні, чи Чехов у Росії - давали основу репертуару для певних театрів. І зараз театр шукає й відчуває себе в цьому просторі – напередодні виникнення нового, свого в драматургії.

Про глядача

Театр, на мою думку, повинен виховувати глядача. Від вистави до вистави. Скажімо, сьогодні він із задоволенням переглянув «Маму Клаву» - завтра прийде на «Воццека», адже він вже «заражений» «наркотиком» театру.

Хоч і кажуть, що про все давно написано, все давно поставлено. Та все одно глядачеві «Воццека» цікавий новий погляд на людей, речі та явища. Тоді йому вистава й подобається, навіть попри те, що не всі знають, що передвісником «Воццека» був «Войцек» Бюхнера. Митець робить своє діло. І люди все одно прийдуть до театру. Вони біжать від телевізора, комп`ютера, бо там майже все – звичне, зрозуміле. А живе мистецтво лишається живим мистецтвом.

Про багатоликість і значущість Воццека

Характерно, що у нас Воццеків три. Я вважаю що це правильний хід: якщо Юрко Іздрик «розбирає» героя на частини, показати це одному акторові важко. Актори – з різною підготовкою, емоційністю, досвідом, фактурою – передавати Воццека через себе. Розбирали себе – і збирали. У Воццеку. Оце, як на мене, дуже цікаво. Кожному «Воццек» дав щось своє. Наприклад, для Миколи Бичука – це велика школа, як для нашого студійця, людини молодої, яка шукає себе в мистецтві.

Взагалі Сезон сучасної української прози – це справа нашого особистого інтелектуального розвитку, самовиховання в літературі, її пізнавання, роз-піз-на-ван-ня, пізнання. Хоч «Воццек» написаний у 90-ті, він все одно сучасний. Зараз його час. Те, про що думає, чого глибинно прагне герой, можливо, він і отримує тепер, у сучасній Україні...

І ось ми вже удвох із Воццеком-Бишем – в очікуванні Воццека-Покровського. Телефонують, що він вже десь є. Чути кроки. Входить Володимир Банюк. Тисне руку. Чи, може, відпрацьовує больовий прийом? Ні, зараз він зовсім не Воццек. Знов телефонують. Кажуть, що Покровський таки десь є. І що, можливо, він в репетиційній залі. Спускаємося туди. Ставлять світло. Софіти вихоплюють, мовби зі сну, реквізит. Ось і Покровський. Іде, мовби який диверсант смислів, кружним шляхом. Та до репзали потрапляє. О! Воццек!

ПОКРОВСЬКИЙ

Про літературну діалогічність

Що ж для мене «Воццек»? Це приклад того, коли театр звертається до сучасної літератури, яка підхоплює й розвиває, відзивається відлунням на найкращі європейські традиції. Тут ми зустрінемо й Пруста, й Набокова, й Маларме, й багатьох інших письменників, із якими українські автори вступають у певний діалог. Тобто, розвивають цю парадигму художнього слова на іншому ментальному ґрунті. І в цьому сенсі це становить величезний інтерес.

Слід зауважити, що тут театр виступає в ролі такої собі обсерваторії, що досліджує через даність художнього слова дух часу. І не література в цьому разі робить певну послугу театрові, а театр – тим, що він досліджує цих авторів. Тобто це питання відображення. Відтворення і спотворення.

Про мозаїчність та фрагментарність

На перший погляд, література Іздрика фрагментарна. Це гра з мозаїкою, з нашаруваннями, з відлунням і просодичною поліфонією того, що він бере. І в цьому випадку через живий організм актора дегустується й досліджується це художнє слово. І мені подобається, що театр підходить до цього критично, ба навіть скептично до процесу вивчення. І питання тут - чи приживеться Логос в живому акторському організмі, чи знайде актор дієвий еквівалент через це слово і скаже нам, наскільки життєздатне це слово. Й Іздрика зокрема.

Раніше дуже багато говорили про те, що театр мусить вийти з-під рабської залежності від літератури. Проте сьогодення – це критичний час, коли театр входить із літературою в дуже щільний діалог і ревно тим самим відвойовує дієвість літератури у життя, ба навіть – життя у літератури. Скільки літературу звинувачувано в полегшенні втечі від дійсності. Сам час сприйняти докори буквально.

Що ж до спільності, точок дотику, зі світом героя, то це саме розшарування сучасної людини, неспроможність зібратися в один образ. Нині чимало говорять про сучасне покоління як про «покоління селфі». І справді, чому настільки сильним є прагнення до селфі? Людина хоче втримати свій образ, який у неї мовби розпадається на пікселі. Наразі людина надто сильно тримає повіддя власних обрисів, які, залежно від обставин, що з блискавичною силою змінюються, - розпадаються. І ось ця література, що відображає це розшарування, нездатність сучасної людини зібратися в певний образ, - це література кризова.

Про Головну формулу

Сучасний світ, що прагне до атомарного погляду на явища життя і на промисел божественний, має перестати займатися поділом на елементи й одухотворити матерію. Що ж до «кризової» літератури, то вона провокує, у хорошому сенсі цього слова, шукати більш глибинні базиси віри. А театр реагує сьогодні саме на віру. Якщо почитати книгу Йова, то там - та сама проблема, що й у Воццека. Це розібраність на елементи. І пристрасне прагнення їх возз`єднатися в один духовний стрижень. Це благання про Бога!

Що ж до місця «Воццека» у Сезоні сучасної української прози, – то, попри різновекторність проекту, його завдання, певне, - якщо не зібрати з цих уламків якусь картину сьогоднішнього світу, то допомогти глядачеві сформувати ту оптику, яка дасть змогу побачити сучасність і самого себе за допомогою цих авторів. Слава Богу, що на сьогодні ми чи не єдиний театр в Україні, який може собі дозволити дослідницький шлях. І це цікаво...

І ось уже Роман Покровський зникає в лабіринті театру. Дещицю радісний. Мовби вполював якого парадигмального монстра. Ми ж тим часом підіймаємося в бібліотеку, вона також Мала сцена, де знов стрічаємо Воццека. Наразі це Воццек-Бичук. Бичук говорить спочатку про твір.

БИЧУК

Про людей як Воццеків і про Воццека як людину

«Воццек» надскладний. Проте, під час роботи, треба було зріднитися з ним. А ще – зріднитися з персонажем. Треба було здолати велетенський пласт інформації. Те, що ми торкнулися цього тексту, неабияк нас збагатило. Це був дуже цікавий досвід для мене особисто. Починаючи з того, наскільки багата мова твору. Він містить чимало історій, які змушують замислитися над логікою дії його персонажів. Спитати себе, як би я вчинив, на їхньому місці. В будь-якому разі, цікаво спробувати зрозуміти, навіть не виправдати, таку людину, як Воццек. Усвідомити це на сцені – разом із глядачем. Бо ж наша професія така. Хоча, навсправжки опинитися на його місці мені б особисто не хотілося.

Взаємодіючи з текстом, запитань собі ставиш чимало, тож «порожнім» наш глядач від нас не вийде. Узагалі, для мене, асоціативно, Воццек – це не стільки персонаж, скільки процес його вивчення. Ми ж усі у виставі існуємо й окремо, й разом. Ми всі – Воццеки, й один суцільний «Воццек». І наше завдання – щоби глядач зловив себе на запитанні «А може і я - теж Воццек?»

Бичукові скоро на сцену. Ще якась година – і прийдуть глядачі. У кабінеті художнього керівника театру Геннадія Касьянова вже впорядковано книжки, що займуть місце в бібліотеці театру, на Поличці сучасної української прози, яку для співробітників театру відкриватимуть у суботу, 23 січня, зранку. Ми, я та уявний Воццек, спостерігаємо, як софіти оживлюють декорації.

З-за лаштунків хтось голосом Биша цитує Іздрика: «А що там Воццек? Та кому потрібен цей...»

закрити

Додати коментар:


Фотоновини

  Спека у багатоповерхівках: безпека для дорослих і дітей

SVOBODA.FM