Останнє оновлення: 11:02 четвер, 13 грудня
Забуті землі / Історія
Ви знаходитесь: Культура / Література / Літературний Чернігів / Гетьманщина на Стародубщині
Гетьманщина на Стародубщині

Гетьманщина на Стародубщині

Не зважаючи на те, що в складі Речі Посполитої економічний та соціальний розвиток Стародубщини, як і рівень життя її мешканців, значно підвищився, невирішені національні та релігійні питання призвели до крайнього погіршення міжетнічних стосунків між українцями та поляками у другій чверті 17 ст. по всій Україні.

Хмельниччина

Причини початку боротьби українців проти Польщі. Звільнення Стародубщини від поляків. Народна справа. Формування нових козацьких загонів на Стародубщині. Роль стародубців у визволенні України. Боротьба стародубців за волю у 1650-1652 рр. Народна пам'ять про Богдана.

Українська козацька еліта, яка стала в цей час поважною силою на теренах Наддніпрянщини, вимагала від польського уряду проведення важливих реформ у державі, серед яких чільне місце займала проблема перетворення двоєдиної Речі Посполитої на союз рівноправних суб’єктів – Польщі, Литви та України, а також вирішення релігійного питання, адже католицька влада Польщі поступово позбавляла православне населення України тих державних прав, що воно мало раніш, ще з часів перебування у складі Великого Князівства Литовського.

Саме небажання уряду Речі Посполитої починати вирішувати ці проблеми, призвело до низки повстань на козацькій Україні, жорстоко подавлених польським урядом. Але приборкання цих повстань призвело лише до нового, нечуваного раніш, сплеску народної боротьби під проводом Богдана Хмельницького у 1648-му році, і ця боротьба українців за волю стала початком кінця могутньої Речі Посполитої. Держава, що вирішувала колись долю усієї Східної Європи, потерпівши поразку у війні з українцями, перетворилася незабаром на нікчемну іграшку в руках своїх сусідів – росіян, шведів, австрійців, а наприкінці 18 ст. взагалі на довгі роки втратила свою незалежність. Такою була ціна, що заплатило польське суспільство за небажання вирішувати наболілі проблеми з українцями у 1648-му році.

Вістки про початок Визвольної війни, про перемоги українського війська під Жовтими Водами та Корсунем, дуже швидко долетіли й до Стародубщини. Як писав український літописець, звістки про козацькі перемоги ширилися по всьому Лівобережжю, «від Полтави до Почепу». Усі мешканці Стародубщини – козаки, селяни та міщани піднялися на збройну боротьбу проти поляків. 13 червня 1648-го року козацькі війська звільнили Новгород-Сіверський і просувалися у бік Стародубщини. Польські жовніри та єврейські лихварі тікали з Новгорода-Сіверського до Стародубу.

Стародубський маршалок пан Кієрло висилав з Варшави п’ять гармат і порох для зміцнення оборони краю, але все даремно. Повсталі стародубці захопили всі комунікації, і лише за мурами стародубських фортець поляки відчували себе у відносному спокої. Поляк Силич потім розповідав, що він не зміг проїхати з Почепу до Стародуба, оскільки біля 2-х тисяч прихильників Хмельницького перекрили всі дороги, а сівські воєводи повідомляли Москву, що військо повсталих швидко збільшується за рахунок місцевих міщан і будників (тобто ремісників). Наприкінці червня козацьке військо підійшло до Стародубу та оточило місто (автор «Історії Русів», місцевий мешканець, повідомляє, що українським військом командував Родак, генеральний осавул).

Але облога Стародуба тривала не довго. Місцеві мешканці однозначно підтримали українських козаків, і стародубський міщанин Павло Малявка, ризикуючи власним життям у переповненому поляками Стародубі, відчинив перед повстанцями ворота міста. Українські козаки, увірвавшись до міста, учинили страшну різанину серед поляків та євреїв, яких вважали лихварями та звинувачували у співпраці з поляками. Тільки перехід у православну віру рятував євреїв від загибелі, так один російський купець свідчив у Москві про події в Стародубі: «А жидів усіх побили, ніде митників і жодних жидів не залишили; а інших багато жидів хрестилося».

Такі ганебні сторінки, на жаль, завжди є властивими будь-якому народному повстанню, коли страждають неповинні. Павло Малявка за допомогу українському військові отримав від гетьмана Хмельницького велику пошану. Його прийняли «в компут товариства військового», надали у володіння село Яцковичі, а жителі міста обрали Малявку війтом Стародуба. Довідавшись про долю Стародуба, відкрили перед козаками ворота й інші стародубські міста: Погар, Почеп, Мглин. Тільки під Поповою Горою спробували поляки дати відсіч українцям, але шеститисячне військо польського гетьмана Вишневецького було повністю знищено українськими козаками.

Таке швидке визволення Стародубщини від влади поляків відбулося завдяки тому, що весь стародубський народ, усе стародубське українство піднялося на боротьбу за свою свободу, за визволення України. Навіть самі поляки згадували, що зі Стародубщини їх вибили «холопи, з буд будники». А Богдан Хмельницький саме під час визволення Стародубщини розпочав дипломатичну переписку з Росією, адже тепер він відчував себе могутнім володарем, який може розмовляти з московським царем на-рівних, та шукати для України рівноправного союзу з Московським царством. Першим послом від незалежної України до Москви було відправлено саме стародубця, Григорія Климова, який розповідав у Посольському приказі, що козаки хочуть «в Польщі і Литві всіх ляхів побити за те, що віру християнську ламали і багато християн побивали і насильством до ляської віри приводили». Так розпочиналися дипломатичні стосунки поміж Росією та Україною.

Після звільнення Стародубщини головним завданням української політики стало формування тут могутнього війська, яке б могло допомагати українським козакам у подальшій боротьбі проти Польщі. Тому гетьман Хмельницький видає до мешканців Стародубщини спеціальний універсал, у якому закликає їх вступати до козацького війська. Але стародубці йшли до козацького війська без усякого примусу, за власним бажанням, адже чудово розуміли, що тільки в єдності з Україною можна побудувати їм власне життя.

Козацький літописець зазначав, що важко на Стародубщині було знайти чоловіка, «який сам не пішов, або сина в козаки не послав». Незабаром кількість козацького війська зі стародубців складала вже 36 тисяч чоловік. Засиджуватися біля рідних домівок стародубські козаки не збиралися. Вже у середині липня 1648-го року Богдан Хмельницький пише листа до козаків Стародуба та Почепу з вимогою терміново відправлятися до Києва, до головного українського війська. Один російський купець свідчив у Москві 22 липня 1648 року: «І які де козаки були в Стародубі і в Почепі в зборах з 36000, і до тих козаків від гетьмана їх Хмельницького прийшов лист, а велів їм бути до нього; і вони ополудні, піднявшись, пішли всі до нього до Києву».

Але поляки з Литви, довідавшись що козацьке військо пішло зі Стародубщини, тут же повернулися до Стародубу та розпочали карати місцеве населення за допомогу козакам. Довелося стародубцям знову звертатися до гетьмана Хмельницького по допомогу. Український гетьман вислав на Стародубщину загін у 500 козаків, від яких поляки тікали, не вчинивши опору, а козацька залога залишилася у Стародубі для охорони краю. Про це розповідав у Москві мешканець Трубчевську Гаврило Чичинєв. Таким чином, в результаті перемог козацько-селянських військ у 1648-му році величезна територія від Запорізької Січі на півдні до Стародубщини на півночі була визволена від польського панування, та на ній встановилося українське козацьке правління.

Але спокій та мир для мешканців Стародубщини продовжувався у рідному краї лише трохи більше одного року. За умовами Зборівського миру з поляками в серпні 1649-го року було визначено, що польські пани мають право повертатися у свої маєтки на Стародубщині. Правда на них там ніхто не чекав. Як повідомляв російський посол у Польщі Григорій Пушкін у 1650-му році, після повернення польських панів «біля Чернігова, Стародуба і Почепу всі міщани збунтувалися і багатьох панів своїх побили».

Коли ж після поразки під Берестечком у червні 1651-го року Хмельницький був вимушений підписати з поляками Білоцерківський договір, по якому коронне військо могло перебувати в Брацлавському та Чернігівському воєводствах, де не буде реєстрових козаків, то, згідно з українським стародубським літописцем: «литовське військо стало в Стародубщині, як йде кордон князівства литовського» а поляки «вступали у володіння маєтностями і брали в свою владу всі доходи». Але стародубські селяни зустріли їх вилами і косами, бо всі вони вже вважали себе козаками.

Як пише український літописець: «усі мужніші стали козаками, і лише підліші залишилися селянами». Коли ж українське військо знищило польські війська у битві під Батогом у травні 1652-го року, за словами стародубського літописця, «у тім році знову по містах багато панів пропало, які на свої маєтності наїжджали, бо знову їх поспільство позабивало».

Повстання проти польської шляхти знову, як і у 1648-му році, охопило всю Стародубщину: «того ж року з Сіверщини, тобто зі Стародуба, Почепу, Мглина жовнірів вигнало поспільство, багато з них погромивши». Так Стародубщина боролася за свою незалежність у складі Української Гетьманської Держави та виборола своє право бути частиною козацької України, не зважаючи на всі перепони з боку литовського та польського війська.

Слава ж Богдана Хмельницького живе на Стародубщині до сих пір. Численні народні легенди розповідають про те, як у селі Чубківцях молився Богдан перед іконою Божої Матері Чубківської за волю і долю України, а у Почепському районі, поблизу Красного Рогу є два села, одне поруч від іншого – Богданівка та Хмелеве, мешканці яких вважають, що їхні прадіди дали назви цим селам саме на пошану великого українського гетьмана. Така вже невмируща слава у «батька Богдана» на Україні.

 

Постання Стародубського полка

1654-й рік на Стародубщині. Створення Стародубського полка у складі Ніжинського. Перші бойові перемоги. Стародубщина за гетьмана Виговського. Участь стародубців у Конотопській битві. Руїна на Стародубщині. Створення окремого полка. Перший полковник.

У 1654-му році представники від стародубського козацтва у складі делегації Ніжинського полка брали участь у Переяславській Раді, коли було укладено союзний та воєнний договір між Україною та Росією. Саме на початку 1654-го року й було прийняте рішення про формування Стародубського полка, як окремої військово-адміністративної одиниці у складі полка Ніжинського.

Взагалі-то стародубське козацтво адміністративно та територіально більше тяжило до Чернігову, але впродовж шестирічної війни з поляками сили як стародубців так і чернігівців були настільки виснаженими, що після смерті чернігівського полковника Небаби Чернігівський полк на деякий час перестав існувати, тому разом зі Стародубщиною Чернігівщина була підпорядкована Ніжинському полку, яким керував шурин Богдана Хмельницького Іван Золотаренко.

Про виснаження сил стародубського козацтва за роки Визвольної війни свідчить той факт, що згідно з переписом 1654-го року у Стародубі налічувалося лише 538 козаків, хоча іще у 1648-му році вся Стародубщина надала Україні 36 тисяч здібного козацького війська. Але після створення Стародубського полка на чолі з наказним полковником, почалося нове масове зростання кількості стародубського козацтва, не зважаючи на ті обмеження, які існували згідно з козацькими реєстрами. Документи того часу свідчать, що населення стародубських сіл знову почало козачитись та записуватися в козаки. Тільки хворі та немічні залишалися у селянському стані, приписаними до магістратів Стародубського, Мглинського чи Погарського. Так відбувалося у селах Олехнові, Рохманові, Кустичах, Решітках та інших.

Вже у 1654-му році стародубським козакам довелося на ділі виказувати власну силу та військову снагу у боротьбі з поляками. Весною цього року усе козацьке військо з Сіверської України пішло походом у Білорусь, допомагати росіянам у розпочатій війні з Річчю Посполитою. На Україні залишилося лише 20 тисяч козаків на чолі з ніжинським полковником Золотаренком, якого Хмельницький призначив наказним гетьманом Українським та Сіверським. Скористувавшись цією ситуацією, відомий литовський магнат Януш Радзівіл направив на Стародубщину значний польський загін на чолі з Міхалом Пацом, завданням якого стало окупувати Стародубщину. У своєму листі до стародубців Януш Радзівіл писав, аби вони «жодних зачіпок та смут воєнних не чинили… Речі Посполитій», а від гетьмана Хмельницького вимагав, аби той «козаків міцно тримав», та не дозволяв їм нападати на литовців.

На таке нахабство треба було відповідати терміново. Погарський сотник Панас Єремієнко, який виконував на цей час функції наказного полковника Стародубського, не чекаючи підходу військ наказного гетьмана Золотаренка, виступив зі своїм загоном проти поляків та розгромив їх у бою під Лищичами. Так, славною перемогою, розпочалася бойова діяльність новоствореного Стародубського полку.

У 1656-му році помер Іван Золотаренко. Новим ніжинським полковником став інший родич Богдана Хмельницького Григорій Гуляницький. У Стародубі на уряді наказного полковника опинився його брат Іван Гуляницький, а потім Стародубським полковником став Яцько Обуйноженко. Після смерті Богдана Хмельницького Ніжинський полк став наймогутнішим серед усіх полків українських, бо об’єднав у собі всі Сіверські землі, які найменше від усіх інших українських земель потерпали від польських та татарських бойових загонів.

Ще за часів гетьмана Хмельницького місцеві полковники йменують себе «полковниками Ніжинськими та усієї Сіверщини», а після 1657-го року все частіше та частіше присвоюють собі титулування «наказних гетьманів Сіверських». Стародубські полковники мали деяку самостійність у своїх адміністративних учинках, та призначали навіть своїх наказних полковників. Так наприклад з 1655-го року нам відомий «Андрій Семенович, полковник наказний од пана Тимоша Оникієнка, полковника Стародубського». Але все-таки військова та адміністративна влада Ніжинських полковників була аж занадто великою, і це починало непокоїти нових українських гетьманів, які вбачали у керівниках Сіверщини своїх конкурентів.

А в Україні в цей час розпочиналася бурхлива епоха – українська козацька еліта починала пильніше вдивлятися у дії та вчинки своїх північних союзників, та бачила, що метою російського уряду є цілковите підпорядкування собі України, знищення її самобутності та самостійності. Азіатська деспотія мріяла розширити свої рубежі до Дніпра та далі на захід, і це вельми непокоїло багатьох українців, які були за культурою та ментальністю своєю все-таки європейцями. Українські гетьмани починають чинити опір Росії, не бажаючи бути однією з імперських провінцій, тепер Україні доводиться воювати відразу на три фронти – проти Росії, Польщі та турків з татарами, шукаючи собі союзників то в одному, то в іншому таборі, та намагаючись при цьому зберегти власну незалежність.

У цій важкій боротьбі, як ніколи раніш, потрібна була єдність та взаємодія усього суспільства українського, і задля цієї єдності намагалися згуртувати українські гетьмани навколо себе усі козацькі сили українські.

За часів гетьманування Івана Виговського, який першим з українських гетьманів розпочав збройну боротьбу з Московщиною, ніжинські та стародубські козаки одноголосно підтримали свого гетьмана у його воєнних планах, та одностайно виступили на війну з Московщиною. Осінню 1658-го року полковник Іван Нечай розбив під Мглином на Стародубщині велике російське військо, а стародубські козаки розпочинають масову агітацію серед селян брянських, путивльських та корачівських, закликаючи їх тікати від своїх поміщиків, та об’єднуватися у збройні загони для боротьби з російськими кріпосниками. Російський боярин Хитрово скаржився цієї пори до Москви, що селяни зі Східної Стародубщини не просто тікають у величезній кількості до своїх братів-українців у Новгород-Сіверський, Стародуб та Почеп, але й повертаються звідти додому, та навчені стародубськими козаками «приходячи з цих міст до старих своїх поміщиків та вотчинників, жінок і дітей їх б'ють, грабують і у хатах завалюють, людей їх і селян з собою вивозять зі всім маєтком», повертаючись знову до України, та не бажаючи більше жити під московським пануванням. Так східностародубське селянство єдналося зі західностародубськими козаками.

Сіверські козацькі полки стають надійною силою гетьмана Івана Виговського у його війні з Московщиною. Спочатку Ніжинський і Стародубський полки посилаються ним до Полтавщини, охороняти південно-східні рубежі Гетьманщини від московського війська, а у травні 1659-го року сіверські війська під проводом Григорія Гуляницького захищають Конотоп від наступу на Україну великого московського війська. Саме стародубські та ніжинські козаки цілих два місяці відбивали від стін Конотопа стотисячну російську армію, а 29 червня, перейшовши до контрнаступу разом з усім українським військом, знищили вщент велику імперську армаду.

Російський історик Сергій Соловйов так писав про наслідки Конотопської битви: «Квіт московської кінноти, який пережив щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після цього цар московський не міг вивести в полі таке блискуче військо. У траурному одязі вийшов цар Олексій Михайлович до народу і жах охопив Москву». На велику подяку за Конотопську перемогу заслужили від українського народу й стародубські українці.

Але через кілька місяців після Конотопської перемоги росіянам удалося зібрати нове військо, та нанести міцний удар проти України. Виговського було повалено, а українським гетьманом Росія наставила слабкого та безвільного сина Богданова – Юрка Хмельниченка. Та навіть слабкий Хмельниченко не зміг ужитися з московською владою. У 1660-му році він перейшов на бік поляків з татарами, та разом з союзними військами розгромив російське військо на чолі з Шереметєвим під Чудновом. Та не ужившись з власним народом, довелося Юрку Хмельниченку тікати до Туреччини, і звідти наводити татарські загони на рідну землю, помстившись таким чином за те, що українці вважали за краще після смерті Богдана бачити на гетьманському уряді Івана Виговського, а ні його.

У 1660-му році татари, яких привів Хмельниченко, спалили та зруйнували Стародуб, у 1661-му – Мглин, а 1663-го року поляки, прийшовши війною, пограбували обидва ці стародубські міста. Так відбилася на Стародубщині загальноукраїнська Руїна, під час якої росіяни, поляки, турки та татари нищили наввипередки українські землі.

Політичним наслідком Руїни було те, що гетьманська Україна розділилася на дві частини – Лівобережну та Правобережну, а в кожній з частин власні гетьмани та старшина боролися за владу, спираючись при цьому на сусідні держави, та втягуючи їх у міжусобну боротьбу. Про долю України в тих умовах мало вже хто думав. Так лівобережний гетьман Іван Брюховецький, розпочинаючи нову війну проти Росії, мусив розправитися зі своїми опонентами – Василем Золотаренком та Якимом Сомком, які мали свою базу саме у Ніжинському полку. Для того, аби приборкати своїй владі бурхливий та незалежний Ніжинський полк, Брюховецький у 1663-му році розподіляє його аж на чотири частини, та створює на його теренах окремі, незалежні від Ніжину адміністративні одиниці – Стародубський, Сосницький та Глухівський полки (Чернігівський полк відокремився від Ніжинського ще раніше).

Відтепер Стародубський полк ставав цілком самостійною військово-адміністративною одиницею у складі Лівобережної Гетьманщини, та безпосередньо підпорядковувався українському гетьману. Першим повноважним стародубським полковником став Петро Рославець, місцевий українець, виходець з міщан міста Почепа. Незважаючи навіть на свою неписьменність, Петро Рославець був енергійною та заповзятливою людиною, він добре знав свій рідний край та добре розумів, як Стародубщиною слід керувати. У 1653-1657 рр. він уже був почепським сотником, а почепська сотня була чи не найбільша в Україні, як по своєму простору, так і по населенню (в ній налічувалося 40 отаманів та 856 козаків, була й своя сотенна канцелярія, якій підпорядковувалися козаки та «служиві люди»).

З 1660-го року Петро Рославець був уже наказним стародубським полковником, так що у 1663-му він тільки підвищив рівень своїх повноважень, залишившись на колишньому уряді. Зайва енергійність та деяка хитрість Рославця часто призводила до незадоволень їм з боку гетьмана, за що він у майбутньому декілька разів лишався своєї посади, але на той час мав він на Стародубщині скрізь уже своїх людей, які й допомагали йому залишатися поблизу від влади за будь-яких умов, хоча життя своє він закінчив у московській в’язниці. Було у Петра два брати – старший з яких, Овдій, став у майбутньому почепським сотником, а молодший, Іван, займався у Почепі торгівлею.

У 1656-му році, завдяки старанням Петра Рославця, Почеп набув статусу міста з «магдебурзьким правом», і відтепер, разом зі Стародубом, Мглином та Погаром користувався усіма пільгами та перевагами в торгівлі та самоврядуванні.  

Стародубський полк складався з десятьох сотень (полкової-Стародубської, Почепської, Бакланьської, Погарської, Мглинської, Новгород-Сіверської, Топальської, Шептаківської, Попогорської та Бобовицької). Попогорська та Бобовицька сотні увійшли пізніше до складу земель Києво-Печерської Лаври. За своєю територією Стародубський полк став найбільшім у складі української Гетьманщини.

Крім земель сучасної Стародубщини до його складу входили деякі райони сучасної Чернігівщини (Новгород-Сіверська та Шептаківська сотні). Сотні ділилися на волості. На чолі полку стояв полковник, що підкорявся гетьманові України, на чолі сотень були сотники, в адміністративному та судовому управлінні їм допомагала козацька старшина, бунчукові товариші, полкові обозні, полкові і сотенні судді, писарі та осавули. Такою була адміністративна організація Стародубського полка.

 

Перші полковники

Петро Рославець. Боротьба стародубців проти московської окупації. Культурна та політична єдність Стародубщини та України. Тимофій Олексіїв та Федір Мовчан. Брати Самойловичі. Страта у Сівську Григорія Самойловича. Початок відродження Стародубщини за гетьмана Мазепи.

Ставши у 1663-му році повноправним стародубським полковником, пробув цього разу на стародубському уряді Петро Рославець не довго. Авантюрний та незалежний характер Рославця, а також поразка російського війська на чолі з князем Прозоровським та Барятинським під Мглином від поляків, призвели до того, що вже через кілька місяців гетьман Іван Брюховецький передав стародубське полковництво своєму ставленикові Івану Платнику, «з гультяйства Запорізького», як висловився про нього український літописець Григорій Граб’янка. Ще через два роки, готуючись до поїздки до Москви, Брюховецький наставив на стародубський уряд іншого свого соратника, Олександра (Леська) Острянина. До Москви Острянин не поїхав, залишившись захищати українські землі під час відсутності Лівобережного гетьмана, але і про нього не забув московський уряд.

Російська влада чудово розуміла, що гетьман Брюховецький намагається зберегти українську незалежність у союзі з Москвою, тому вирішила як завжди, візантійськими хитрощами добитися посилення свого контролю над Україною. Уся українська делегація, в кількості 500 осіб, що прибула до Москви, і до складу якої входили представники генеральної старшини, полковництва та міщанства, була зустрінута із великою пошаною. Усі вони були щедро нагороджені. Сам гетьман отримав від московського уряду боярство і в спадкове володіння Шептаківську волость у Стародубському полку, а Стародубський полковник Острянин, не дивлячись на свою відсутність у Москві, отримав дворянство і село Яцковичі у володіння.

Але, обласкавши гетьмана, цар Олексій Михайлович у той же самий час призначає в усі найголовніші українські міста своїх воєвод із гарнізоном, задля встановлення цілковитого московського контролю над Україною. Відправляється російський гарнізон і до Стародубу, але стародубський народ зустрічає московську владу народним повстанням, під час якого було вбито самого воєводу, князя Волконського. Народне незадоволення проти московської окупації набирає такого розмаху, що російський уряд вирішує за краще свої війська зі Стародубу вивести. Так стародубські українці у черговий раз доказали своє бажання бачити рідний край незалежним, у складі української Гетьманської держави. Але російський уряд спробував ще раз відірвати Стародубщину від України.

У 1667-му році війна поміж Росією та Річчю Посполитою завершилася підписанням Андрусівського перемир’я, згідно з яким ці дві держави ділили поміж собою українські землі. Лівобережжя Дніпра зі Стародубщиною, а також Смоленська земля переходили під юрисдикцію Росії. Російський уряд, згадавши що за часів Речі Посполитої Стародубщина входила до складу Смоленського воєводства, вирішив приєднати наш край безпосередньо до Росії, як і Смоленськ, вивівши його зі складу української Гетьманщини. Але український народ та гетьманський уряд не допустив цього, рішуче вставши на захист рідної землі. Таким чином і цього разу стародубцям удалося вибороти своє право бути разом з Україною.

А гетьман України Брюховецький, зрозумівши, що від Москви йому нема чого чекати, окрім лиха, вирішив розпочати нове повстання за свободу України. Задля цієї справи йому потрібні були надійні товариші, тому у вересні 1668-го року він призначає стародубським полковником знову Петра Рославця, сподіваючись на його авторитет у Стародубському краї. Але Рославець був сильно ображений на Брюховецького, за те, що той п’ять років тому скинув його зі стародубського уряду, та відчуваючи власну силу, вирішив розпочати свою політичну гру, спираючись на московську владу, та намагаючись розпалити місцевий сіверський сепаратизм, як це було за часів перебування Стародубщини у складі Ніжинського полку.

Вже в перших числах жовтня 1668-го року представники сіверських земель - Стародубщини, Чернігівщини та Новгород-Сіверщини збираються на Малу козацьку раду, на якій обирають Чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного «сіверським гетьманом». Чернігівський архієпископ Лазар Баранович встає на бік сіверських зрадників, а Рославець і Многогрішний укладають поміж собою угоду «аби один на одного надійним бути». Так, завдяки сіверській зраді, Україна цього разу не змогла вибороти своєї незалежності.

Многогрішний став Лівобережним гетьманом, зберігши над цією частиною України московський протекторат, а Петро Рославець набув над Стародубщиною неабиякої влади, розпоряджаючись самостійно всіма її багатствами, багатіючи сам, та збагачуючи своїх прихильників. Підтримував Рославця і Лазар Баранович. Але стародубські українці час від часу все більше потерпали від лихварства свого полковника, а гетьман Многогрішний відчув нарешті реальну загрозу від Рославця для власного авторитету. Тому у 1672-му році до Стародубщини була відправлена гетьманська комісія на чолі з генеральним осавулом Грабовичем, для розслідування зловживань Стародубського полковника. Комісія ця отримала від обурених стародубців стільки скарг на Рославця, що після них навіть чернігівський архієпископ відмовився від дружби із Рославцем, а самого полковника було ув’язнено у Батурині.

У цей час політична ситуація на Україні знову загострилася. Серед українського суспільства ширилися чутки, що російський уряд знову хоче домовитися із Польщею про новий розподіл України, віддавши останній навіть Київ. Зазнавши численного лиха від московської влади, гетьман Многогрішний вирішує відмовитися від російського протекторату, та об’єднавшись із Правобережним гетьманом Дорошенком, разом боронити Україну від росіян та поляків. У ситуації нового конфлікту з Москвою, гетьману Многогрішному потрібно було наставити у лівобережних полках вірних соратників. У Стародуб полковником він призначає свого брата, Саву Шумейка, та відразу відправляє козаків Стародубського полка на чолі з новим полковником на оборону Києва. Але зняття з посад багатьох полковників та інших урядовців призвело до створення нової змови проти гетьмана.

Зрадники, до числа яких належали колишній полтавський полковник Райча та звільнений з тюрми Рославець, наказний ніжинський полковник Уманець, генеральний писар Карпо Мокрієвич та генеральна старшина Забіла, Домонтович та Самойлович домовилися з російським військом про надання їм загону стрільців, вночі схопили сонного гетьмана, зв'язали й повезли з Батурина до Москви. Петро Рославець відправився до столиці Московщини разом із Карпом Мокрієвичем та ув’язненим гетьманом, аби власними силами добитися до себе приязні з боку московського уряду, на допомогу якого він вирішив остаточно поставити у своїй політичній грі. А Саві Шумейку, довідавшись про поразку брата, довелося тікати, кинувши полк, з-під Києва, аби не потрапити до московського полону. Так закінчилося повстання Многогрішного проти Москви.

Рославця ж було поновлено стародубським полковником, а новий гетьман Самойлович дуже довго не намагався боротися із численним лихварством, яке знову розпочалося у Стародубському полку. Тепер на Стародубщині було розташоване численне московське військо, яке повинно було утримувати місцеве українське населення, а під захистом цього війська Рославець відчував себе дуже спокійно, не боячись жодних докорів з боку гетьмана. Відчувши себе справжнім володарем Стародубських земель, Петро Рославець вирішив назавжди відмовитися від гетьманського контролю, та запропонував своїй старшині звернутися до московського уряду з пропозицією відокремити Стародубський полк від Гетьманщини, та підпорядкувати його безпосередньо Москві, на зразок козацьких полків Слобідської України. Аби ще більше привабити Москву до цього рішення, Рославець запропонував віддати московській церкві й монастирі Стародубщини, які були багато оздобленими на кошти Києво-Печерської Лаври.

Але стародубська старшина, як і увесь стародубський український народ, рішуче відмовилася від цієї антиукраїнської зради свого полковника. Вибух народного гніву проти Рославця набув такої сили, що стародубському полковникові довелося тікати до Москви, одному, рятуючи власне життя від обурених стародубців. Правда й у Москві, куди втеклий полковник привіз брехливий донос на гетьмана Самойловича, в якому Рославець звинувачував останнього у зв’язках із Правобережним гетьманом Петром Дорошенком, жалюгідна постать втікача не викликала цього разу жодної приязні, і російський уряд, не бажаючи сваритися із гетьманом Самойловичем, віддав йому Петра Рославця на Військовий суд на розправу. У 1677-му році Рославець, за ухвалою Генерального військового суду був позбавлений полковництва і засуджений до смертної кари за зраду України. Але гетьман Самойлович все-таки помилував його та віддав московському урядові, який заслав Петра Рославця до Сибіру, де він і помер.

Становище у Стародубському полку після повалення з уряду Рославця було просто жахливим. Московське військо, яке розбещувало місцеве населення своїми варварськими звичками та пияцтвом, полкове чиновництво, наставлене Рославцем, що закривало очі на це розбещування, хабарі та лихварство, призвели до того, що моральний стан багатьох мешканців міста Стародуба за цей період значно занепав. Як писав тоді місцевий літописець: «У кожному дворі шинок, при шинку безчинства і часті вбивства. За розпусту не чинилося жодного покарання... пияцтво неспинне... байдужість до благочестя... духовних вважали ні за що, гордившись багатством в храмах Божих, не засмучуючись за гріхи».

Аби навернути стародубців до порядку та європейської культури, Лазарю Барановичу довелося навіть, відразу по усуненні Рославця, відправляти до Стародуба чернігівського священика Стефана Шубу, який у полковій Миколаївській церкві урочисто виголосив анафему на буйних, із погашенням церковних свічок у храмі. А коли наступного року Миколаївська церква раптом згоріла, той самий літописець записав: «Страшний пожар був за скаранням Божеським. Бо в тому місті розпочалася ненависть… полковника проти гетьмана»

А Стародубським полковником було наставлено Тимофія Олексійовича, сумлінну та добросовісну людину, що вибився у полкову старшину з самого низу, бувши колись стародубським городовим отаманом. Нащадки Тимофія Олексійовича, що мали вже прізвище Тимошенко, теж були сумлінними українськими патріотами, а один з його нащадків, Вадим Модзалевський, став на початку 20 ст. значним українським науковцем, що значно прислужився культурній справі на Стародубщині та в Україні.

1677-й та 1678-й роки були вельми загрозливими для України. Цієї пори турецький султан вирішив підкорити собі всю Україну, та двічі посилав велике турецьке військо під Чигирин, у битві за який і вирішувалася тоді доля України. Відправився на захист України й Стародубський полк, полковником якого у 1678-му році було обрано Федора Мовчана, родича Богдана Хмельницького, який давно вже жив на Стародубщині. Героїчно воювали козаки Стародубського полка за волю України, от-тільки полковника свого не уберегли – загинув він у бою під Чигирином героєм України. А козаки рознесли славу про його героїчну загибель по всій Стародубщині.

У 1680-му році гетьман Іван Самойлович наставив Стародубським полковником свого сина Семена, про якого козацький літописець написав, що він «в літах молодих, але розуму старого». Та у 1685-му році Семен Самойлович захворів зненацька та помер, а стародубським полковником став його брат Яків. Але вже у 1687-му році Москва знову порушила спокійний лад, який тільки-тільки запанував на Стародубщині та всій Україні. Цього року російське військо під проводом князя Василія Голіцина зазнало невдачі у Кримському поході проти татар. І хоча винним за цю невдачу був саме Голіцин, але він був коханцем російської царівни Софії, а тому, вигороджуючи себе, виголосив провинним гетьмана Самойловича, який з українським військом був також у цьому поході. На світанку, коли гетьман молився у похідній церкві, його було заарештовано москалями, та навіть побито, не зважаючи на святі ікони, що були поруч, та відправлено разом з сином Яковом на розправу до Москви.

Інший син гетьмана, Григорій, полковник чернігівський, який завжди відверто виступав проти царської влади в Україні, наважився на відкрите повстання проти росіян, але його разом з вірними козаками було оточено у Кодаку російським воєводою Л. Неплюєвим, заарештовано, та відправлено до Сівську, де тоді знаходилася головна московська база за контролем над Північною Україною. Там Григорія Самойловича катували московські кати, а потім стратили жорстокою варварською смертю. Як з жахом свідчив стародубський літописець: «після багатьох катувань голову одтяли, рубаючи разів три задля більшої муки, і так безчесно погребено без похорону, бо не дано й священика, аби його висповідати». Якова ж разом із батьком заслали до Тобольську, де він і помер у 1695-му році.

Так знову було розіп’яте московською владою українське відродження на Стародубщині. Новому гетьману Івану Мазепі довелося знову по крихітках збирати та відроджувати українську культуру на сплюндрованій ворогами землі. На стародубський уряд знову було наставлено Тимофія Олексієва, який вже допоміг відродити сплюндровану Стародубщину за десять років до того. А у 1689-му році стародубським полковником стає Михайло Миклашевський, соратник і сподвижник гетьмана Мазепи, разом з яким він і відбудовує Стародубщину впродовж 17 років свого урядування. 

закрити

Додати коментар:

SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM


Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

Реклама на сайті SVOBODA.FM


SVOBODA.FM - LIVE!
Фотоновини

  Вночі в Чернігові згоріли два мікроавтобуса

SVOBODA.FM

RedTram
Загрузка...
Північний вектор