Останнє оновлення: 17:05 четвер, 6 лютого
Трагічна історія України
Ви знаходитесь: Культура / Література / Літературний Чернігів / Як знищували і катували українського господаря. Ч.1 (фото)
Як знищували  і катували українського господаря. Ч.1 (фото)

Як знищували і катували українського господаря. Ч.1 (фото)

Перед вами спогади українця, Павла Пришиби, жителя села Чемер Чернігівської області, який пройшов катування радянської системи і спочив на іншому континенті, в США.

Я прочитав їх не відриваючись. Це крик душі нашого народу. Історія, яку я прочитав не з радянських підручників, а від людини, яка з покоління в покоління горбатилась на багатій українській землі.

Ви своїми очима прочитаєте і побачите, як і чому було знищене українське селянство. Як його топтали, то більшовики, то репресії, то загарбники… Топтали і топтали.

Я уже прочитав спогади. І знаю, як  і проти кого починалися репресії на селі. Які порядки були у чернігівській в’язниці у 1930 році та багато чого іншого.

Це наша історія, яка творилася  тут, на Чернігівщині. І написав її не якийсь високий чиновник, чи радянський або військовий діяч. Її писав чоловік, який хотів тут жити, мати дружину і дітей. Він ніяк не міг повірити, що на цій землі утворилася така влада, яка знищувала господаря, а разом з ним і Україну.

Перша частина  уривків зі спогадів  Павла Пришиби уже надрукована в  4-му числі часопису «Літературний Чернігів» з передмовою головного редактора Михася Ткача.  Його передмову можна прочитати на фотографіях нижче. Там і фото Павла Пришиби, його дружини і доньок. Втім перед вами спогади.

Владислав  САВЕНОК

ПАВЛО  ПРИШИБА

МОЄ  ЖИТТЯ

(уривки)

Філадельфія, Пенсильванія,  6617 північ (норд) 4- та вулиця*

Дореволюційні часи, я чомусь слабо пам’ятаю. В школу почав ходити, думаю, так, як і всі з 8-го року життя, отже в 1916-1917 в с. Чемер, де учився мій батько теж, як рівно ж моя дочка до першого класу 1938-1939.

 Чи то в першому класі, чи то в другому, в старій школі, пам’ятаю, як приходив священик і ми перед заняттям, ставали всі на молитву – один з учнів, по черзі, читав з молитовника. Не знаю вже за яку провину, але, одного разу, мене священик поставив в кут. Частенько, правда, приходилося стояти на колінах коло парти, але то не в рахунок.

Священик учив читати по-слав’янському та молитов напам’ять з молитовника. До школи ходили з хутора (3 км) з торбою для книжок за плечима. Основний «учебник», як тоді називали, була великого формату, книжка під назвою «Родной Мир»по-російському. Потім інші книжки: задач., грам. і т.д. та молитовник.

У торбу вкладали книжки по «ранжиру»- зразу широкі, потім вузькіші, а завершував молитовник (наймнша книжечка.) Ну, а на молитовник уже запихали (добре замотаний) хліб з салом. Торба була полотняна, перекидалася через праве плече, а коло торби була прив’язана мотузочком чернильниця.

У первака торба була плюскла, бо тільки одна-дві книжечки. А вже, коли йшов вище в 2-3-4 класи, то торба грубшала від книжок. Дівчата в старших класах, книжки вже не носили в торбах, а носили, замотані гарненько, у хусточку.

Священик часто заставляв читати по-слов’янському. Всіх тих титлів я так добре і не зрозумів. Але зрозумів добре, що коли ти будеш читати голосно «мяякоже» і т. д., чи воно правильно чи ні і, чи ти розумієш чи ні, аби без запинки і головне, як попало тоді священик казав сідати і в зошиті ставив «отлічно».

Я думаю , робив так це він тому, що або сам добре не розумів, або вважав за непотрібне дуже вже придиратися до цієї вже відживаючої  язичиці. Бо ж і правда – дехто стане в церкві читати по-слов’янському апостола і, коли добре кричить, то кажуть – «от, мов, добре читає» а, що там читає, зміст який, та, як він коверкає слова, наголоси – це для всіх байдуже, бо все рівно всього не зрозумієш.

 Молитовники в нас були виключно по-російськи. Учили напам’ять: Отче наш, Вірую, Херувимську і багато інших молитов, а також Заповіді Божі. Дома у нас , батько завів рано такий порядок: вставали, умивалися (я, Дунька, Коля. Саша), - старші , Іван та Паша, мало з нами брали участь. І, ото , після умивання, розчісувалися, ставали рядком по «ранжиру» в середній кімнаті, перед великою іконою Клима і Оксини, в пам’ять наших діда – баби та старший з нас, хто вже вмів читати, брав молитовник і починалася рання молитва «Во  ім’я Отця і Сина і т. д...» За ходом  молитви та ченістю , тут же ззаду, слідкував батько.

Як кажуть діти є діти. Часто з нас хтось не витримає... і штовхне тебе під ребра, а ти звичайно йойкнеш з несподіванки, а решта нас фиркне від сміху.... За це батько, когось крутне за вухо, але коли не знайде винного, то й так пройде.... або поставить усіх на коліна. Після молитви нас батько учив співати якийсь гімн, бо я пам’ятаю тільки слова « родителям на славу, а отчеству на пользою», як я довідався пізніше, то це був гімн « Боже царя храни.»

Батько правда співав його усердно – пам’ятаю добре, як у його при співі «на пользою» віддувалася з бороди нижня губа, ми ж за ним «вторили». Не розуміючи змісту та так його і не вивчили, бо ж царя в скорому часі, як казали «скинули». Ну, а потім по цьому гімнові підходили до батька і по черзі цілували в руку. Пам’ятаю, рука-кулак волохата з дуже грубими надутими жилами. Після цього батько посилав нас поцілувати руку матері, яка була в кухні і, або в неї руки були в тісті, або мокрі, мішаючи картоплю для свиней, то вона нас просто гнала геть.

Далі снідання і, хто куди...по своїх призначених обов’язках.

 Вечірніх молитов перед сном майже ніколи не читали, бо по тяжкій цілоденній , або роботі, або біганні за скотиною, ми часто засинали, не дочекавшися вечері... Були випадки, коли батько мусів перервати  молиту («як на небі...»), а потім раптом питає мене «Павлик! Чи ти замкнув ворота?» кажу «замкнув» і батько продовжує « так і на землі» . Мати теж молилася сама, а часто над нами сплячими. Які вона говорила молитви – я вже не пам’ятаю.

 Матір ми хоч і боялися, але не дуже, бо мати поб’є і пожаліє, але батька , то таки боялися. Бувало батько каже: «Ану, Павлик, іди сюди будемо «заніматься аритметикою».  Цього я найбільше боявся. Починаємо з таблички множення: п’ять у п’ять буде двадцять п’ять; п’ять у сім буде тридцять п’ять. Я знав кожний стовпчик таблички напам’ять – вивчав, як вірш, але коли батько запитає сім у п’ять, то я і думаю... Бачите п’ять у сім, то це буде тридцять п’ять, а сім у п’ять мене вже збиває, бо це навпаки, - щоб скоріше я «пригадав», то батько дає мені ляпаса, але це мало помагає, в мене мокріють очі і, як правило, вже чути голос моєї заступниці-матері : «Нащо ж ти б’єш – ти йому роз’ясни», – каже. Але батько на неї не звертав уваги.

 При їзді з батьком возом, часом йому захочеться мене екзаменувати і от почне питати: «Скільки буде 120 плюс 13, або розділити 45:9 і різні варіації», – тоді від мене хіба відчепиться, як когось стріне, або підвезти, то тоді він має з ким говорити. Але, коли в дорозі він має добрий настрій, то тоді поцмокує на коней і співає собі пісеньку «Ой, гиля, гусоньки, на став».

 Батько мій був невисокий на зріст, десь 165 сантиметрів. Носив бороду, правда не велику, мав високий лоб, бо лисина починалася з лоба, так як і в мене, прямий ніс, з бородавкою на щоці.

По розказах тітки Марини – замолоду мов, Володя був гарний , а також бешкетник і вчитися теж не хотів. Коли його перший раз везли до школи, то він, батько мій, страшенно не хотів, то його поклали на віз, а він цілу дорогу верещав та брикався ногами. Але пізніше учився добре та закінчив початкову школу на «отлічно».  

Мабуть, учився ще десь, бо був широкого світогляду, в армії був полковим писарем, в Козельці, а також в своєму господарстві вів бухгалтерію. Ходив завжди батько в білій сорочці, по верх якої була обов’язкова жилетка, в якої перед був з однієї матерії, а спина з другої, потім піджак крамний, крамні штани заправлені в халяви чобіт. Літом картуз, а зимою стовбова шапка. На роботу надягав кожушок, чи катанку, а до церви мав суконну (фабричного сукна) чимерку. В дорогу мали кожухи та киреї.

 Мати одягалася по-сільському: сорочка з вишитими рукавами, карсетка, спідниця або плахта, черевики чи чоботи. Зимою кожушанка, юпка або хутрянка, чи ватянка, на голові високий очіпок, а по очіпку хустка

Ми мали заїзд, а тому людей у нас переверталося багато і всі проїжджі знали батька та кликали його тільки «Владимір Климентієвич». Батько мав вдачу балакучу – все то він мусить випитати, як що і де, звичайно з економіки. Політикою цікавився мало. Читав російські газети, а коли по революції появилися українські, то він і так волів читати російські, мовляв, що йому легше, хоч говорив по-українські.

Настала революція. Царя немає - вже стали, якісь більшовики, яких ми діти вважали за дуже великих «больших». Потім проходили Денікінці, Махновці і т. д. З українських армій у нас не було нікого, але пам’ятаю, як по шосе проходжувалися німецькі вояки в касках. Це була та німецька армія, яка закликана Українською Центральною Радою - вигнала була більшовиків з України.

Про це я довідався аж на еміграції. Пізніше в нашому селі були т.зв. «Собственики» - Землевласники, до яких належав і батько. Та що з них хтось їздив до Києва вибирати гетьмана, нас дітей це мало тоді цікавило. Ми пасли собі скот, збирали патрони та вистрілювали їх. Тоді дуже багато переїздило різних банд, і особливо ці банди мстилися на багатих.

Одного разу, в кінці 1918 на початку 1919 року, до нас застукали вночі, якісь бандити. Звичайно хату ми мусили відімкнути, і вони зайшли до хати та почали грабувати і бити батька. Ми всі діти спали тоді на печі.

Цим бандитам ходило вивести батька на двір і забити, коли вони починали тягнути батька на двір , то ми усі діти на печі починали страшний крик. Але врятувала батька таки наша сестра Паша – тоді 16-ти річна дівчина. Вони її відпихали штихами, але вона прямо кидалася на штики, і вони все ж заколоти її ті бандити чомусь не насмілились, а інакше батька не можна було вивести.

Вони до того дововтузилися, що почало світати, то один з бандитів каже: «Пошли, ми єво найдьом єщо». Вони пішли. Після того ми перебралися жити в село до Антона Цибиного в нову хату. Паша ж стала героїнею в наших очах, а батько дав згоду на одруження її з Пантьошею, що раніше він забороняв.

 Пам’ятаю, ще один випадок з матір’ю. Якісь більшовики під’їхали до нашої хати і стали вимагати, щоб вийшов хазяїн. Звичайно, в таких випадках, батько вже залізав десь на саж, чи де в солому, а мати вийшла і каже, що хазяїна немає дома.

Він кричить: «Врьош, ми знаєм, что он дома, но ти єво спрятала - так твою мать...» І вихватив шаблю та хотів матір рубонути, але мати інстинктивно скочила за колонку на крильці (ґанку) З розмаху шабля аж загрузла в дерево, а мати тим часом дала драла в сіни (коридор), замкнула двері і подалася у двір. Та банда поїхала собі, а вийди батько в той час – забили б...

 Одного року, ми жили тоді в селі, я пас скот по цей бік саші, до диковини, (на західній стороні шосе) аж раптом надвечір все наше подвір’я і увесь хутір був зайнятий перехожим полком більшовиків. До Чемера треба переганяти скот через шосе, чого я боявся і таким робом лишився в ніч на полі сам.

Коли добре стемнілося, я покинув скот, а сам рачки думаю перелізти через шосе до Чемера. Перед шосем було дворище мого майбутнього тестя, поросле дуже колючими бур’янами, в яких я відсиджувався, обколовшися геть. Нарешті мені пощастило перескочити через шосе на другий бік, в напрямку до Чемера. Там якраз стояли купки побраного льону, і я все старався залізти під купку льону, але коли почну пхатися у купку головою, то вона впаде.

Потім примудрився: підняв купку льону і надів на себе, як шапку. Довго так сидів, а потім перебрався в копицю вики, але там я набрався великого страху. До копиці під’їхали більшовики та почали брати вику. Як вони мене не налапали, я не знаю, але душа моя була в п’ятках. От, як мов, найдуть розстріляють, як шпигуна. В село я прибіг аж рано, коли більшовики вже поїхали.

 Через день, після цього випадку, ми пасли скот, тут де зараз Центральний Участок Радгосп. Пас я там скот тоді з чемерцями. Раптом один з пастухів побачив над купним, як гойдалася приближаючись до нас в повітрі якась довга ковбаса. Ми поторопіли, бо такого явища-чуда ми ще не бачили. Якомусь з пастухів прийшла на думку Матір Божа, і він крикнув: «Хлопці! Там мабуть Матір Божа до нас летить!» Ми всі це прийняли серйозно і, от один з пастухів каже, що я дам Матері Божій яблук, а інші діти теж щось обіцяли дати – звичайно, що я сказав, що дам сала та хліба, яке мав у торбі.

Через якісь чверть години ця чудова з’ява , вже колихалася над нами (метрів 500) – від неї ми забачили мотузку, яка тягнулася до шосе, а по шосе їхало тяжке авто до якого і була прив’язана ця ковбаса. Авто під’їхало до наших липок і стало, та почало притягати на землю цю ковбасу. Пізніше нам розказали, що це є розвідчий аеростат, наповнений легким газом. Це були більшовики. Моя мати, як раз була тут на подвір’ї, то розказувала, що на тому аеростаті більшовики піднімали полоненого офіцера, який робив розвідку, самі мов, боялися, бо ж його легко збити (мама з ним говорила).

 Антон Церківський (з села Церковище – радянська влада змінила назву на Підлісне) . Тому, що ми мали заїзд, то в нас часто ночував душевнохворий Антон, який ходив по селах та збирав милостиню. В його була якась манія воєнщини. Бувало поначіпляє на себе погон царських офіцерів, на шапку кокарду з орлом, а рядом червона зірка та інші прикраси. В руках завжди носив нагайку, за поясом ножі в чохлах та шило теж у чохлі. Він був не шкідливий, і ми діти з ним завжди дражнилися.

Розказують, як одного разу прибули більшовики до нашої хати. Хата стояла порожня, бо ми жили в с. Чемер. І, от, один з них відчинив двері в звощицьку – побачивши в погонах якусь постать – він моментально замкнув двері та став кричати: «Єсть рєбята здесь одін офіцер – остался!» Звичайно хата в один момент була оточена з вимогою здатися. Врятували Антона хтось з хуторян, пояснивши, що то за людина. Вони довго не вірили, але коли роздивилися, що він мав і червону зірку і погони, то почали сміятися.

Нальот Махна на Чемер. Ми пасли скот, у якому це році було не знаю, якраз коло станції. З наших хуторян були: Настя Трейтякова, Готьова Олена та ще хтось?... На станції стояли два грузовики з більшовиками та один броневик з гарматами.

Раптом більшовики позскакували з авт і поприпадали в канаві та почали клацати затворами, цілячись на чемерський завод. Броневик почав стріляти з гармат на завод, де ми побачили кавалерію, яка летіла полем на станцію. Ми почули голоси: «Махновці, Махновці». Нам видно було, як снарядики почали рватися над кіннотою.

Махновці тоді кинулися в розсипну, стріляючи по станції з рушниць та ручних кулеметів. Кулі почали свистіти коло нас, але ми не звертали уваги та стояли на шосе далі. Раптом Махновці змінили напрямок на Кіпті до Красного мосту. Більшовики догадалися, що Махновці хочуть зірвати т-званий Красний міст на шосе, а цим самим відрізати більшовикам відступ на Козелець.

Червоні негайно посідали на авта і втекли до Козельця. Махновці побачивши, що їх вже не переймеш, - приїхали до нас на станцію. Їх було десь до сотні. Це були здоровенні хлопці з випущеними чубами з під картузів, обвішані бомбами та іншою зброєю. Нас дітей вони не зачіпали. В першу чергу вони шаблями поперерубували дроти на стовпі, побили телеграф, та телефон, який один махновець розтрощив на стовпі. Когось трохи побили – здається Грицька Сірашевого, що не хотів дати телефон.

Пізніше ми довідалися, що це не був сам Махно, а якась Маруся, яку ми таки і не бачили. Вони, як прибули так скоро і зникли. В с. Чемері, правда, наробили шелесту. Розбили завод та повипускали спирт, який пізніше, кажуть, з калюж пили. Ольга тоді була в селі, то каже, що бідні євреї ховалися, або одягали селянські білі свитки та перебували той час між селянами. Чи були жертви від них – не пам’ятаю…

Коли мені було 13 років, ще перед смертю матері, часто мені западала думка: який вік для людини найкращий? І приходив до висновку, що для мене найкращий і найщасливіший – це вік до 13 років. Страшне, як я не хотів рости далі, а от так, мов, і триматися...щоб увесь час мені і було тільки 13 років – ніяк не більше... Правду сказити, що до 13 років моє дитинство було щасливе, веселе, життєрадісне, безжурне. А вже починаючи від смерті матері і аж по сьогодні: тяжке, ненормальне, непевне, захмарене...

 От, кінчається зимне навчання в школі. Починало теплішати надходив піст. Нас учнів водили рядами, покласно, до церкви. Сповідалися ми по 6-7-8 душ разом: підходили до великого столика на якому лежав хрест та ікона Ісуса Христа. Поклавши два пальці на хрест, нахиляєтеся , а священик накривав нас кого ближче своїм епітрахілем, решта була не накрита та читає молитву, яку ми за ним повторяли...що саме і як я вже забув.

Пізніше священик піднімає епітрахіль, і ми наввипередки товчемося один другому по ногах – ліземо цілувати євангеліє та хрест. Це означає, що сповідь скінчена, і ми спішимо стати в свої ряди. Дуже подобалося мені св. Причастя: стоїте в довгій черзі – нарешті підходите до священика, кажете своє ім’я і чуєте, як священик каже: причащається раб Божий Павел... і, постукавши по св. Чаші, кладе вам в рот св. Причастя. Витерши губи та поцілувавши чашу ви відходите, п’єте церковне вино. А вже не знаєте звідки вам напхають повні руки пиріжків, бубликів, що ви з апетитом з’їдаєте. Від сповіді, в суботу, не можна їсти ,- аж після причастя.

 По службі Божій, нас хуторян, навперейми тягнули до себе обідати родичі та знайомі, які жили в селі.

Але для нас дітей найбільшою радістю було це свято Паски. Як печуться паски, красяться яйця та про всі інші турботи – роботи зв’язані з Паскою багато було написано, описано нашими письменниками, а тому я так гарно не зумію написати.

В загальному то виглядає так: колеться, смалиться, чиниться, жариться, печеться, міситься, викачується, ліпиться, вариться і все то те так приємно пахне, що аж слини течуть, але їсти не дють... Все ж ми примудрялися потягнути кусок здобного-солодкого печива з ізюмом і сховавши аж в углову там його смакували. На св. Суботу вже все було готове.

Батько запрягав воза, садив нас старших на віз та вже звечора їхали до Чемера святити паску. Дома лишалися менші діти та старші - часто, тільки найнята допомога, по господарстві. В селі біля церкви ми мали багато знайомих, - може й родичі, але я їх усіх не знаю, де ми заїздили, як додому. Випрягали коні, зносили кошика з паскою в хату, а трохи згодом самі ішли до церкви на всю ніч.

В цю ніч, за нами хлопцями, батьки не дуже слідкували, і ми мали повну свободу рухів. Звичайно нас було тоді всюди: і в церкві на крилосі, і кругом церкви, і в маленькій сторожці в саду, де відбувалися проби хору та перекуски. А найбільше ми любили, то це дзвіницю. Сходи на дзвіницю були темні, а тому треба світити свічки, що ми і робили... Дзвіниця була висока – аж на 6 чи 7 сходів і вся була окупована хлопцями підлітками....

Що тут тільки не робилося...бувало ліземо зі запаленою свічкою; раптом хтось б’є шапкою по моєму світлу і я опиняюся у темряві, а пізніше хтось мене сильно пхає і я , як груша по сходах кочуся на підлогу. В темряві по всіх кутках регіт. Пізніше засвічують свічки і підходять до тебе співчуваючі чи ти, мов, не забився, і як це, мов, воно сталося, що ти покотився (Іронія) і т.д., подають шапку, поламану свічку, і ніяк не хочуть вірити, про те , що свічку мені хтось погасив, а ще більше тому, що хтось мене підбив – де там!

Часто зчинялися крики та сварки між хлопцями, але до молящихся в церкві ці крики не доходили тому, що на дзвіниці в усі дзвони періщив кривий газ – дзвонар, а на головному крилосі, під стелею, гримів хор, а тому тут було, як кажуть безвластя. Пригадую, як я перший раз виліз аж до дзвонів...Коли я висунув голову зі сходів то перше, що я побачив – це багато дзвонів, висіли над моєю головою, щось із сім. Найбільший дзвін важив 45 пудів, а трохи далі на дзиґлику сидів, мов павук в павутинні, обмотаний мотузками наш кривий дзвонар Хаз.

Від кожного дзвона тягнулася до нього мотузка – найбільші два дзвони були в нього замотані за ноги – решта дрібних дзвонів були прив’язані до ліктів, а найдрібніші в руках – на пальцях. Дзвонар Хаз з мотузками в руках сидів тихо – неначе чого очікував... Раптом біля нього задзвонив маленький дзвіночок і...дзвонар так шарахнув в усі дзвони, що якби я інстинктивно не схватився за перильця, то був би покотився по сходах на долину...такого страшного звуку я не чув ніколи і очевидно, що я зразу хотів чкурнути на низ, але зі мною були хлопці – сміятимуться... і я лишився. У вухах страшно гуде, а коли заткнеш вуха пальцями тоді легше.

Вже кажуть, пішли кругом церкви. Ми злазимо на самі нижні сходи і, згори як горобці, спостерігаємо вхід в церкву. Кажуть в цей час якісь баби, може відьми, смикають священика за рясу, але я цього не бачив. Людей дуже багато, як кажуть ніде голці впасти, згори видно одні голови і плечі та руки з свічками... А хор гримить: «Христос Воскресе»!

Ах, як прекрасно співав наш хор. Ви уявити собі не можете! Звичайні собі селянські дівчата в білих свитках, молодиці, в басах старші селяни під керівництвом звичайного дяка.

Особливо на мене впливали – це альти, може один ведучий альт, я вже не знаю, але то був голос - оксамит! Здавалося б найсильніше гриміли баси з сопранами, але між ними я все чув цей чудовий альт, який полонив мій слух, мою душу... кому належав цей голос, я вже не знаю. Взагалі наш Чемерський хор славився і колись.

 Історія каже, що то з нашого Чемерського хору, за прекрасний голос – були забрані до Петербургу два брати – сини вдови Розумихи з Лемешів. Один з них був фаворитом цариці, а другий К. Розумовський був передостаннім Гетьманом Укрaїни – наставник імперської Росії.

Далі нас хлопців вже дзвіниця менше приваблювала, і ми злітали звідти на подвір’я. Починали установлюватися кругом церкви з пасками. Широчезним кільцем в декілька рядів, була обставлена церква пасками в корзинах. У кожному кошикові горіла одна або дві свічки. З нашими пасками завжди стояв батько, або старший брат Іван чи сестра Паша. Коли чути між рядами: «вже вийшли святити.».

Для нас хлопців це було найцікавіше: довжелезна процесія з хоругвами, хором та священнослужителями ішла кругом церкви понад рядами. Перед освяченням, цебто окропленням святою водою, люди в рядах стояли тихо – побожно – хрестилися...Але, як тільки священик посвятив, то тоді починався содом і гомора: все оживало, кожний старався, як найскоріше схватити свого кошика і вирватися з цієї сутолоки. Починався шум. Дехто з нетерплячих пхався по свою корзину, за що його стримано лаяли...

Люди розпливалися по цілому селі - рипіли кошики під тягарем свяченого. З дальших кутів та хуторів приїжджали возами, які стояли коло огорожі церкви. Наш віз теж уже стояв готовий із запряженими кіньми. Сідали і, з піднятим настроєм, гнали додому на хутір.

Світає...Дома нас зустрічає заспана служанка. Будимо Колю, Дуньку, Сашуню. Христосаємося. Приготовляється стіл до розговіння. Батько завжди, чомусь, чистив яйця – розрізав на четверо і розставляв у тарілочках на столі – це свячене. Стіл ломився від печеного і вареного. Сідали. Батько проказував молитву і починалося розговіння. В першу чергу ми мусили з’їсти свячене, а потім уже все, що на тебе дивилося...

Ще коли була жива наша мама, майже всі старші постували. Звичайно, що нам, дітям, було дозволено їсти скоромне. Але один піст, я був вперто постив, ба навіть, коли захворів, то не хотів пити молоко, яке мені насильно давали.

Взагалі, дитячі мої роки відзначалися піднесеною релігійністю, сильною вірою в Божу правду. Коли я зроблю, бувало, якийсь скритий гріх, то пізніше каюся, хоч люди і не бачили, але Бог усе бачить і знає... Купив собі Євангелію нового та старого заповіту. Ми часто читали біля грубки сидячи, але читане в голові мало трималося через дуже складне письмо та не зрозуміле писання.

І от, розговівшись та наївшись, ми набирали крашанок та бігли на хутір до станції, де вже було повно хуторських дітей. Гралися навбитки і, обов’язково, ми програвали всі свої яйця Шапкиному Петрові, або Якову, в яких завжди були яйця міцніші. Хлопці грали навбитки досить чесно, а от дівчата!..то вже гірша справа. Особливо було тяжко виграти в Ольки Амброзієвої, (пізніше моєї дружини) так її чомусь звали по дідові. Вона обов’язково примудриться стукнути моє яйце трішки в бік і...пропало... Але хоча і в такий спосіб моє яйце витримає, то все рівно – вона мене обвинуватить, що то я її яйце розбив не по правилу і, таки яйця не дасть, а то ще і моє забере...

Коли вже яйця були перебиті та з’їдені, тоді починали гру в гилки, свині та інші гри...Дівчат розбирали по половині в кожну партію. Хоч дівчата невміло ціляли києм по м’ячу зате в полі добре ловили м’яч у фартушки, чого бракувало хлопцям. Більшість в той час, земля вже була досить суха і тепло приваблювало нас, то ми ганяли босяком.

Паска для нас було найбільше свято і, не тільки для нас дітей, а взагалі для всіх селян. Яка то радість дочекатися святого Воскресіння. Часто до паски вже обсіємося. Зазеленіє трава, починають квітнути квіти кругом, Посіви починають зеленіти... До нас приїжджає в гості дідусь Дмитро з с. Горбачі. Боже! Яка то радість: ми біжимо до нього, – (старий велетень з сивими вусами) гладить наші голівки, лагідно посміхається. Ми підходимо, здороваємося, цілуємо в руку, а він нас в голову. Потім роздає нам по пригорщі волоських горіхів та інших ласощів...

 Або, яка то приємність їхати до дідуся в гості в Горбачі... Або поїхати в якесь село на храмове свято, де після церкви нас оточать, якісь наші близькі і далекі родичі...А! Це Павлик...та, як він уже виріс...таж ми йому тут дівчину найдемо –хіба ж таку!

І всі і всім ми раді, - та всі заразом тягнуть нас на обід; так, що не знаємо куди йти.

 Час іде дуже поволі: коли то воно зійде? А коли то те жито буде квітнути? Ах ! як то довго ще чекати поки малина поспіє, яблука, груші, вишні, порічки, черешні і, здається , що ти вже живеш довго-довго. Час іде помалесеньку, не спішно, розміреним Богом кроком...

ЗНОВУ ЛІТО. Роботи надзвичайно багато, і на що вона та робота!? Але мусиш літо робити. Зиму трохи відпочиваєш. Добре було б навпаки: зимою робити, а літом відпочивати.

 Вода в озерці вже зробилася тепла-тепла. В цьому озерці колись купалися: мій дід, мій батько, я, моя пізніше жінка Ольга Лавренчук та наша доня Євдокія - Дуся. (Між іншим, коли Євдокія Пришиба Трипупенко була на Україні в 1993 році, то озерця вже не було-висохло.)

В цьому озерці, в якому повно жаб, а учився плавати. Спочатку біля берега, тримаючись руками за землю і талабайкаю ногами, а потім далі на глибше, де вже руки не діставали землі і, я мимоволі, починав уже плисти.

 Коли пасли скот біля Гнильця, то озерце було біля Купного, там купалися, а коли біля Гладого Кругу, там озерце було серед поля, туди до Іржавця. Купалися вже там разом з іржавцями. На обід скот гнали додому, заганяли в кошару, самі бігом у сад. В саду наїсися яблук, слив, малини, порічок, вишень; звичайно тоді, коли, що поспіло. Наїсися так, що здається вже обіду їсти не будеш! Але де там. Ось кличуть обідати. Сідаємо неохоче. Пізніше апетит зростає, їмо неначе ми в саду й не були.

Ах, коли, то та неділя прийде? Чекаємо, чекаємо! Нарешті завтра неділя. Вечором ми можемо довше погуляти на крильці, а завтра довше поспати, бо в неділю, нас менших, заміняють старші, щоб ми поспали трохи довше. Часом в неділю, після Служби Божої, вибираємося возом у хвійки, туди під Іржавець, по маслюки, як добре зародять, то назбираємо цілий віз. В жнива в неділю по обіді возили снопи до клуні, використовуючи погоду. Часто наші хутірські дівчата наряджаються і йдуть до Чемера під лавки: магазин- крамниця, кооператив та інше, де збирається майже вся чемерська молодь. Потім з Чемера до нашого хутора їх проводжають хлопці. Літом, звичайно, ми не були часто в церкві, зате ми надолужували зимою.

На нас, молодь, почав діяти, спочатку потроху, а далі все більше розкладницький, анти- християнський дух, того пореволюційного часу, який породила і підтримувала більшовицько-комуністична влада. Появилися всякі, здається, спочатку невинні частушки, як: «Яблочко» «Ах яблочко куда котішся....» а потім по мірі скріплення комуністичної влади і антирелігійні «афоризми» наприклад: «Далой, далой монахов, равінов і попов...» та «А святой Пантєлємон смазал пару лаптєй» і т д. Які ми, пасучи скот горланили, виспівували... Це було на той час модерно, а все нове, нами молоддю, приймалося легко, некритично, Старші люди казали, що це недобре, але їхнього голосу мало хто слухав. Чомусь молодь, як щось паскудне сприймається дуже легко... Пізніше, правда, від цього виліковуються, але все ж шрам лишається.

Проходить літо-настає осінь. Сіємо озимину. Хліб вже звезений до клунь. Той, що не вліз у клуні стоїть у стіжках коло клуні.. Починається молотьба. Молотили своєю кінною молотилкою. Біля клуні і в клуні стоїть курява. Я з меншим братом Колею поганяємо коні. Батько часто виходить з клуні, по-залихватському свище на коней та кричить на нас, щоб ми ворушилися. Оте монотонне, без кінця ходіння навколо за кіньми нам страшенно докучає. Раптом з маховика злітає пас і, ми зупиняємо коні...

Батько виходить і каже, підкинути коням вики. Ми підходимо до дверей клуні і причина зупинки виясняється: старший брат Іван забагацько подав у барабан і барабан забився – став; в таких випадках пас злітає зі шківа негайно, а раз уже трапилася вимушена зупинка, то батько хоче її заразом використати на приборку з під барабана, підкидати снопи з засторонка, віднести і перегребти солому і т. д. Для нас, погоничів, це відпочинок. На очах батька всі старанно працюють...Але прибігає сестра і кличе батька до хати, хтось приїхав. Батько каже: «Ну оце відсуньте жито на бік і поганяйте», – пішов до хати.

Ну, а раз старого тут немає, то хлопцям байдуже цілий світ. Зразу починається солом’яне залицяння. Дівчата звичайно верещать, відбиваються...качаються в соломі, в полові. Ми з Колею стоїмо та тільки дивимося, як вони блискають червоними литками. Найбільше був нахабний до дівчат, це мій двоюрідний брат Іван з Іржавця. Тому з ним на засторонок ні одна з дівчат не хоче лізти...До речі: під час молотьби потрібно було досить багато людей, а тому на цей час ми наймали, дівчат, або хтось допомагав в порядку відробітку.

Можливо, що таке «солом’яне» залицяння тягнулося б і довше, але хтось із старших чоловіків, які стояли на варті біля дверей, крикнув: «Ей, хлопці старий вже йде». Батько знав, що без нього, якщо тут немає когось старшого, діла не буде, а тому, полагодивши там свої справи, спішив до клунь. Батька всі боялися, не в розумінні, звичайно, фізичному.

Негайно все ставало на своє місце, поки батько дійшов до клуні, то машина вже гула. Від хати до клунь у нас було досить далеко, бо клуні стояли аж в кінці саду, отже побачивши батька, який вийшов з двору, з садових воріт, ми мали досить часу розігнати машину. І так, що батько заставав, як кажуть, все в порядку.

Особливо славилася гулянням - залицянням з парубками наша строкова служниця Олександра з Топчіївки. Це була стара дівка, а в нас після 25 вже рахувалася стара. Вона була гарно фізично збудована, працювала – виконувала однаково, як чоловічу так і жіночу, роботу. Але ж, як кажуть, часто скакала в гречку... Батько це знав, але серйозних заходів не робив, хіба налає її, бо такої робітниці тяжко було знайти. Мало того, що добре робила, але, за стільки років служби не крала, як кажуть, увійшла в довір’я.

Нас, менших, найбільше цікавила боротьба з мишами. Мишей було надзвичайно багато: тьма-тьмуща. В клунях їм нічого зробити не можна було, бо там була кругом земляна долівка(підлога). Коли вимолочували один засторонок, то миші втікали в другий і т. д. Але з-під стіжка, який стоїть біля клуні та який вже домолочуємо, мишам нікуди втікати. В такому випадку ми скликаємо всіх собак та оточуємо стіжок кругом, де робочі добирають снопи.

Під останніми снопами стільки мишей, що ви уявити собі не можете – просто тисячі. І от тоді починають миші розбігатися на всі боки. Ми топчемо ногами, б’ємо палками, на допомогу нам вискакують з клуні старші, теж топчуть...Цікаве явище з собаками: перших, три, п’ять, десять собаки давлять з азартом, але пізніше роздивившись, що тут їх без рахунку – гавкають і втікають-бояться! Опісля побоїще виглядає плачевно...

Мишей у нас, а також крис було дуже багато. Особливо шкодили нам криси в житі. Жили вони на горищі та під підлогами. З сіней вели двері в чулан - кладова, де схоронювалися продукти такі, як сало, м’ясо, мед, різні крупи, а також стояли скрині з усяким добром, що вже ми їм там не робили: ставили пастки, сітки, ловили в діжку з водою, але дарма – все ще їх було багацько. Травити їх боялися, хоч це може був єдиний спосіб, щоб ці криси не перенесли отрути на продукти, як для нас так і для скотини. Криси були такі войовничі, що нападали на мою улюблену кішку Марфу.

Одного разу я почув на горищі котячий пронизливий крик, а за ним, через дірку в ляді, з горища прямо бебехнула в сіни моя улюблена Марфа. Приласкавши кішку, я її обдивився: вона була вся погризена, уші пороздирані... З цікавості я поліз на горище; там я найшов, щось з три чи чотири криси задавлені, але мабуть їх там було більше, бо кішка так не втекла б. Це була дуже стара кішка. Ми з нею дружили. Я любив дуже, щоб вона спала біля мене, бо під її муркотіння я скоро засинав, а крім того вона мені гарно зализувала виски, за це я її годував молоком з однієї кружки...ідилія...співжиття.

Обмолочувалися. Іван їздив з нашою молотаркою вимолочувати збіжжя до Церковищ. Ми вже ходимо до школи. Жінки дома труть льон та коноплі, аж терниця лящить.

Вечорами прядуть, часто нас заставляли м’ять льон ногами. Дуже марудна робота для нас. Але дівчатам ця робота була навіть корисна: розвивалися м’язи на ногах до танців, а також чарівний еластичний рух талії, який ненароком зупиняв зір хлопців, що деяким дівчатам подобалося.

 Зимою було багацько вільніше – мали більше часу. Ніч була довга, хоча й спати лягали пізно і вставали рано – все ж висиплялися, не так, як літом. Раніше за всіх, мабуть, завжди вставав батько. Часто його турбували побиті ребра. В часи революції, коли ми ще жили в Чемері, тимчасово в Пилиповій хаті, поки перейшли в Антонову, батька покликали в сільраду, де вже була організована більшовицька банда. Довго батько не вертався. В той час ми всі сиділи в Пилиповій хаті...Коли нараз тітка Кулина глянула в віко і скрикнула: «Ох, ти ж Боже мій» і чимдуж побігла з хати до хвіртки в двір...Ми всі кинулися до вікна....

Пилип та ще якийсь чоловік вели до хати майже несли непритомного батька, а коло них упадала тітка Кулина. Розчинилися двері і батька, тяжко стогнучого, внесли в хату та поклали на полу. Дали пити, змінили скривавлену сорочку.... Ми почали плакати-голосити, але нас зацитькали, казали, що батько не вмре – це тільки його так побила та банда в сільраді.

Пізніше виявилося, що батька покликали до сільради, де вже був якийсь чужий «комісар» та наша місцева дика яничарня, з метою «допроса» про «собствєніков» - землевласників до яких належав і батько. Звичайно перебіг цього «допроса» був дикий. Йому закидали, що мов він хотів самостійної України, бо правдою є, що землевласники (собствєнікі) обирали і підтримували гетьмана Скоропадського і т.д. Фактично мій батько належав до «всьоравновщіков» аби, мовляв, комора була повна.

Допит супроводжувався катуванням: батько розказував, що спочатку били шомполом, а потім шомпол розпекли до червона в грубці і стромляли батькові за пазуху – смалили волосся на грудях... пізніше до нестями били носаками та поперебивали батькові ребра, далі викинули його з сільради, а добрі люди привели-притягнули аж до хати. От ці переламані ребра часто його і зудили, а тому, ото він, і вставав найраніше. А так, як батько любив дуже поговорити, то, по смерті матері він завжди звертався до Харитини. І от чуєш рано вже батько з Харитиною гуторять у кухні...

Про Харитину варто сказати, що як тільки батько починав кректати, встаючи з постелі, то в другій кімнаті, в угловій, де спала Харитина з Іваном, Харитина теж злазила з ліжка, відбиваючись від Івана... Далі вставали всі: сідали прясти, мили картоплю, розтоплювали в печі...Ми теж діти вже повисиплялися. Батько кликав мене до столу повторяти уроки-завдання.

Після смерті нашої мами (десь в 1923 році) наше господарство лишилося без господині, а тому так чи інакше мусіли женити Івана. Наш Іван часто їздив гуляти в с. Іржавець, де жила наша тітка Марина. Там його познайомили з Харитиною Михайлівною Гончар. Вона була на два чи три роки старша за Івана (одне око чуть-чуть косило), дуже гарна з обличчя, широкої кості, тонка в талії, широка в бедрах. Харитина була дуже привітна, роботяща і чудово співала. Бувало, вже в нас, як заспіває - «Що в Києві на риночку» – чудо! Пізніше Харитина розказувала, як то Іван, бувало, вчепиться за її кожушанку, то ніяк не одірвеш – мусиш з ним сидіти...

Кінчилося це тим, що батько. довідавшись, що люди ці дуже порядні – пішли і висватали Харитину за Івана. Чи вона любила Івана, я не певний, але що Іван її – дуже.

Батька Харитининого та матір я добре пам’ятаю. Це був високий стариган – похожий на мого діда. По розказах колись гончарі, його прадід, належали до козацтва запорізького – оселилися в Іржавці. Мати Харитинина була невисока чепурна жінка, все бувало мене припрошує «кушайте сваток, кушайте, беріть ось сирнички, а ось налиснички» і так далі... Вони мали гарні два сади, пасіку і взагалі жили дуже культурно.

В Харитини були сестри – одна, здається найстарша жила замужем у Кіптях за Пузирним Мар’яном - мали двох гарних дівчат: Наталю та Марію. Хата їх стояла в Кіптях проти церкви – у гостях у них був. Дівчата десь повиходили заміж, а старі батьки під час голодомору повмирали. Був у Харитини брат Іван Михайлович, жонатий, жінку звати Улита. Вони мали двох дочок.

За німців він був у Іржавці замісником старости. Під час відступу німців Іван Михайлович забрав із собою одну з дочок та виїхав на еміграцію. Жінка з другою дочкою залишилися дома. В дорозі до Німеччини ми його бачили, як він їхав з дочкою, але де саме - не знаю. Одне, певно, що він десь є на еміграції. Тепер, по слухах, він є дома в Козельці.

Забув згадати: мати Харитинина походить з с. Чемера, здається, з Склярців. Звичайно Харитина мала ще тіток та дядьків, але я про них уже позабував. Вони були також розкуркулені. Коли померли її батьки, я вже не знаю. Мабуть тоді, як я був на засланні у роках 1932-1933 під час голодомору.

І от, після так сумної події - похорони любої матері - мусіли невдовзі гуляти Іванове весілля. Іванові ще не виходили роки (був ще замолодий), то батько мусів їхати до Чернігова за дозволом одруження. Я чув, як люди говорили. «Матір ховають, то плачуть, а весілля прийде поскачуть». Воно майже таке і виходило. Смерть матері та смерть бідної сирітки після неї, мені так врізалися в пам’ять, що я і помру ніколи не забуду...

Прийшовши до нас, Харитина нам замінила спочатку матір. Вона була така привітна, така люб’язна – навіть на початках, в той час мене, тринадцяти річного хлопця, кликала на «Ви». Господарка тоді наша була ще досить велика. Нам лишили дев’ятнадцять гектар землі, а решту забрали.

Це під час НЕПУ - всі люди жили досить добре. Валюта, червінець, стояла високо. Ми сіяли тютюн , садили картоплю для Чемерської гуральні. Тримали заїзд, хатню допомогу, а влітку наймали багато поденщиків (платили по 25-30 копійок на день на наших харчах.) Худоби ми тоді мали – рогатої до 10 штук (з коровами), коней четверо, пару волів, свиней 4-5 надвірніх та в сажі по одному-двоє, овечок до 20 штук, ну і багато курей, гуси та найменше 3 –4 собаки так звані дворняжки - Броха, Вайса, Лиско, Ведмідь та БОБИК.

З будівель мали: 1) хата з бруса штукатурена під залізом на чотири кімнати, кухня, середня, углова та звощицька з великими сіньми на двоє дверей – одні двері в двір, а другі на сашу (шосе), де був ганок на двох дерев’яних колумнах з лавочками для сидіння. 2) комора з бруса під соломою. В коморі 4 великі засіки та спеціальний ящик на борошно. Біля комори при вході наліво, була комірчина для збруї, на ґанку при вході в комору була зачеплена велика коромислова вага на якій важили овес-сіно для постояльців – нічліжників і т. п.

Між коморою і хатою були нові дубові ворота ( 2-х створчасті) та хвіртка, все це було під залізним дахом. За коморою зараз же був колодязь з журавлем. В подвір’ї стояли корита для води. З нашого колодязя користувалися і ті, які проїжджали шосем, бо колодязь був якраз біля паркану. Далі за колодязем був довгий хлів-навіс, який стояв перпендикулярно до шосе. Цей хлів тягнувся аж до саду. Під цим навісом був льодник (тільки назва, бо льодника вже там не було).

Тут же стояла ступа ножна, дровітня та саж для свиней. Від сажу аж до саду –метрів 40 – був тільки навіс з драбинами та жолобами для заїжджих. Далі від саду паралельно шосе був хлів для рогатої худоби, а також рядом з ним відкрита літня кошара для скоту. Між кошарою і хлівом були ворота звичайні, які вели в сад аж до клунь. З південного боку, під прямим кутом до шосе, аж до хати, тягнувся  так званий сарай під черепицею-новий. Під цим дахом було трохи повітки, далі конюшня та погреб цегляний з двійними масивними дверима. Над погребом, який був під сараєм, складали сіно для коней.

Отже, ввесь двір уявляв із себе великий чотирикутник – де могло поміститися до сто підвід. Посеред двора на стовпі завжди вночі горів хвонар (ліхтар). На ніч ворота замикалися, а ранком, коли батько одержав плату за сіно, овес, чай, суп чи ще щось – одмикав ворота і нічліжники виїжджали. За двором, на схід до села Чемера, розкинувся великий сад, де були яблуні, груші, вишні, сливи. Дерева вже були досить старі, щоправда, поповнювалися молодими щепами антонівки.

В кінці саду ми мали 2 великі шилівочні клуні. Одна називалася стара, а друга нова. Рядом з клунями під яблунями ми мали свої власні могилки, де була похована наша мама, наша сестричка Саша (Олександра), братик Василько та попередні наші діти, а також була похована, якась «Вєра Івановна Зєнченко» так було написано на хресті, яку я не знаю, а також наші хуторяни та прохожі.

Я можу сказати, що цей маленький наш цвинтар ввечері та вночі завжди був нам дітям страшний. На північ попри шосе до станції була земля нашого дядька Петра, який жив у Адамовці. На його землі стояв ряд чудових лип, під прямим кутом до шосе, а понад шосе були вишні та старезний надзвичайно грубий та високий тополь. Далі на північ була канава (рів ), яка відділяла дядька Петра землю від панської та тягнулася аж до озерця в бік Чемера. З південного боку нашої садиби (двору) був наш великий город та ще понад шосе трохи саду, малинник, аґрусник, порічки, смородина та інше... Далі поза нашим городом була, так звана, нова дорога, яка сходилась зі старою дорогою на Чемер, з ровами по боках та вербами. Стара дорога тягнулася від станції на схід до с. Чемера та на захід до Церковищ (радянська влада змінила назву с. Церковище, там було багато церков, на ПІДЛІСНЕ.

Земля наша, після нового переділу, дісталася в одному куску зараз за шосе туди до с. Церковищ - на захід. Тому, що наша родина, до розділу була велика, то нам попало, щось до 19 гектар. Перед революцією власна батькова земля була розкидана по всіх полях, де продавалася там батько і купував. З с-г машин ми мали небагато: кінна молотарка, віялка, борони, драпачі, і т. інше, два вози та гарба.

На літо батько брав до себе овечки на випас, удобрював ними поля-стійло, а восени ще мав від кожної штуки півпуда збіжжя. Тримали завжди пастуха.

Нова економічна політика того паршивця Леніна, так затуманила голови всім господарям—зокрема моєму батькові, що він, дарма що забрали решту землі, навіть збирався багатіти... Міркували купити трактор - почали сіяти інтенсивні культури. Небагато платилося робітнику, бо в той час «червінець» був надзвичайно дорогий, а товари дешеві... Бідняки, які одержали землю по революції, почали багатіти.

Ге, – кажуть, – да то не є вже так погано при більшовиках!!! Не знали бач, що за пару років буде содом і гомора. От, якраз на цей час «економічної гарячки» потрапила до нас Харитина Михайлівна. Батько вставав рано, будив наймитів, будив нас дітей та розганяв по роботах: пасти худобу, працювати на городі, в полі.... А кругом і всюди Харитина-Харитина: корів подоїти, снідання зварити, обід готовити, в хаті поприбирати, малих дітей упорати, сапувати, поливати і т.д. і т.д.... Вона всюди поспівала, всюди давала лад, робила за трьох, ніколи не сердилася та ніколи від неї не чули нарікання чи злого слова. Звичайно їй допомогали

 Але, коли в неї вже пішли діти, а батько женився в третє, привів мачуху Олену Сергіївну з Лепех, то Харитина почала настоювати на відокремлення. Звичайно, вона цього не говорила, але говорив це брат Іван - її чоловік.

Івана з Харитиною і вже двома дітками Васею та Галею відділили. Які ж то були дітки-красунчики! Через шосе навпроти нашої хати побудували їм , а властиво перевезли готову хату десь від Десни та склали. Хата була з бруса на два великі переділи, покрили соломою на глині. Також збудували хлів з клунею. Це було десь у роках 1927-28-му. Роздільного акту так Іван і не міг добитися, а тому наша господарка була велика – гожа до розкуркулення.

В 1929-30-х роках нас почали обкладати непосильними податками... і нарешті дійшло до того, що батько вже платити не зумів більше... Одного Божого ранку 1930 року прийшли до нас якісь десяцькі і соцькі з сільради – вигнали з двору всю нашу худобу і погнали до Чемера, а наше рідне дворище вже є продане Радгоспу за несплату податків.

Всій нашій родині: батьку, мачусі, мені (вже тоді жонатому), Миколі та Євдокії-Дунці сказали негайно з хати вибратися, до хати брата Івана, якого поки не чіпали. Нам дозволено було забрати тільки лахи. Звичайно, ми напхалися в ту хату з одежею , та іншим барахлом. У брата було багато тіпаного льону (волокна), яке сховали на горищі біла димаря.

Палили дровами піч, що в невдовзі викликало пожежу і одного раннього ранку хата ця, цей останній наш притулок, згоріла разом з усім нашим добром. Чуть, що діти не згоріли, встигли викинути їх через вікно. Приїхала пожарна з Чемера та радгоспу, але врятувати нічого не змогли.

У той же день, здається 12-го листопада 1930 року, батько, мачуха, я та менший брат Микола були арештовані і відправлені до Чемерської сільради, де нас посадили за ґрати. Арештував нас Горбаченко Грицько та ще якийсь чемерець. Івана нашого тоді дома не було – він десь відробляв так зване тилове ополчення. Через день нас відправили на Олишівку - звідки мачуху та малолітнього брата Миколу відпустили додому, а мене (нас) з батьком відправили до Чернігова. Про мою і батькову долю – розповім пізніше.

 Не маючи де жити на хуторі – Іван переїхав з родиною до тестя в Іржавець. З моєю

 дружиною Ольгою, Іван часто возив передачу для нас – мене та батька - в Чернігівську тюрму. Здається, він перший написав мені (разом з передачею ) поздоровлення з народженням донечки Євдокії Дусі. Десь в цьому ж таки березні місяці 1931 року Іван був арештований та сидів в Чернігові теж. Мене і батька вже тоді там не було. Ольга моя розказувала, що Харитина з Іржавця ще приходила полоть просо на своє погоріле дворище та розказувала Ользі, що вона чула таке, що тепер заберуть і жінок з дітьми та відправлять туди, де цвіте вата.

Правда, невдовзі по їхній балачці, Харитина була забрана з двома малими дітьми і відвезена до Чернігова, де їх з’єднали з Іваном і відправили на Урал, в Челябінськ. Я вже попереду трохи згадував про їх долю в Челябінську. Хочу добавити ще, що крім тих дітей, що вивезли з дому, вони здається ще мали одну дитину, а яке було ім’я, я вже не знаю. Про те, що Іван з родиною був висланий до Челябінська нам описала Ольга.

Пізніше ми зв’язалися листовно з Іваном, який описував своє там тяжке-претяжке життя, та просив від нас допомоги. Мені з батьком без родини, було трохи легше і ми разів зо два посилали їм до Челябінська трохи грошей. Як ми дізналися про те, що Іван був арештований і розстріляний, а також, що Харитина померла від тифу – я вже не пам’ятаю.

* Правопис автора, здебільшого, збережений.

1.Родина Пришиб у 1948 році у німецькому таборі українських політичних емігрантів зліва направо: Евдокія (17 років), Павло Володимирович (39 років),  Ольга Іванівна (37 років).
Збільшити

1.Родина Пришиб у 1948 році у німецькому таборі українських політичних емігрантів зліва направо: Евдокія (17 років), Павло Володимирович (39 років), Ольга Іванівна (37 років).

2.	Павло Володимирович Пришиба у 1948 році.
Збільшити

2.Павло Володимирович Пришиба у 1948 році.

3.Павло  та Ольга Пришиби у 1966 році. Штат Філадельфія, США.
Збільшити

3.Павло та Ольга Пришиби у 1966 році. Штат Філадельфія, США.

Коментарі (8)

Син Василя | 2017-10-16 11:20

Васильевич.
По цьому коментарю ви можете судити і розуміти , як велася російська пропаганда в українському сегменті Інтернету російськими тролями ще до Революції Гідності

Васильевич. | 2013-09-30 18:24

Описывая свою жизнь, начиная с раннего детства, Павел Владимирович показывает свое личное отношение к происходившему. Да, если ты до революции пахал от зори до зори, то ты мог добитьcя многого. В том числе купить землю, нанять наемных рабочих и, даже, купить трактор. Попрошу не забывать: семья Павла Владимировича - из бывших крепостных. Так, что на старте (после отмены крепостного права) все были равны. И если кто-то бухал без просвета, лодырничал и спал - то это его личные проблемы.
Вообще - то, исходно, это была биография человека. Сейчас уже покойного. Хотел ли автор "клеймить совок с трибуны"? Очень сомневаюсь. Я думаю, что дочь и внуки не могут утверждать данное. Подозреваю, что такая возможность у него была. Не слыхал, что бы он ею воспользовался. Скорее всего автор хотел передать размышления и эмоции человека попавшего в "неудачное" место в "неудачное" время.
Данное заглавие, умело подобранная выборка и компоновка - это те инструменты, которые позволили Михасю Ткачу и Владиславу Савенку придать автобиографии выраженную прозападную окраску. А на самом деле, корни семьи Пришиб - в России. Они были вывезены на Украину как крепостные еще до революции. Вот так-то.

Tolik | 2013-03-12 12:11

А про те, як зараз олігархи знищують і катують власний народ, - книжку ще ніхто не написав? Чи за це можна опинитись закопаним у лісополосі, то капіталізм хвалимо?

Читач | 2013-03-12 12:05

Батько вставав рано, будив наймитів...
...наша строкова служниця...
...тільки найнята допомога...
...нас зустрічає заспана служанка...
ДА УЖ..... "БЕДНЕНЬКИЕ" КРЕСТЬЯНЕ!!! 4 УПОМИНАНИЯ О ПРИСЛУГЕ И НАЙМАНЦЯХ , В ПЛАНАХ - КУПИТЬ ТРАКТОР...
НУ, КАК-ТО НА СЛЕЗУ ПРОБИВАЕТ, ИЗВИНИТЕ......

микола | 2013-03-12 10:47

Vladimir
До речi Володимире ти не помiтив що як тiльки зьявляются бандити в селi то обовьязково говорять на росiйскiй мовi/

Vladimir | 2013-03-12 01:03

"Як знищували і катували українського господаря." - назва статті притягнута за вуха, пане авторе.
У другій частині обов'язково чекаємо жахіття про голодомор та колективізацію. У третій - про жахливу червону армію, котра змушувала воювати проти фашистів. Ну а у останній частині - про "визволителів" Народний Рух України та супер-пупер патріотів Чорновола, Л.Лук'яненко, Ющенка і т.п.
Усе в кращих антирадянських традиціях!
Доречі, прочитавши статтю, засумував, що марно витратив час. Думав, що хоч якимись комуністичними жахіттями автор повевеселить, а їх, на диво, виявилось дуже мало...

Владислав | 2013-03-10 18:46

черный город
50 примірників журналу здані в кіоски Укрпошти Чернігова і області. Раніше левова частка йшла в кіоск на залізничному вокзалі. Але його ліквідували і тепер я не знаю куди поштарі розподіляють журнал.

черный город | 2013-03-10 18:15

Влад, спасибо за публикацию! А где можно купить это издание?
закрити

Додати коментар:


Фотоновини

  Пан Усмішка і його позитив - фоторепортаж

SVOBODA.FM