Останнє оновлення: 17:21 п'ятниця, 17 листопада
Інтерв'ю
Ви знаходитесь: Політика / Україна / «Це моя історія, і я в неї граюсь»: Інтерв’ю з неординарною жінкою Інесою Вачнадзе
«Це моя історія, і я в неї граюсь»: Інтерв’ю з неординарною жінкою Інесою Вачнадзе

«Це моя історія, і я в неї граюсь»: Інтерв’ю з неординарною жінкою Інесою Вачнадзе

Через кожну людину можна «прочитати» історію, бо всі ми є її частиною. Мій дідусь, наприклад, сидів у тюрмі за часів Сталіна і потім усе життя повторював фразу: «Коли тобі встромляють пальці у двері, признаєшся у тому, чого ти не робив».

Моя недавня співрозмовниця Інеса Вачнадзе також презентує історію. Вона була учасником подій 1991 року у Києві, коли до зали Верховної Ради заносили жовто-блакитний прапор.

У місті вона людина знана і помітна, і так було завжди – і коли викладала естетику в училищі №9, і коли вела передачі на радіо з 1964 по 1969, і коли досліджувала мистецтво, і займалась громадською діяльністю. «Я пішла на радіо, щоб виговоритися українською мовою» - говорить вона.

«Символічним є те, що перший запис у моїй трудовій книжці - «учитель руського язика и литературы» у першій школі Чернігова. Останній запис - «вчитель української мови і літератури» в тій же школі. Це моя історія, і я в неї граюсь».

Але буває в історії не до іграшок. Були періоди, коли потрібно більше мовчати, ніж говорити, або ж говорити те, що від тебе очікують. Дитинство Інеси минало за сталінської доби, юність – в часи Хрущова, а потім були зрілі роки і так аж до перебудови і здобуття Україною незалежності.

«Мого дядька приговорили до смерті у 37-му році»

- Я виросла у дуже складний час, - розказує Інеса Вачнадзе, - «Краше зорь весеннего рассвета – это юности счастливая пора. Сталинской улыбкою согрета радуется наша детвора» - всі ці пісні ми проспівали в школі.

Мого дядька раніше, ще в тридцять сьомому році заслали в Архангельськ за те, що він прочитав чотири строчки байки Лафонтена латинською мовою у сільраді. Звинуватили, що він шпигун, зрадник і дворянин.

Не розстріляли його в Архангельську тільки тому, що він був дуже освіченим хорошим спеціалістом. Такі люди були потрібні, тож його залишили працювати бухгалтером.

- Як формувалось ваше усвідомлення себе українкою?

- Можливо, сімейні корені, і середовище, у якому я крутилася змалечку. Я виросла там, де народжувалися газети, серед журналістів. У Чернівцях мама наполягала на тому, щоб я постійно була серед творчих людей. Я сиділа днями в редакції, була на «литературных средах», де виступали видатні письменники, навіть А.Малишко.

Коли почалась війна, ми евакуювалися з мамою в Сталінград. Але батько залишився, пам’ятаю, він тоді сказав українською мовою: «Поки Україна чоботом німецьким сплюндрована, нікуди ані кроку».

Потім я дізналась про нього, що він товаришував з Оленою Телігою і писав твори, у яких завуальовано звучали «націоналістичні» настрої. А після війни я спостерігала хвилю національного піднесення: були і згадки про Україну, і вишиванки.

Але все це якось швидко згорнулось. І ще на мене дуже вплинув театральний інститут імені Карпенка-Карого, де я була знайома з такими людьми, як Олександр Білаш, Вінграновський, Дмитро Павличко.

«Хай живе КПРС на Чорнобильській АЕС»

- Коли ваші патріотичні настрої почали проявлятися активно?

- На початку 90-х. До того часу в Чернігові виникло товариство «Просвіта», а у 1990 році був організований перший всеукраїнський козацький похід «Дзвін-90». Ми ходили на Батурин, а також на Капулівку, де біля Олексіївської затоки поховано отамана козацького війська Івана Сірка. Тут зустрілося більше мільйону українців зі всього світу. Всі були у вишиваних сорочках. Ми тоді їхали через Запоріжжя і вигукували: «Хай живе КПСС на Чорнобильській АЕС».

- У 91-му ви були біля Верховної Ради, коли туди заносили прапор…

- Так, напередодні проголошення незалежності пролунав Клич: треба їхати на Київ, бо завтра буде засідання Верховної Ради. Перед тим було ГКЧП, радянські республіки почали заявляти про свою незалежність. Я їхала автостопом від Славутича, бо неможливо було взяти квитки на потяг: їх заборонили продавати.

Людей під Верховною Радою вже було багато, з Західної України приїхали автобуси, а з наших, чернігівських, майже нікого не було. Коли привезли з Одеси прапор, задні ряди стали натискати, і кожен хотів тримати його, хоча б доторкнутися.

О шостій годині, коли засідання Верховної Ради закінчувалося, ніхто до нас не виходив, а дехто звертався із запитанням: «Чи здатні ви стояти до ранку?». А у нас було таке піднесення і бажання досягнути мети, що не хотілося ні їсти, ні пити, ніякі проблеми нас не турбували. Десь о дев’ятій годині вечора вийшли депутати-рухівці, стали перед нами на коліно і поцілували прапор. Те саме зробили і ми. Було таке єднання, що і досі мороз по шкірі.

А сюжет, що показували в той вечір по телевізору, я і досі пам’ятаю: як внесли наш прапор до зали Верховної Ради, яким було здивування депутатів. Голова Верховної Ради Леонід Кравчук вголос запитав тоді з хвилюванням: «Що це?» - і на цьому сюжет закінчився.

У цих подіях початку 90-х, коли українські сили нарешті отримали можливість вийти із підпілля і заявити про свої патріотичні почуття, Інеса брала активну участь.

Потім, коли Україна вже стала незалежною, вона зробила свій внесок у виховання національно свідомої молоді: вела співані уроки історії в Жукотківській ЗОШ І-ІІІ ступеня і гурток плекання української мови. Свій класний кабінет вона прикрасила українською символікою, яку, до речі, тодішнє керівництво наказало зняти зі словами «Приберіть цю рухівку», бо антиукраїнські настрої на початку 90-х трималися ще міцно.

- Що, на вашу думку, змінилося за цей час незалежності Української держави?

- Порівняно з тим часом відчуття Української держави реальне і хочеться вірити в те, що оті зернята розуму і свободи, які ми посіяли, зацвітуть і дадуть дуже гарні плоди. Я вважаю, що третє покоління після нас будуть справжніми державниками. Бо моє покоління ще славило «отєчество» і Сталіна, наші діти вже виросли наполовину в епоху нову, а вже їх діти, наші онуки, я сподіваюсь, будуть освіченими на матеріалах історії України, а не «хохляндії» чи «малоросії».

Розмову вела Вікторія ГАВРИК

закрити

Додати коментар:

SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM



Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

Реклама на сайті SVOBODA.FM


SVOBODA.FM - LIVE!
Фотоновини

  Без звичного світлофора не розминулись тролейбус, авто і архів

SVOBODA.FM

RedTram
Загрузка...
Північний вектор