Боротьба за куколь: Чому УПЦ КП не хоче бути законною митрополією Константинополя?

На погляд дилетанта, протистояння УПЦ КП та УПЦ МП вирішити дуже просто, якщо почати нарешті виконувати рішення Вселенського Патріархату від 13 листопада 1924 р.

Сутичок між згаданими церквами не могло б бути апріорі, бо ані УПЦ МП, ні УПЦ КП не існувало б. Проте конфлікт напевне перекинувся б у більш ширшу площину: протиборство Московського та Константинопольського патріархатів.

За кілька днів до своєї несподіваної смерті у 1924 році Патріарх Константинопольській, він же Вселенський, Григорій VII видав декрет, яким визнав неканоничність (незаконність) передачі Київської митрополії під управління Московському патріархату, яка відбулася у 1686 році. Сама та передача одразу ж породила у Вселенському Патріархаті безліч розмов і вже за рік Патріарх Діонісій, який і віддав Київську Митрополію Москві, був за це засуджений та позбавлений сану, а саме підпорядкування визнано актом харабництва та скасовано.

Однак Москва на скасування не зважила і продовжила Київ «окучувати». 240 років по тому вже згадуваний Григорій VII ще раз відмінив підпорядкування Московському патріархату Київської митрополії від 1686 року, але на Константинополь знову не звернули уваги. Проте це не відміняє історичної законності.

Згідно з нею, від самого Хрещення Русі і до сьогодні Київська митрополія (а ніяк не неіснуючий патріархат) підпорядковується Константинопольському патріархату і ніколи, окрім двох років 1686-1687, Московському патріархату не належала.

– Чим менше люди знаються на якихось речах, тим впевненіше дають поради іншим, – говорить Євстратій Зоря, архієпископ Чернігівський і Ніжинський, секретар Священного Синоду УПЦ КП, голова Інформаційного управління Київської Патріархії. – Немає ніякого обов’язкового для виконання рішення Вселенського Патріархату (про перехід під патронат Константинополя. – Авт.).

Є лише загальна констатація. На чому заснована впевненість, що Вселенський Патріарх готовий до такого сценарію (підпорядкування собі Київської митрополії. – Авт.)? Давайте [За такою логікою], щоб увійти до ЄС, відмовимося від самопроголошеної державності на користь «нашої давньої митрополії» – Польщі? [Щодо самопроголошеності Київського патріархату], то всі патріархати, по суті, є самопроголошеними, бо спочатку вони з’являлися, а потім за ними визнавали цей статус.

– Якби рішення УПЦ КП повністю прийняла РПЦ і ліквідувала УПЦ МП на користь УПЦ КП, чи погодилися б Ви (тобто КП) на Київську митрополію у складі Константинопольського патріархату?

– Если бы да кабы, да выросли во рту грибы, то был бы это не рот, а целый огород, – підсумував Євстартій Зоря.

Звісно, на всі зауваження священнослужителя можна привести інші, дилетантські аргументи. Що жоден патріархат не відмовиться від поповнення новими територіями, церквами, прихожанами і поведінка УПЦ КП та УПЦ МП тільки це підтверджує. Що українська державність хоч і самопроголошена, але, у першу чергу, породжена розпадом СРСР (ще наприкінці 1980-х незалежність України чомусь не самопроголошувалася), та визнана світом була майже одразу, а Київський патріархат вже 24 роки ніяк визнання не отримає.

– Визнання проголошених автокефалій і патріархатів у інших країнах відбувалось за національної згоди переважної більшості єпископату, духовенства та вірних, – говорить релігієзнавець та дослідник церковної історії Сергій Шумило.

– В Україні все навпаки. Цифри говорять самі за себе: 4600 парафій УПЦ КП та 12000 УПЦ. За такої ситуації ніколи меншість не зможе у структурі вселенського православ’я отримати статус патріархату та помісної церкви України. Такі реалії. Все інше лірика і видавання бажаного за дійсне.

Знаний на Чернігівщині як українознавець, радник голови Чернігівської ОДА з питань декомунізації Василь Чепурний пропонує чекати, приводячи як аргумент досвід інших патріархатів.

– Російська церква не визнавалася світом 131 рік, Грузинська визнана автокефальною тільки у 1988 році, Болгарська – 1945 року, а до того взагалі перебувала під анафемою Вселенського Патріарха, – пояснює Василь Чепурний. – [Окрім того], українська церква, на відміну від російської, соборноправна, тобто принципові рішення приймають не тільки архієреї, але і священики, і миряни. Хто з мирян погодиться бути митрополією Константинопольського патріархату, змінивши підпорядкування Москві на Стамбул?

– Мирянам яка різниця? Їм аби церква була, де обвінчатися та води святої набрати. Підпорядкування важливе виключно для керівництва: чи сам собі генерал, чи підконтрольний генералу полковник.

– Мирянам теж важливо, чи ми молимося за патріарха чужої землі, чи своєї. Тобто чи ми закликаємо Божу благодать на свою землю чи на чужу.

– Щоб Ви сказали, якби якійсь ніжинський або прилуцький священик оголосив себе патріархом, а свою церкву, скажімо, Ніжинським (Прилуцьким) Патріархатом і місцеві прихожани його підтримали? Сприйняли б і погодилися чекати їхнього визнання?

– Ні, бо є 34 апостольське правило і є інше правило, за яким «де єпископ – там і церква», а священик не може бути... церквою.

– Самопроголошення себе патріархатом (мається на увазі Київський) теж проти правил, але на нього Ви очі закриваєте. Нехай так, але якщо патріархатом себе проголосить якийсь український єпископат. Як гадаєте, УПЦ КП, чекатиме визнання чи оголосите його розкольниками?

– Немає жодного правила проти самопроголошення патріархату, а Вселенський Собор не може прийти до спільної думки. Друге, про єпископат УПЦ КП, який себе проголосить патріархатом. Я ж згадав 34 апостольське правило. Воно говорить: єпископи кожного народу повинні шанувати першого серед них і він повинен шанувати єпископів. Народу! Тож це правило свідчить: УПЦ Московського патріархату, яка шанує першого серед чужого народу, або не визнає українців окремим народом, або свідомо порушує апостольске правило.

– Так Чернігівський патріархат і шануватиме першого з чернігівців. Ось Вам 34-е апостольське правило «Єпископам будь-якого народу належить знати першого серед них і визнавати його як голову, і нічого не робити, що було б понад їхню владу, без його вказівок; а кожний має робити тільки те, що стосується його єпархії та тих місцевостей, що належать до неї». Що ж це, як не заборона самопроголошення?

– Навпаки, визнання автокефалії. Адже кожен народ (чернігівці – уже народ?) має право на першого серед архієреїв (патріарха чи митрополита).

– При бажанні історичне підґрунтя завжди знайдеться. Скажімо, чернігівський народ, як нащадок Чернігівського князівства. Та й поняття народ настільки багатозначне, що при бажанні МП, наприклад, законно може претендувати на володіння душами усіх росіян України, а Київська митрополія – російських українців.

На сам кінець, повертаючись до початку розмови, здається, що у питанні про утвердження української церкви в законному статусі Київської митрополії Константинопольського патріархату головною перепоною буде небажання керівництва УПЦ КП. Хто ж погодиться позбутися статусу патріарха, хай і самопроголошеного (в очікуванні визнання), на користь законного митрополитства, що автоматично позбавить самостійності і зробить підлеглим правомочного Патріарха. І байдуже, що навіть Вселенського.

Нинішній Патріарх УПЦ КП Філарет упродовж 40 років працював у РПЦ. Вершиною його кар’єри став 1990 рік, коли, після смерті Московського Патріарха Пімена, Філарета обрали місцеблюстителем патріаршого престолу. З часів Петра І не було жодного такого випадку, коли б місцеблюститель не обирався патріархом. Виключення: митрополит Петро Крутицький, якого, у статусі місцеблюстителя, розстріляли у 1937 році.

Філарет патріарші вибори програв Алєксєю Рідігеру і невдовзі після того різко змінив риторику та став агітувати за відокремлення української церкви від Москви, хоча до того наголошував на єдності та примноженні РПЦ.

– У 90% людей тогочасних помінялась риторика і вони, радянські люди, проголосували за незалежність України, – пояснює Василь Чепурний.

Як результат зміни поглядів Філарета – утворення у 1992 році УПЦ КП, яка й досі не визнана?