Останнє оновлення: 17:05 четвер, 6 лютого
ЗМІ
Ви знаходитесь: Політика / Україна / Інформаційний простір: безпека держави, свобода слова і відповідальність за слово
Інформаційний простір: безпека держави, свобода слова і відповідальність за слово

Інформаційний простір: безпека держави, свобода слова і відповідальність за слово

«Українська радіо – Чернігівська хвиля». Авторська програма відомої журналістки Олени КИЯШКО «Код нації». Гість студії – засновник і редактор нашої газети «Світ-інфо» Петро АНТОНЕНКО. Ефір – від 8 червня, повтор – 11 червня.

Теми дискусії – інформаційний простір України і, зокрема, Чернігівщини; інформаційна безпека держави; правда й неправда в засобах інформації; свобода слова і свобода словоговоріння; відповідальність за слово.

Давати відсіч інформаційній агресії

Олена Кияшко: Петре Яковичу, з Вашого дуже великого журналістського досвіду, як би Ви оцінили роботу засобів масової інформації Чернігівщини сьогодні, в умовах інформаційної війни з Росією?

Петро Антоненко: Вони стали свіжішими, зараз я говорю про друковані ЗМІ, але й електронні – радіо й телебачення – також. У пресі завершується процес роздержавлення газет, які раніше видавала влада. Газети отримують повну самостійність. Це спонукає журналістів працювати цікавіше, навіть напруженіше, порушувати важливі теми і проблеми.

К.: Посвіжішали, стали розкутішими. Але ж інформаційну війну з Росією ми програємо. А наша область – особлива, прикордонна.

А.: Тоді треба говорити загалом, що за 20 з лишком років незалежності ми так і не створили потужного українського демократичного інформаційного простору – і в пресі, і в електронних медіа. Він поступається інформаційному простору Росії, яка вкладає колосальні кошти в інформаційну агресію. У них ще в 1990-ті роки було затверджено потужно фінансовану програму, яку вони назвали завуальовано – просування іміджу Росії у світ.

К.: «Руській мір».

А.: Так, але маскують це ось таким чином. Урешті це нормальна практика – представлення своєї країни світові, шкода, що Україна мало що тут робить. Але щодо Росії це «просування» є нахрапистою інформаційною агресією, насамперед на Україну. І ми тут просто відстаємо. І справа не тільки у фінансах, мало розуміння, що нам протистоїть потужна російська інформаційна агресія.

К.: Оце нерозуміння не лише від журналістів залежить, воно загалом у суспільстві присутнє?

А.: Дуже небагато залежить від самих журналістів. Ідеться про створення на державному рівні такої потужної мережі, це будівництво вишок, передавальних станцій і так далі. От стільки років ми все говоримо, що північні райони Чернігівщини не покриті українським телебаченням. Це ж має держава робити.

К.: Це один аспект. Але ось ситуація: людина в Чернігові має змогу дивитися багато телеканалів, але обирає якийсь один або російське телебачення.

А.: Я не скидаю вини з журналістів. Щось має робити держава, але навіть у тих умовах, які є, коли ось телеканал, ось друковане видання, будь ласка, використовуйте це, вихід на тисячі й сотні тисяч читачів, радіослухачів і телеглядачів. І тут уже від журналістів багато залежить, щоб вони розуміли, що треба робити цей наш інформаційний простір, протистояти російській інформаційній агресії.

Свобода слова чи свобода словоговоріння?

К.: А от вірність якомусь телеканалу, газеті в нашому розбурханому інформаційно суспільстві – чи це не є ознака того, що людина передовіряє себе комусь, не хоче перевірити інформацію з інших джерел? У цьому нема небезпеки?

А.: Є. Та якщо говорити про вірність читача певній газеті, то читач звикає до неї. Тим більше, так склалося, що нині сім’я передплачує, як правило, одну газету. Хоч варто сказати, що в нашій області – велика передплата, читають люди багато. Але дійсно треба звіряти з іншими джерелами інформацію. Телеканали – то вдома на кнопці їх десятки, поклацай, подивися, зістав. Інтернет – це взагалі море-океан, можна потонути в інформації, але теж треба її зіставляти. А не хапати все відразу: от, мовляв, по телевізору вчора сказали.

К.: От, з одного боку, така довіра, а з іншого – скептицизм. Особливо після таких випадків, як «убивство» журналіста Аркадія Бабченка. (Мова про російського опозиційного журналіста, який виїхав до України, і про те, як українські спецслужби інсценізувати його «вбивство», щоб вийти на злочинців, які дійсно хотіли вбити журналіста. – Ред.). Про ці «фейки». Оця недовіра до влади, а українське суспільство завжди критично настроєне до неї, вона й на журналістів переноситься?

А.: Безумовно. Хоча тут треба говорити не стільки про журналістів, які є, вибачте на слові, «рабами божими» у власників медіа, як про цих власників. От добре, що в мене своя газета, але ж більшість колег працюють «у наймах». Тому треба говорити про структуру медіа, не так загалом лаяти владу, як дивитися, кому належать ті чи інші телеканали, інші ЗМІ. А що поєднуються така довіра й недовіра? Бо люди чують абсолютно різну, протилежну інформацію, навіть по одному й тому самому каналу. Особливо на так званих ток-шоу. Ось, йдеться, що такий-то олігарх украв такий завод, а потім виявляється, що там узагалі нема такого заводу. Люди заплутуються, потім махнуть на все рукою і вже нікому не вірять.

К.: А той політик відпрацьовує свою виборчу політичну лінію.

А.: Звичайно. І медіа, які працюють на тих чи інших, відпрацьовують.

К.: І як же людині визначити, де правда, а де фейк? Стосовно згаданого вже нібито «вбивства» журналіста Бабченка. Це фейк чи ні, адже спростування після цього з’явилося?

А.: Але майже добу ця дезінформація гуляла. Щодо фейків, то зараз пішла мода на ці англійські слова, хоч можна вжити наше українське слово «брехня» або «неправда». Тільки брехня – це цілеспрямоване поширення неправди, а просто неправда – це інколи поширення недостовірного через своє незнання, не перевіривши цю інформацію. Утім, читачам і слухачам від цього не легше. Випадок з Бабченком – це окрема тема, то спецоперація, в якій було чимало дивного.

Щодо неправди: вона має бути спростована. А в нас і крім цього скандального випадку повно неправди, яку треба спростовувати. Ми ж сушимо голову, що треба робити? Уже навіть якийсь законопроект пропонували щодо фейків.

К.: А такий закон потрібен?

А.: Абсолютно не потрібен. Достатньо того, що є в законодавстві. У ньому чітко прописано, як спростовувати неправду в медіа.

К.: Позов до суду.

А.: Так, позов. У нас повна свобода слова, гарантована Конституцією України. Нею ж заборонена цензура. Але поряд зі свободою слова повинна бути відповідальність за слово. Говорити я можу що завгодно, друкувати теж, але потім треба за це відповідати. У законі, до речі, чітко прописано ті кілька речей, які мені заборонено друкувати як журналісту, редактору. Скажімо, заклики до релігійної ворожнечі, расової і т.д. Попередньо ніхто не перевіряє, що ти здаєш у друк, але потім треба за це відповідати. Притягується до відповідальності автор, редакція, газета. А якщо хтось особисто ображений публікацією, ефіром, він може подати до суду й вимагати спростування, а ще й компенсації за моральну та іншу шкоду.

В пошуках історичної правди
К.: Спробуй подати в суд на Росію.

А.: Не подаси, але треба спростовувати неправду, яка ллється з начебто українських медіа, зареєстрованих тут, але які, за суттю, працюють на Росію. Скандал під час Дня Перемоги з телеканалом «Інтер» показав, що є медіа, які працюють на нашого ворога. Як із цим боротися? Правдою. І якщо ведучий того каналу сказав, що в нас називають вулиці іменами «фашистських злочинців», то ліпше не пікети біля телеканалу, не заяви з вимогою його закриття, а зливу публікацій, передач про нашу історію, раніше спотворену, заборонену. Роз’яснити, що ті люди – не злочинці, а патріоти, які боролися за незалежну Україну. На жаль, ця історія дуже мало звучить у наших медіа.

К.: Хтось скаже, а що, власне, порушив той чи інший канал? Мовляв, у них така думка. Зрештою, доходить до того, що в журналіста знаходять російську медаль «За звільнення Криму», а дехто з колег каже: «А яка тут зрада?»

А.: Тут є аспекти юридичні, щодо закону, і аспекти моральні, політичні, патріотичні. Якщо журналіст чи будь-хто прийняв від Росії таку медаль, це йде всупереч офіційній позиції Української держави. Вона своїм парламентом ухвалила закон, постанову про те, що Крим був окупований Росією. Прийнявши таку медаль, людина порушує закон нашої держави, і тут реакція повинна бути жорсткою. А є й питання до журналістів щодо патріотизму, державності. Ви працюєте на території України, навіть якщо є представниками російських медіа, тому поважайте цю державу, не закликайте до її розколу, розвалу.

К.: Ви згадали про історичну правду. А вона може перевернути мізки тій частині людей, які телефонують з істерикою щодо вживання в нас терміну «Друга світова війна». Мовляв, «на святое покушаетесь». Як бути з такою категорією людей?

А.: Треба переконувати цих людей – потихеньку, поступово. І великий мінус наших медіа, що вони не розкривають цієї нашої історії. У тому числі на місцевому рівні. Три роки минуло після ухвалення парламентом законів про декомунізацію. Давно треба було роз’яснити людям, чиїми іменами тепер названі наші вулиці. А також що то за персонажі, пам’ятники яким стояли на Алеї Героїв у Чернігові. Ці герої тоталітарного режиму, в яких руки по плечі у крові людей.

К.: Ми ведемо цілий цикл таких програм.

А.: Так, до честі нашого обласного радіо. А ось у місцевій пресі – абсолютна порожнеча. Мені незручно говорити про свою газету, але вона друкує матеріалів про історію більше, ніж усі інші газети області. Тож друкуйте, розказуйте людям.

Як це все у Польщі?

К.: Ви нещодавно повернулися з Польщі, де, безумовно, цікавилися польськими медіа. Яка там ситуація з питаннями історичної правди? Кажуть, там є свої перекоси?

А.: Те, що там абсолютна свобода слова, – зрозуміло. Як і те, що медіа були роздержавлені ще понад 25 років тому, при початках нової, демократичної Польщі. Тамтешні газети не є виданнями влади, партій і олігархів, як це було в нас усі останні десятиліття та й досі також. Там газети є виданнями самих журналістів, колективів редакцій, читачів. Але газети мають якусь свою політичну позицію, підтримують ті чи інші політичні сили. І в медіа існує велике розмаїття думок, поглядів, позицій.

Останні понад два роки в Польщі при владі – правоконсервативна партія «Право і справедливість», яка свого часу теж зародилася, вийшла із «Солідарності». Безумовно, це партія патріотична, антитоталітарна, антикомуністична. Але ідеологія в них така, що «Польща для Польщі», «Польща понад усе». До речі, тут вони перегукуються з деякими українськими політичними силами в такому суперпатріотизмі. Звідси й виникає в Польщі певна напруга у стосунках з Україною, насамперед щодо питань історії. Хоча розумні люди в Польщі говорять: давайте віддамо історію історикам, нехай досліджують, а займімося сьогоденням. Тим паче, у нас є спільний ворог – Росія, яка завдала багато лиха і Польщі, і Україні. А взагалі в нас тут дещо перебільшують, що в Польщі, мовляв, якась антиукраїнська істерія.

К.: А ось стосовно патріотичної, державницької лінії у ЗМІ Польщі. Там ми можемо щось запозичити?

А.: Безумовно. Там змалечку привчають дитину, що «єстем поляк», я є поляком. І цей патріотизм йде через медіа також. Зараз поляки відзначають 100-річчя незалежності, тобто її відновлення у 1918 році, після більш як століття неіснування держави. І цей рік 100-річчя вони відзначають цілий рік, у тому числі в медіа. А в нас – теж 100-річчя незалежності, коли Центральна Рада проголосила 22 січня 1918 року утворення Української Народної Республіки. Ну й що? Вийшли відповідні укази, постанови, провели в нас на початку року якісь «заходи», й далі тиша. Хоч про це треба говорити весь рік. І не лише один рік. Дуже добре, що обласне радіо торік почало цикл програм, присвячених 100-річчю Української революції, наших визвольних змагань. А це 1917 – 1920 роки. Тож нині кілька ювілейних років, і треба наповнювати цими датами наш інформаційний простір.

К.: А проблема фейкової журналістики в Польщі існує?

А.: Там це не актуальне, тому що при всій свободі слова журналісти, власники медіа, а там це, як правило, збігається, розуміють: ось є свобода слова, а ось одночасно відповідальність за слово. У нас же часто свобода слова перетворюється на свободу словоговоріння. Там, якщо раптом і трапиться в медіа якась неточність, її одразу спростовують. Та й узагалі до цього стараються не допустити. А замовних публікацій, так званої «джинси», взагалі не практикують. Це те, що дуже популярне в нас, коли йдуть оплачені публікації, де той, хто платив, розказує, який він хороший і який поганий його політичний опонент.

К.: Рівень дискусії там толерантніший, ніж у нас?

А.: Так, більш толерантний. Пишуть: «Пан депутат підозрюється, що він щось не так зробив». Але, тим не менше, ставлять питання принципово. І ми знаємо оприлюднені в польських медіа скандали про корупцію. До речі, це мікрокорупція порівняно з нашою, з тим, що в нас оприлюднено. Скажімо, там був великий скандал, що в когось із членів уряду був надто дорогий годинник чи десь урядовці розкішно пообідали. Чи запитують: чого це пані депутатка полетіла службовим літаком, а як вона це оплатила? Усе це фіксується – коректно, але чітко.

Єдність проти п’ятої колони

К.: Чи наше суспільство, говоримо і про журналістику, усвідомлює небезпеку п’ятої колони? Стільки журналістів у нас загинуло, проти стількох вчинено різні злочини.

А.: Нам, колегам, звичайно, боляче за ці злочини, ексцеси проти журналістів. Хоча слід додати, що й політики, бізнесмени, інші люди не є в безпеці, і тут треба говорити про рівень криміналізації в суспільстві. Щодо п’ятої колони, то вона завжди була в історії і є. Ще дві тисячі років тому давні римляни говорили: «Сила ворога – в нашій слабкості». Класичний приклад: як маленька Монгольська держава у XIII столітті за якісь 20 років створила найбільшу за територією імперію в історії, від Китаю до Чехії. Готуючись до нападу на якусь державу, вони засилали туди лазутчиків, шпигунів, намагалися підкупити, розкласти тамтешню знать, чиновників. Ось і п’ята колона. Тому єдність суспільства – надзвичайно важлива. Чим міцнішим воно буде, тим менше буде зрадників, потенційних зрадників, готових перекинутися до ворога. Це ми вже, на жаль, побачили в Криму й на Донбасі.

Тому суперважливо говорити в наших медіа про державність, патріотизм. Це високі слова, але насправді це любов до свого краю.

К.: За великим рахунком, патріотизм, державність – це й самозахист.

А.: Так, це відчуття того, що держава, за яку ти стоїш, і тебе захистить, раптом щось, захистить і в Україні, і за кордоном. Журналіст теж є громадянином цієї держави. Але це громадянин з особливими повноваженнями: ти виходиш на тисячі, а може, й мільйони людей. Тому слово журналіста важить дуже багато. 

закрити

Додати коментар:


Фотоновини

  Пан Усмішка і його позитив - фоторепортаж

SVOBODA.FM