Радіо і театр / порятунок культурою

Ви знаходитесь: Політика / Соціум / «Театр — це пункт незламності»: Лаура Вілцане про сцену в темряві і мову як ДНК

«Театр — це пункт незламності»: Лаура Вілцане про сцену в темряві і мову як ДНК

У часи, коли Київ занурюється у темряву через енергетичну кризу, а стовпчики термометрів у неопалюваних приміщеннях стрімко падають вниз, столичні театри продовжують працювати. Вони стають тими самими «пунктами незламності», де зігріваються не лише тілом, а й душею.

В ефірі Литовського національного радіо LRT Klasika у програмі «Українська Хвиля» її ведуча Олена Головатенко зустрілася з Лаурою Вілцане — відомою театрознавицею, продюсеркою, кураторкою мистецьких проєктів та колишньою завідувачкою трупою Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Це була розмова про героїзм тих, хто виходить на холодну сцену, про феномен аншлагів під час війни та про те, як українська мова стає маркером гідності навіть в еміграції.

«Ви в моїх очах — справжні герої»: про холод, генератор-пенсіонер та термочашку чаю

Лаура Вілцене в студії Литовського радіо. Фото: Олег Головатенко

— Лауро, наша зустріч почалася із вашого заклику про допомогу рідному театру. Чому саме зараз це стало настільки критичним?

— Це моя особиста ініціатива, бо йдеться насамперед про моїх колег, з якими я пліч-о-пліч працювала багато років — про працівників Театру на Лівому березі. Ключове слово тут, на жаль, — Лівий берег. Не тільки кияни, а й наші друзі в країнах Балтії знають, що лівий берег Києва страждає від відключень та інфраструктурних проблем набагато більше, ніж правий. Мер Києва повідомляв про сотні будинків, які досі не підключені до тепла, а це величезна кількість родин.

Я буду говорити емоційно, бо інакше не можу. Коли я оголосила збір, мої колеги — актори, костюмери, реквізитори — пишуть мені «дякую». А я відповідаю їм: «Яке дякую? Це я вам дякую!». Ви в моїх очах — справжні герої.

Звісно, наші хлопці в ЗСУ — це безумовні герої, і я не применшую їхнього вкладу. Але робити диво щовечора в тилу... Відкривати завісу, грати ранкові дитячі вистави, грати вечірні спектаклі на холодній сцені, яка майже не обігрівається! Вона гріється лише старим генератором, якому вже пішов третій рік. Він бідолашний, інколи «бурчить», бо старенький і хоче на пенсію, чхає чорним димом, але працює.

У таких умовах творити мистецтво — це вчинок. Тому мені хотілося допомогти їм простими побутовими речами: акумуляторними лампами, грілками, павербанками. Щоб людина могла зігрітися в гримерці, нагріти чайник від генератора, залити гарячий чай у термос і понести це тепло у свій холодний дім, де, скоріш за все, немає ні світла, ні опалення.

«Ми три дні думаємо, яку сукню вдягнути»: театр як порятунок від божевілля

Лаура Вілцане. Фото з особистого архіву

— Як взагалі живе театр у таких умовах? Здавалося б, війна, мобілізація, холод мали б спустошити зали. Але ми бачимо зворотне.

— Це величезна і щемлива тема. Так, багато хлопців служать у лавах ЗСУ, ми постійно їм допомагаємо. Але трупа збереглася. І це феномен, про який, я впевнена, у майбутньому писатимуть наукові дослідження — «Феномен українського театру під час війни».

Ви ж бачите черги за квитками? Пам'ятаю часи до вторгнення, коли навіть у топових театрах, як-от імені Франка чи Лесі Українки, бували напівпорожні зали. А зараз — аншлаги.

— Це спосіб врятуватися від реальності?

— Так. Не зійти з розуму. Поговорити. Нещодавно я давала запрошення своїм друзям-переселенкам, мамі з донькою. І вони кажуть: «Ми три дні думаємо, як підемо в театр, які сукні вдягнемо». Для жінки це спосіб вбратися, нанести парфуми, випити кави чи келих шампанського у буфеті. В холодній квартирі ти шампанське пити не будеш, а у театральному фоє життя повертається. Люди в театрі, що називається, надИхали. Я колись була на екскурсії у Віденській опері, і нам розповідали, що в давнину, коли будівля не опалювалася, перед виставою в залу заганяли роту солдатів. Вони там просто дихали. Надихали тепло — і тоді заходили дами в декольте. Зараз у нас схожа ситуація: фоє гріється людьми, які живуть, спілкуються, дивляться одне на одного. Це як до війни. Звісно, потім гардеробники попереджають: «Вдягайтеся, в залі холодно». Але театри не зникли з мапи. Вони — справжні пункти незламності.

«Мамо, я спілкуюся виключно українською»: як діти вчать батьків гідності

Лаура Вілцене в студії Литовського радіо. Фото: Олег Головатенко

— Щодо репертуару. Раніше театр на Лівому березі мав вистави різними мовами. З війною відбулася тотальна відмова від російського. Чи це природний процес?

— Розкажу особисту історію. Коли почалася війна, моєму молодшому сину було 14 років. Він навчався у школі імені Лисенка, і там діти між собою говорили російською. Ми виїхали в Ригу, де багато російськомовних, і в родині продовжували спілкуватися російською. Аж раптом, навесні 2022-го, моя дитина заявила: «Все. Ви як хочете, а я спілкуюся виключно українською».

Це не було вдома, це було в еміграції. Йому було важко, проскакували русизми, але він вперто йшов до мети. Почав читати українські книжки, щоб надолужити словниковий запас. І ми, дорослі, підтягнулися за ним. Сьогодні йому 19, і я кажу: «Тимуре, дякую тобі за українську мову в нашій родині».

Те саме відбулося з театром. Давайте будемо чесними: до війни 95% вистав в театрі на Лівому березі йшли російською. Але ми почали перекладати їх ще до вторгнення. Наприклад, легендарна вистава «Корсиканка» з Олесею Жураківською, яка грає її вже 20 років (з них 16 — російською). Зараз ця вистава блискуче живе друге життя українською мовою.

Внутрішніх перепон у акторів не було. Були технічні, але не ментальні. Якби зараз хтось запропонував поставити виставу російською під егідою «какая разніца», трупа б цього просто не прийняла.

«Я не знаю, куди мені йти, але театр — мій дім»: шлях від відчаю до сцени в Ризі

Лаура Вілцане. Фото з особистого архіву

— Ваш особистий шлях в еміграції теж почався з театру. Чому спочатку була Латвія?

— Я виїхала, як і тисячі українських жінок, рятуючи дітей, маму та тітку-інваліда. Ми жили під Бучею і виїхали буквально за 5 годин до того, як туди зайшли танки. Поїхали в Ригу, бо батько моїх дітей — латиш.

Мене зустріли друзі й запропонували... варити борщ у ресторані. Я мусила погодитися, бо треба було годувати родину, сплачувати за житло. Але одного дощового дня у березні 2022-го я йшла вулицею Брівібас у Ризі, плакала під дощем і вперлася поглядом у театр «Dailes» (найбільший театр Латвії — прим. ред.).

Мій син сказав: «Мамо, зайди. Ти ж офігенна, ти найкраща. Просто зайди».

У мене підгиналися коліна. Я підійшла до адміністратора і сказала: «Я з України. Мій театр у Києві заколочений. Я не знаю, куди мені йти, але театр — це мій дім. Може, я вам згоджуся?».

Мені відповіли: «Як добре, що ви зайшли».

За два тижні я вже працювала там. Вони відкрили мені свої серця. Ми навіть організували гастролі мого київського театру в Ригу — це був перший виїзд чоловічої трупи за кордон під час війни.

Окремо хочу згадати грузинського режисера Дату Тавадзе. Він ставив у Ризі «Кавказьке крейдяне коло», і директор театру Юріс Жагарс вирішив подарувати цю виставу Києву — з декораціями, костюмами, з усім. Грузинський режисер плакав і казав: «Я знав, що ми браття, але тепер я в цьому впевнився». Він поїхав у Київ, працював під сиренами, і коли йому дзвонили під час тривог, відповідав: «Я курю на балконі, я вже нічого не боюся».

«Наша правда закарбована в ДНК»: про імунітет до ворожих наративів

Лаура Вілцане. Фото з особистого архіву

— Росія намагається посіяти розбрат і в країнах Балтії, використовуючи пропаганду. Як цьому протистояти?

— Це складне питання. Але коли ми тільки приїхали в Ригу, латиші обіймали нас і казали: «Не розраховуйте, що це на два тижні. Ми знаємо російську підступність». Ця історична пам'ять, цей біль зараз прокинувся в наших ДНК.

Так, ситуація непроста. Російська пропаганда працює, особливо в Латвії, де великий відсоток російськомовного населення. Моя мама, людина радянського гарту, оперна співачка, приїхавши в Ригу, просила мене говорити російською, щоб «злі латиші не образили». А в результаті сама дивувалася: «Латиші, а ви де? Тут же суцільна російська мова!».

Але ми маємо бути як мій син Тимур — вперто нести свою правду. Наша правда закарбована на молекулярному рівні. Вона врешті-решт візьме гору над брехнею і всіма радянськими наративами. Ми просто маємо тримати її глибоко в серці і транслювати світу.

Наостанок Лаура Вілцане анонсувала важливу подію:

5 лютого о 17:30 у Малому залі Вільнюської філармонії відбудеться концерт-присвята пам’яті видатного українського скрипаля Богодара Которовича. Організаторка вечора — його донька, відома скрипалька Мирослава Которович. Вхід вільний.

Якщо ви хочете підтримати збір для Київського театру на Лівому березі (на закупівлю ламп, павербанків та обігрівачів), звертайтеся до Олени Головатенко (Olena Holovatenko) або Лаури Вілцане (Laura Vilcane) у соціальних мережах (Facebook, Instagram).

Матеріал підготовлений за підтримки радіо LRT Klasika. Передача “Українська Хвиля” виходить щосуботи о 14:30. Усі матеріали можна знайти у радіотеці на сайті LRT.lt.

13:31 | 31.01.2026 р. SVOBODA.FM

Версія для друку Відправити по e-mail Зв`язатися в чаті