Ртутний «Чорнобиль» у Києві. Відео, ФОТОрепортаж

Розбитий градусник - це дуже погано. Про це знає кожен. У таких випадках навіть викликають МНС для очищення приміщення від крихітної блискучої кульки вагою в один грам.

А тепер уявіть собі, що в столиці європейської (поки тільки географічно) держави, у декількох сотнях метрів від багатолюдної станції метро, ринку, і зовсім поруч із популярними торговими центрами, офісами...

... вже більше десяти років відбивається сонце в такій кількості ртуті, з якої можна було б наробити градусників для всіх жителів нашої багатостраждальної планети.

Будівництво заводу «Радикал» почалося в 1949 році. Його будували за містом, серед соснового лісу. Але поступово він опинився в межах Києва. У 1952 році завод почав роботу. Виробництво орієнтувалося в основному на оборонну промисловість Великого й Могутнього. Тому він був секретним. У різних джерелах він фігурував як «Завод №1000», «машинобудівні майстерні», «фабрика мінеральних добрив» та інше. Насправді завод входив у десятку хімічних гігантів СРСР. Його продукція експортувалася на всю країну й половину Європи. Вироблялися там хлор, каустична сода, сірчана й соляна кислоти, бертолетова сіль, ДДТ, поролон та інші продукти.

Робота на заводі вважалася престижною – зарплата у робітників була в рази більше середньої по галузі. Крім того, попрацювавши на цьому заводі, можна було значно раніше піти на пенсію (теж немаленьку) - в 45 років. Але працювати на заводі більше десяти років не дозволялося. По завершенні цього строку, якщо робітник не досягав ще пільгового пенсійного віку, його переводили на іншу роботу. У той же час, по свідченнях колишніх працівників, багато робітників «Радикала» не доживали до своєї ранньої пенсії.

Після розвалу Союзу завод осягла доля багатьох інших промислових підприємств. Держзамовлень не було, а без них самостійно шукати ринки збуту завод не міг. У 1996 році почалася процедура його банкрутства, що тривала 4 роки – до 2000 року.

У 2000 році і з'являються перші повідомлення про тонни розлитої ртуті на території заводу. З російських ЗМІ. Тоді наші чиновники, зокрема МНС, спростували цю інформацію й назвали її провокацією й спробою залякати людей. А тим часом територія заводу ще вважалася режимною і потрапити туди, щоб перевірити інформацію, ніхто не міг.

Через деякий час, у 2001 році знову здійнявся галас - тоді влада зізналася, що є така проблема, але вона під контролем і нікому не загрожує. Мовляв, ніякої НП не було, просте виробництво на заводі передбачало «Планові розливи», через що за десятиліття роботи заводу там нагромадилася велика кількість хімікатів. Але вони нікому не загрожують, адже у ґрунті передбачена спеціальна дренажна система, що їх накопичує й не допускає поширення.

За іншими даними, у 1996 році відбулась НП. В одному із цехів з виробництва хлору обвалився дах. Сотні тонн ртуті використовувалися там як рідкий електрод, перебуваючи в спеціальних ємностях - електролізерах. Обвал зруйнував ці ємності й ртуть була розлита по цеху. Саме цей цех на фото.

Замість того, щоб оголосити народу про техногенну катастрофу, масштаби якої, на мій погляд, схожі із чорнобильськими, евакуювати населення прилеглих районів і терміново почати очищення, влада просто засекретила цю інформацію.

Правда, потихеньку почали розробляти план очищення. Він передбачав повністю знос заводу й ґрунту під ним, а його територія повинна бути зацементована й перетвориться в «Міні зону відчуження». Але в підсумку вирішили, що набагато дешевше продати територію заводу й зобов'язати нових хазяїв займатися очищенням.

Очищення дійсно почалося... в 2003 році. Тендер на її проведення виграла бригада Харківської рятувальної служби. Мені вдалося поспілкуватися з одним з її членів. Він розповідає, що фінансування очищення постійно зменшувалось і наприкінці хлопці взагалі працювали на чистому ентузіазмі. А коли й це вже було неможливо, роботи припинили. За 4 роки роботи вони змогли зібрати всю видиму ртуть (тобто ту, що розлита на поверхні).

До речі, зібрану ртуть, близько 100 тонн, вивезли начебто як у Горлівку, на комбінат «Нікітртуть». Але деякі джерела із цього комбінату стверджують, що ніяка ртуть із Києва до них не надходила. І взагалі в них зараз немає потужностей для переробки такої кількості. У такому випадку, куди її діли? Невже викинули де-небудь по дорозі? Не здивуюся, якщо саме так.

За роки знаходження на Радикалі ртуть встигла всотатися буквально в УСЕ. У землю, бетон, дерево й навіть у металеві конструкції. До речі, по попередніх аналізах, які зараз навіть влада не приховує, ртуті залишилося приблизно 200 тонн. Тобто в 2 рази більше, ніж її вивезли. Щоб усе очистити, потрібно повністю зрівняти із землею територію заводу. Але мало того – потрібно в цій землі вирити котлован глибиною як мінімум 15 метрів, і все це де-небудь поховати.

Але замість цього територія активно розпродається й здається в оренду. Деякі орендарі зносять старі будівлі й будують нові. Але найчастіше старі цехи просто оббивають вагонкою, а усередині робиться косметичний ремонт.

Практично впритул до смертоносного цеху електролізу перебувають три великих офісних будівлі. Також на території Радикала перебувають склади різноманітної продукції від сантехніки й будівельних матеріалів до косметики й... не здивуюся якщо й продуктів харчування. Хоча з цього приводу точних даних у мене нема. Але коли ми з одним журналістом дзвонили власникам заводу й цікавилися, чи можна найняти приміщення під склад дитячого харчування, ті нічого проти не мали. Ми навіть спробували висмоктати з них щось - натякали питаннями, а чи безпечно це, все ж хімзавод раніше був - нас запевнили, що все безпечно.

Мало того, більшість працівників цих самих офісів не мали уявлення про все це. Один із цехів заводу перетворився в торговий центр «Епіцентр». Зовсім поруч, хоч і не на території заводу - популярний базар «Дарынок».

В 2007 році повідомлялося, що з машини, що везла вантаж з «Радикала», починаючи із прохідної заводу й практично до станції метро «Чернігівська» вилилися сотні кілограм ртуті. Тоді оголосили НП, закрили «Дарынок» і три дні чистили. Потім особисто Ірена Кильчицька приїжджала міряла концентрацію ртуті на заводі й навколо й запевняла що все «у межах норми».

За офіційною версією, коли ремонтували дорогу, під покриттям знайшли якісь старі ємності. Не розібравшись, що там, їх завантажили у вантажівку й повезли на смітник. По дорозі одна з них продірявилася.

Але деякі очевидці розповідають мені, що насправді практично біля ртутного цеху копали котлован під новий офісний будинок. Коли вирили кілька метрів - там виявилося ціле озеро ртуті. Щоб не відступати від початого, її тихо без галасу вирішили зібрати й вивезти (куди?). Тоді й не витримала одна з ємностей із зібраною ртуттю. Будівництво таки припинили, і на цьому місці дотепер пустир, на якому видно, що колись там велися земляні роботи.

На території заводу, практично в десятку метрів від цього цеху, працюють люди. Ні, не ліквідатори, а звичайні «білі комірці» в офісах. Тут же, на території заводу багато складів з різними товарами. Наприклад, на склад канцтоварів заглядають мами з маленькими дітьми.

Так виглядає цех електролізу зараз:

;