Останнє оновлення: 22:00 неділя, 3 листопада
До річниці Чорнобильської катастрофи
Ви знаходитесь: Культура / Архітектура / Анатолій Лігун: Потрібно жити і 23 роки по тому. Фото
Анатолій Лігун: Потрібно жити і 23 роки по тому. Фото

Анатолій Лігун: Потрібно жити і 23 роки по тому. Фото

Кожного квітня 23 роки людство вшановує героїв–ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС. Багато з них уже нема в живих. Ще більше стали інвалідами.

А мільйони людей отримали психологічну травму. Назавжди поняття «мирний атом» буде асоціювати з жахливою війною, в якій не видно ворога, а тільки жертви.

Та є у Чернігові людина, яка не тільки в квітні, а й кожного дня пам’ятає про ті трагічні дні, аналізує наслідки катастрофи та опікується долею ліквідаторів.

Це Лігун Анатолій Михайлович – голова Чернігівської обласної організації Всеукраїнської громадської організації «Союз Чорнобиль України» та заступник Всеукраїнської соціально-екологічної партії «Союз. Чорнобиль. Україна», полковник запасу.

- Анатолію Михайловичу, Ви самі були учасником ліквідації аварії, які думки приходять в розмові про Чорнобиль?

- Аварія в Чорнобилі стала однією з найбільших катастроф в історії людства.

 Від двох надпотужних вибухів через проломи було викинуто велику кiлькiсть уламків конструкцій, таблеток двоокису урану i шматків графіту, 500 млн. кюрі радіоактивних речовин.

Еквівалент потужності вибуху дорівнював 500 атомним бомбам, скинутих на Хiросiму. У перші дні аварії загинуло 30 чоловік, у тому числі: двоє від обвалів конструкцій i опiкiв, решта 28 — від гострої променевої хвороби, 237 учасників з таким же діагнозом було госпiталiзовано. Після них були тисячі.

Фактично оправдано, що на ліквідацію аварії направлялось багато людей – в цьому була необхідність! Люди знали на що йдуть та що втрачають, але розуміли, що це потрібно було робити і робити швидко. У кожного в душі був свій наказ - ВИСТОЯТИ!

Там, де був я, ми працювали в три зміни, кожна зміна налічувала 750 військовослужбовців, за добу – це 2150 чоловік.

За перші п’ять мiсяцiв Чорнобильської трагедії дістали значні дози опромінення 75 тис. осіб, які брали участь у її лiквiдацiї. З них 1874 — одержали дозу понад 25 бер (бiологiчний еквівалент радiацiї).

Загалом від аварії на ЧАЕС постраждало близько 3,5 млн. осіб, у тому числі майже 1,5 млн. дітей, а лiквiдацiї наслiдкiв аварії обійшлась державі в сотні мiльярдiв рублів. Наслідки аварії – вражаючі. За масштабами вони не мають аналогів у свiтовiй атомній енергетиці.

Радіус випадання механічних високорадіоактивних уламків (Твелів, графіту, таблеток палива, металоконструкцій) становив близько 500 метрів. Осідаючі аерозолі поширились в атмосфері на 50 км, а неосiдаючi – на 1000 км.

- Особисто для Вас, з чого почалася робота в Чорнобилі і якою вона була?

 - Потрібні були офіцери, які вміли організувати, планувати і контролювати ситуацію, а головне такі, що не боялися брати на себе відповідальність в екстремальних умовах. Тому я не здивувався, що в сформованій оперативній групі особливої зони, в яку мене призначили, люди були різні - різні за спеціальністю, з різних регіонів, але всіх поєднувала одна мета.

Головна наша задача була забезпечити безперервну роботу військовослужбовців з дезактивації ЧАЕС та промислових майданчиків. Режим роботи був дуже важким і не всі витримували навантажень. Викиди з четвертого реактора йшли постійно, дезактивацію в багатьох місцях проводили не один раз. Наприклад, через зруйнований дах 3-го енергоблоку в його приміщення радіоактивний пил осідав знову і знову, тому знову і знову проводили дезактивацію.

Важливим був самоконтроль, простота роботи з щітками, ганчірками, відрами, лопатами, розслабляла військовослужбовців. Вони не бачили радіацію фізично і тому скидали респіратори типу пелюсток, розстібалися (стояла неймовірна спека). Хоча захисна дія респіратора не більше двох годин, працювали в них по 6 годин, до кінця зміни. Не раз нам міняли розчини для дезактивації, постійно шукали оптимальний варіант.

Поряд з нами працювала група науково-дослідного інституту МО СРСР. Але перед цим важливо було захистити людей, що проводять дезактивацію (рівень радіації коливався від 5 до 200 і більше рентген за годину).

Такою захисною мірою було освинцювання, яке в 4-6 разів зменшувало рівень радіації. Освинцюванням під моїм керівництвом займалась і моя група – вікна, двері, навіть ворота цехів, довгі переходи по 100-120 метрів. Ця робота потребувала багато сил, бо свинцеві листи важать від 10 до 20 кг.

Наведу один приклад одного із завдань, що отримував в той час. 21 червня отримав наказ провести дезактивацію і підготувати для роботи будівлю «Сховище ядерного палива».

Він знаходився в 100 метрах від стіни зруйнованого 4-го енергоблоку – це величезна спеціальна будівля висотою 12-поверхового будинку, а можливо й вища.

Перед початком робіт потрібно було провести радіаційну розвідку, намітили 10 точок і проводили її пішки. Дози радіації в цих 10-ти точках коливалася від 26 до 180 рентген. Розвідка проводилась протягом 32 хвилин і ми отримали одноразову дозу в середньому 40Р (бер).

Наступного дня проводили розвідку даху цього будинку, рівень радіації на якому в 2-3 рази був більший ніж попередні виміри. От і уявіть наскільки перевищувала норми отримана доза радіації. Виконання цього завдання дуже погіршило наш фізичний стан, але завдання виконано було протягом 3-х днів.

Так співпало, що доповідати прийшлось Міністру Оборони СРСР маршалу С.Л.Соколову. Не знаю де знайшов сили піднятись на доповідь. Мені здавалось, що я кудись провалююсь. До цього (13 червня) ми підготували ремонтний цех, генерал Армії Вареников В.І. подякував за якісну і швидку роботу.

- Анатолію Михайловичу, в своїй книзі Ви пишете, що в період ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи був проявлений масовий героїзм, в якому взяли участь всі - від рядового до генерала. А як живуть герої сьогодні?

- На жаль, багато з них не дожили до цих днів, ми низько вклоняємося перед мужністю і стійкістю військовослужбовців з честю виконавши свій обов’язок. Честь і хвала їм на віки!

А тих, що залишились – живуть по різному. У мене назбиралось уже багато проблемних питань, переживань самих ліквідаторів за 23 роки після Чорнобилю.

Свої думки і висновки, історії ліквідаторів про життя вже після Чорнобилю хочу викласти в своїй другій книзі, перша – «Відлуння квітня 1986 року», вийшла у 2004 році і в ній розповідається про саму аварію та ліквідацію наслідків.

Що хочу виділити, що більша частина учасників ліквідації знайшла собі раду та місце в теперішньому суспільстві. Вони залишились мужніми і після Чорнобилю, але зараз перед ними стоять інші завдання. Мирне життя сьогодення теж буває наповнене екстремальними подіями, вимагає багато зусиль і термінових рішень.

Але залишається категорія ліквідаторів, які загубили сенс свого життя і медицина тут безсильна. Хто ставить перед собою завдання отримати інвалідність і жити для себе, вони віддаляються від колективу, від оточуючих себе людей і помічають, що вже не знають чим зарадити монотонному існуванню.

Я не підтримую такої позиції! Потрібно жити повноцінним життям завжди, не демонструючи свою інвалідність. Кожного дня бути корисним для дітей, родини, суспільства в цілому. Хвороба в такому випадку відходить на другий план, про неї просто забуваєш.

Треба жити не минулим, а цікавим багатогранним майбутнім, в якому ти знаходиш і бачиш себе, в активній громадянській позиції і творчій діяльності!

Наталія КОТ,
методист НМЦ ЦЗ та БЖД Чернігівської області

Коментарі (1)

Сергей | 2013-02-09 16:38

все померли
и а ты живой?
и лопатой не убьёшь!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!1
закрити

Додати коментар:


Фотоновини

  Історія Чернігова прийшла у Спас

SVOBODA.FM