Так люди опиняються на вулиці

Майже 23 роки Оля допомагає людям, полегшує не лише фізичний біль, а часто й душевний: вислухає, скаже обнадійливе добре слово, заспокоїть. Вона - медсестра. І майже всі ці роки працює в Чернігівській центральній районній лікарні.

Але мова про інше: жінку з 16-річним сином фактично викинуто на вулицю, їм загрожує примусове виселення з того житла, в якому вони проживають.

«Їх сильно зіпсувало житлове питання…»

Історія цієї сім'ї починалася романтично, як у більшості молодих людей: 20 років тому медсестра вийшла заміж за студента-старшокурсника, майбутнього педагога, оселилися у помешканні чоловікової мами.

Через три роки у щасливого подружжя народився син. Молода родина продовжувала жити і вести господарство спільно з мамою, якій належала трикімнатна квартира в Чернігові. Будували двоповерховий дачний будиночок усі гуртом, не цуралася чорної роботи й добросовісна невістка.

Минають роки, а свекруха все ніяк не збереться прописати в себе Олю з сином: мовляв, то лише формальність, нічого страшного, нехай живуть так, а ось як виповниться онучкові 16 років - тоді його й пропишу. А тим часом батько сімейства прописує дружину з сином у… гуртожитку села Киїнка, де працював на той час. Як згадує Ольга, він не питав на те її згоди, а «вирішив проблему» самовільно, через могорич. Та оскільки жінка там жодного дня не жила, то невдовзі звідти виписалася.

У середині 90-х років родина купує однокімнатну квартиру для старенької бабусі. І знову, як і дачну ділянку з будиночком, нерухомість реєструють на маму чоловіка. А за хворою старенькою доглядає невістка, бо кому ж іще це робити, коли поряд професійний медик? До смерті ретельно догляділа Оля чоловікову бабусю, і свекруха сказала: «Дасть Бог, і мене вона догляне…»

Однак після похорону, сліз і нетривалого розчулення все повернулося на свої місця: прописувати невістку з онуком у бабусиній квартирі мама не збиралася. Але пожити там дозволила. Доки не продасть.

Невдовзі сімейний корабель почав давати серйозну тріщину - молоде подружжя розлучилося. Та, як часто буває в подібних випадках, знову помирилося й продовжило спільне проживання, виховання сина і ведення господарства.

Громом серед ясного неба для Ольги став продаж свекрухою два роки тому однокімнатної квартири, в якій 10 років, після смерті бабусі, жила її сім'я. Ще більше здивування викликала така обставина: новою власницею цього житла виявилася… давня свекрушина подруга, яка неодноразово гостювала в домі, знала всіх членів сім'ї та була «в курсі справ».

Далі - більше: квартиру загальною площею 38 квадратних метрів продано лише… за шість тисяч доларів США. На ринку нерухомості такі суми фігурували хіба що 15 років тому, а у 2007-у, як відомо, вартість житла зросла і становила в середньому тисячу умовних одиниць за квадратний метр. Отож цей акт купівлі-продажу інакше ніж фіктивним назвати важко…

Але нічого не вдієш, бо документи оформлені, покупець чекає, значить, час виселяти в судовому порядку невістку з онуком. І того ж 2007-го бабуся подала позов про виселення 14-річного онука. А обіцяла ж прописати, коли тому буде 16.

Відтоді й почалися безкінечні судові засідання. Які статки у медсестри - відомо, але все одно треба наймати адвоката для захисту своїх інтересів. І Ольга наймала. Та нічого втішного судові рішення їй не приносили: жінка з сином не мають ніяких прав на житло свекрухи-бабусі і тому в прописці їм відмовлено. Опікунська рада повністю на боці матері з дитиною, але реально це нічого не міняє.

Хлопцеві вже виповнилося 16, пора отримувати паспорт, але йому його не дають через відсутність прописки. У зв'язку з судово-житловими сімейними перипетіями останніх років у підлітка здало здоров'я - лікарі констатували хворобу серця. Медсестра Оля добре розуміє всі загрози від недуги, лікує дитину і не полишає спроб відстояти справедливість. Бо за законом і споконвічною традицією, коли дівчина виходить заміж, вона стає повноправним членом сім'ї чоловіка, а народжена в шлюбі дитина - законний спадкоємець родини.

У цьому ж випадку виходить повний абсурд: дитина наша, але у свій дім ми її не пустимо - нехай іде з невісткою, яка нам уже не підходить, куди завгодно. А чому б невістці не повернутися назад до батьків? І нікого не цікавить, чи є місце для двох вигнанців у батьківському домі, де вже тривалий час проживають дві сім'ї…

«Неначе люди подуріли…»

Покупцем однокімнатної квартири в Олиної свекрухи стала не просто подруга-педагог, а директор однієї зі шкіл міста Щорс. Коли суддя спитав, чи знала вона, що там живуть люди, яких потім викинуть на вулицю, та відповіла ствердно.

Яку позицію в цій історії займає батько безпаспортного хлопця, теж педагог за освітою? Дуже просту, тобто ніяку. Він живе у маминій квартирі і, схоже, повністю їй довіряє та підтримує. Якби мав іншу позицію, то, напевно, не дозволив би єдиному синові поневірятися і терпіти приниження та моральні страждання.

Бабуся хлопчика - давня прихожанка Єлецького жіночого монастиря в Чернігові, називається християнкою. Але під час бурхливих з'ясувань стосунків з невісткою (навіть у судових засіданнях) говорить, що краще віддасть своє майно чужим людям, ніж Олі й онукові. Цікаво, як можна любити своїх ворогів, коли ось така «любов» до ближніх? І що б сказали з цього приводу священики й сестри-монашки, які навчають свою паству людяності?

P.S. Головний лікар Чернігівської центральної районної лікарні вислухав сумну історію медсестри, переглянув товсту папку з судовими документами, кудись телефонував, щось дізнавався, з'ясовував ситуацію в міських гуртожитках. Але які можливості у керівника райлікарнею стосовно житла для підлеглих? Ніяких… Тому Ользі було рекомендовано звернутися зі своєю проблемою ще й до міськвиконкому.

Скоро наступне судове засідання, коштів на адвоката у жінки немає - треба утримувати дитину, тому судиться самотужки, як уміє. Зі сльозами в голосі запитує: невже українці боролися за таке суспільство, в якому викидають на вулицю людей?