«Назустріч сонцю»: Курган. Після пожежі

Продовжуємо знайомство з новою книгою мандрівника-дослідника Олександра Волощука «Назутріч сонцю» ще до того, як вона побачить світ.

До Вашої уваги наступна частина – «Курган. Після пожежі»:

Як і під час першої великої мандрівки на Далекий Схід у 2006 році, датою старту я обрав 29 червня. А стартовим містом – Курган. Туди мав дістатися швидким потягом з Києва.

Вже з Кургану мав розпочатися довгий шлях автостопом до Магадану. Дороги вже добре знайомі мені по мандрівці дворічної давнини. Хіба що озеро Байкал цього разу планував об’їхати не з півдня, а з півночі.

Яким же чином буду діставатися з Магадану на Камчатку, поки що уявлення не мав – чи то літаком, чи по Охотському морю. Але авжеж що не автостопом – бо з Магаданської області на Камчатку немає жодної автомобільної дороги. Навіть зимники прокладаються далеко не кожного року.

Отже, 29 червня з великим рюкзаком і 2600 російськими рублями в гаманці (на той час це складало близько 450 гривень), в доброму гуморі і радісному настрої я залишив Чернігів і прибув до Києва. Там мене зустріли друзі і провели у чергову, восьму за ліком далеку подорож. Проводи затягнулись до глибокої ночі і тому досипати довелося вже під стукіт залізних коліс на другій полиці у причіпному вагоні „Київ – Владивосток”.

Від столиці України до Кургану їхати 62 години. Якщо є розумна книжка, папір і ручка, то цей час можна провести цілком ефективно.

До того ж, у вагоні я познайомився зі „спорідненою душею” – пітерцем Костянтином Бондарчуком. У нього досить рідкісне захоплення – катання по кризі замерзлих водоймищ на дошці під парапланом. Але це взимку, а зараз Костянтин їхав до Новосибірська, щоб звідти вирушить у мандрівку по Алтаю. Ми обмінялися „координатами” і домовились зустрітись в Санки-Петербурзі у наступному році, під час моєї майбутньої подорожі по Північній Європі.

Пізно увечері 2 липня прибув до Кургану – добре знайомого мені міста, з якого мала розпочатись найцікавіша, автостопна частина мандрівки назустріч сонцю. Як і під час попередніх відвідувань Кургана, зупинився про Свято-Троїцькій церкві – єдиному осередку Київського патріархату за Уралом.

Гостя з України радо прийняв „катакомбний єпископ” Варух. Після привітань він повідав про нещастя, яке спіткало церкву за два місяці до мого приїзду. Трапилось це увечері 4 травня, на свято Радониці. Вогонь спалахнув у притворі храму і дуже швидко перекинувся на його дерев’яну баню. Але завдяки тому, що внутрішній простір церкви відділений від бані залізобетонною плитою, пожежа не поширилась.

Неушкодженими залишились святині храму: святі мощі, ікони ХІХ століття, старовинні рушники. А можливо, на те була й Божа воля. Експерти МНС дійшли висновку, що причиною пожежі став не підпал, а кинутий кимось у притворі недопалок. Владика Варух щодо цього має зовсім іншу думку.

- Ця пожежа стала вже третьою за недовгий вік церкви. Дехто й досі не може змиритися з тим, що у Кургані діє українська православна церква Київського патріархату. Вважаю, що причиною останнього підпалу міг бути мій минулорічний візит у Чернігів зі святими мощами Іоанна Тобольського. Щоправда, після третьої пожежі сам начальник Курганського обласного УМВС запевнив, що візьме на особистий контроль питання охорони храму Святої Трійці від зловмисників.

Розповів Владика Варух і дещо цікаве. Виявляється, після мого попереднього відвідання Кургану (в липні 2007 р.) до Владики навідались поважні люди з ФСБ з великими зірками на погонах і цікавились, з якою метою до нього приїжджав журналіст з України. Як співав Олександр Галич, „враг не дремлет, он на стрёме»…

У Кургані я надовго не затримався. Зранку попрацював в „інтернеті” вдома у іподиякона Валентина Теплова – помічника єпископа Варуха, затим повернувся в храм Святої Трійці і довго спілкувався з Владикою. Розповів йому про нещодавню зустріч у Каунасі з главою Католицької Церкви Литви Сігітасом Тамкявічюсом (у 1983-1985 роках вони разом відбували строк на „політичній” зоні в Пермській області).

У свою чергу Владика повідав про історію життя преподобномучениці Стефанії – черниці Євецького монастиря у Чернігові, яка в 1929 (1930) році була вислана у Сибір, пройшла „сім кіл пекла” за більшовицького режиму, але змогла вижити і перед смертю сповідалась священику. За словами єпископа Варуха, її могила знаходиться в сибірському містечку Тайга. Тількі от у якій саме Тайзі, він не знав, оскільки в Сибіру є три містечка з назвою Тайга: в Томській і Кемеровській областях та в Красноярському краї.

Найбільшою з них є кемеровська Тайга, і вона знаходилась якраз на моєму шляху на схід. Тож я вирішив зробити там зупинку і відшукати могилу преподобномучениці Стефанії, канонізованої Помісним Собором Істинно-православної церкви Київського патріархату в 2007 році.

У Кургані створена і кілька років діє українське культурне товариство „Ясен”, яким керує Олександр Стукало. Хотів зустрітися з ним, але Владика Варух попередив:

- Це товариство було створене не для розвитку української культури, а для того, щоб під вивіскою культурної громадської організації займатись бізнесовими справами.

Я все ж зателефонував Олександру Стукалу, та зручного часу для зустрічі ми не знайшли. Тож домовились про зустріч десь у листопаді, коли повертатимусь з подорожі. Але через Владику я все ж передав для „Ясена” кілька українських книг і дисків від чернігівської „Просвіти”. Хоча, зі слів О.П.Стукала, єпископа Варуха він ... не знає. Керівник українського культурного товариства не знає повноважного представника Київського патріархату, що живе в тому ж місті – це, погодьтесь, дуже дивно...

Увечері, дивлячись випуск місцевих телевізійних новин, довідався, що в Чечні загинули два курганські міліціонери. Війна на Кавказі триває.

А у Свято-Троїцькій церкві відразу з кількох кутків лунали звуки падаючої води. Це зі стелі у ночви і тазики спадали дощові краплі. Адже після пожежі внутрішній простір храму від неба відділяла тільки залізобетонна плита, яка не відштовхувала дощову воду, а поглинала її.