«Назустріч сонцю». До могили Беринга. ФОТО

Сьогодні ми завершимо віртуальну подорож назустріч сонцю разом з професійним мандрівником Олександром Волощуком. Могила Вітуса Берінга – його остання точка у подорожі на далекий схід РФ.

Слово автору:

Вранці 5 жовтня я зібрався у піший похід до могили Вітуса Беринга. Спорядити для цього рюкзак допомогли мої нові знайомі.

Майор Орлецький приніс продукти зі свого службового пайка, Ігор Глушак – пакет свіжих грибів, докладну карту острова Беринга, безкоштовну перепустку-дозвіл на право перебування в Командорському заповіднику і ключ від будинку кордона в бухті Буян (я мав у ньому закінчити перший день походу), сусід Сергія Пасенюка мордвин Сергій Сергійович Беспалов подарував пляшку п’ятизіркового дагестанського коньяку („Вип’єш її, коли дійдеш до могили Беринга”).

Погода також поки що сприяла – було хмарно, але сухо. Мій план був таким: пройти від Нікольського на східне узбережжя острова, далі по берегу моря дійти до могили Беринга, після чого я мав перетнути острів поперек і вже по західному узбережжю, рухаючись на північ, досягти Нікольського.

За розрахунками, весь похід мав тривати 7-8 днів за умови сприятливої погоди. Про місця ночівлі під час мандрівки островом можна було особливо не турбуватися. Через кожні 15-20 кілометрів на узбережжі стоять наукові, рибальські і мисливські будиночки. У них є все необхідне для того, щоб зігрітися і не потерпати від голоду. Але на всяк випадок причепив до рюкзака намет.

Щоб дістатися від Нікольського до східного узбережжя острова, треба пройти пішки 27 км по грунтовій дорозі, що петляє по командорській тундрі. Але якраз у той бік їхав на своєму „Уазику” Ігор Глушак з дружиною Галиною і ще однією сімейною парою. Вони їхали збирати гриби, яких восени у тундрі – хоч косою коси. Взяли з собою і мене. На прощання Олександр Миколайович Орлецький сказав:

 - Там, де ти ходитимеш, мобільного зв’язку немає. Людей теж не буде. Тож намагайся мандрувати так, щоб з тобою нічого не трапилось. Якщо через 10 днів не повернешся у Нікольське, ми почнемо тебе шукати.

Волога після нічного дощу грунтівка, по якій повільно повз „УАЗ”, нагадувала дороги курильського острова Шикотан - далеко не кожна машина по них проїде. Такі ж великі калюжі, затяжні підйоми і спуски. Тільки на Шикотані навкруги був ліс, а тут – тундра, по якій ходило багато місцевих жителів, займаючись „тихим полюванням” (цікаво, що на Командорах майже немає червивих грибів).

Невдовзі очам відкрилося велике озеро Саранне. Воно овальної форми, його довжина 7,7 км, середня ширина 4,1км, середня глибина 14м, а максимальна – 31м. Озеро має лагунне походження, про що свідчить проживання у ньому реліктових морських ракоподібних. У Саранному багато риби, особливо під час путини, коли по протоках, що з’єднують його з Беринговим морем, у озеро заходять на нерест лососеві.

Залишивши позаду найбільше озеро Командорських островів, машина обережно сповзла по дуже крутому спуску до бухти Стара Гавань, де колись було однойменне село, а тепер кожного літа влаштовується табір відпочинку для дітей.

Далі я мав рухатися пішки вже сам, від Старої Гавані до могили Беринга залишалось 42 кілометри. Попрощався з Ігорем Глушаком. Більше я його вже не побачу (коли повернусь у Нікольське, Ігор вилетить у відпустку на материк).

Східне узбережжя острова Беринга омивається морем, яке також назване ім’ям командора. Небо тут блакитне, море – синє, пісок – жовтий, а висока трава під подихами легкого вітру виграє хвилями на схилах крутих сопок, що підходять мало не до самого берега.

Майже весь берег біля лінії прибою закиданий тоннами морської капусти, викинутої з моря під час останнього шторму. Вона гниє і виділяє неприємний запах сірководню. А ще уповільнює рух, тому що утворює замасковані пастки, потрапивши до яких, нога може провалитися по коліно в коричнево-брудну слизьку масу. Тому краще всього йти подалі від морської капусти по камінцях або по високій траві, хоча останній варіант також не найкращий.

Через кожні 15-20 хвилин з прибережних чагарників вибігають темно-руді і чорні песці. Задовго до людини вони потрапили на Командори (вчені вважають, що песці прийшли на острови з материка у ті прадавні часи, коли крига сковувала всю північну частину акваторії Тихого океану) і з того часу почуваються тут цілком привільно.

Східне узбережжя острова Беринга завжди безлюдне і тому песці, як і куріпки, не втікають при наближенні людини, а з цікавістю розглядають її. І залюбки позують перед фотоапаратом чи кінокамерою, хоча дуже близько до себе людину не підпускають. Коли ж песець кричить, відбігаючи від людини, його голос нагадує щось середнє між плачем дитини і гавкотом собаки.

Хоча на острові не ростуть дерева, але берег буквально усіяний їхніми стовбурами. Це плавник – ліс-мандрівник, принесений морськими хвилями від берегів Аляски, Чукотки або Камчатки.

З крутих схилів прибережних сопок спадають надзвичайно красиві і мальовничі водоспади, дивитися на які можна годинами. Я потрапив у дивний для мене світ і тому намагаюся якомога більше побачити, відчути і внести у пам’ять свого мозку.

Напис синьою фарбою на великому щиті метрах у 15 від берега засвідчив, що я ступив на територію Командорського заповідника. Це суворо охоронна зона, в яку людей взагалі намагаються не пускати, щоб не порушувати природний баланс і дику первозданність південної половини острова. Якщо ж пускають, то за гроші – один день перебування на території заповідника обходиться туристам у 560 рублів (за тогочасним курсом це було приблизно 112 гривень). Але завдяки режиму максимального сприяння, який створив для мене майор Орлецький, я подорожував по острову безплатно.

Морський прибій приносить не тільки велику кількість плавника і мертвих крабів, а ще й різноманітний мотлох, який потрапляє в море: шматки риболовецьких сітей, обривки канатів, пластмасові буї, пластикові і скляні пляшки, лотки з-під яєць і навіть люмінесцентні лампи. А ось і ребро маленького кита. Коли підняв цю „кісточку”, то вона виявилась більшою за мій зріст, а важила не менше півцентнера.

Дійшов до бухти Буян – місця першої ночівлі на шляху до командорової могили. Бухта Буян знаменита тим, що серед звичайної кам’яної гальки зустрічаються і чудесні камінці-самоцвіти: агати, яшмоніти, сапфірини, халцедони, сердоліки. Зовсім не важко знайти їх на морському березі.

Відшукав будиночок кордону, відчинив замок і зайшов усередину. На краще місце для ночівлі годі було й сподіватися – два ліжка, застелені теплими ковдрами, стіл, піч з дровами і сокирою, газова плита, спальний мішок, посуд, крупи і приправи, кілька банок тушонки.

Напис на дверях говорив про те, що «Эта избушка была построена в начале ноября 2003 года инспекторами заповедника С.Пасенюком, Р.Белобровым, М.Бадаевым и В.Голицыным. Просьба оставлять в избе чистоту и порядок; вымытую посуду; растопку и спички; топор и лопату заносить в сени; не рубить (колоть) дрова в избе и сенях; форточку перед уходом закрывать».

Розтопивши піч, повечерявши макаронами з тушонкою і погортавши кілька журналів „Вокруг света”, які також знайшов у будинку, солодко заснув.

Ранок наступного дня розпочав із фотографування сходу сонця над Беринговим морем. З-за лінії, де небо зливалося з водою, повільно піднімалась велика червона куля. Кадрів у своєму „цифровику” не жалів, бо знав: таких знімків я не зроблю більше ніде...

Упродовж другого дня походу пройшов 24 кілометри (вчора було 11 км). У море впадає чимало струмків і річок, і далеко не всі з них можна перестрибнути чи пройти по плавнику. Інколи доводилося розбуватися і форсувати водні перепони вбрід. Кілька разів за день припускав дощ.

Обідав на мисі Пасенюк, названому на честь батька Сергія Пасенюка Леоніда Михайловича - мандрівника, письменника, автора більше 30 книг про Командорські острови і Камчатку. Як і вчора, часто бачив песців: одні бігли попереду, зупинялись, чекали мене і знову відбігали, інші ховалися в нори і гарчали звідти на непроханого гостя.

В морі біля берега плавали нерпи, над водою літали чайки, на каміннях сиділи поважні калани. Здається, вони ніколи не бачили людини, тому й не бояться її. І це ще одне диво Командорів, їх неоціненна краса.

Надвечір був у бухті Половина. Від неї на захід йде Половинна долина, яка є найкоротшим шляхом між східним і західним узбережжям острова і служить природнім кордоном між його північною і південною частинами.

Поселився у рибальській „хібарі”, але довго промучився з піччю. Дим чомусь ніяк не хотів йти у трубу, а виходив у приміщення, тому довелося гасити полум’я, викидати з печі дрова і прочищати трубу. На мій подив, труба була забита ... скрученими шматками рубероїда. Навіщо?

Раптом з’ясувалось, що у мене є сусід – з-під дерев’яного настилу долівки раз-по-раз чулись невдоволені крики потривоженого песця. Прости, друже, за непрохане вторгнення у твою „вотчину”, але мені теж треба було десь ночувати... Вночі йшов дощ, дах у будинку протікав, вода капала на спальник. Довелося терпіти.

7 жовтня, 101-й день подорожі. Вранці, залишивши рюкзак у будиночку в бухті Половина, прихопивши з собою фотоапарат, ніж, бінокль, пляшку коньяку і банку червоної ікри, пішов до кінцевої мети подорожі – бухти Командор і могили Вітуса Беринга.

7 кілометрів подолав за півтори години. Ось вже й мис Командор, за ним однойменна бухта - місце зимівлі, подвигу і смерті 14 з 31 членів екіпажу пакетботу „Святий Петро”.

Синя йоржиста безбережність Берингова моря. Пустельний берег. Біла облямівка накату. Похмурий пейзаж долини. Хрест біля підніжжя гори, поруч вітер тріпає вицвілу траву. Невесело було тут команді Беринга, яка жили в піщаних ямах, утеплених шкурами і прикритих зверху клаптями вітрил. Недарма натураліст експедиції Георг Стеллер називав ці ями „могилками”.

Підходжу до хреста, читаю: «Место первого захоронения командора Витуса Беринга и пяти матросов «Святого Петра» в 1741 году». Трохи далі і вище, на схилі гори помічаю ще кілька хрестів, до яких ведуть дерев’яні сходи. Піднімаюсь до високого чорного залізного хреста-пам’ятника, внизу біля якого – бронзова плита з відлитими словами: «1681-1741. Великому мореплавателю капитану-командору Витусу Берингу от жителей Камчатки. Июнь 1966».

Ще трохи далі – шість могил з двома хрестами. На кожній з могил лежать невеличкі бетонні плити з металевими табличками:

•  В.Беринг. Капитан бригадирского ранга. 8 декабря 1741
•  Эзельберг Андрис. Штурман. 22 ноября 1741
•  Лагунов Иван. Прапорщик. 8 января 1742
•  Хотянцев Никита. Подшкипер. 9 декабря 1741
•  Морской гренадёр. 1742
•  Морской гренадёр. 1742

Історія цього поховання така. Здавна було відомо, що Вітуса Беринга та інших померлих членів екіпажу „Святого Петра” поховали на узбережжі бухти Командор. Час досить швидко стер будь-які сліди могил. Але інколи сильні шторми вимивали з піску стволи гармат, які зняли з корабля і залишили на березі моряки. Найбільше їх (півдюжини) вимило в 1935 році.

У 1991 році спільна радянсько-данська археологічна експедиція провела пошукові роботи на місці колишнього зимовища команди „Святого Петра”. Крім 7 гарматних стволів було знайдено і розкопано 6 могил. У одній з них був прах командора Вітуса Беринга (за описами членів команди, які повернулися з острова на Камчатку, він єдиний з усіх похованих лежав на дерев’яному щиті). Решту 8 могил відшукати не вдалось – мабуть, їх розмило хвилями і поглинуло море.

Череп Беринга було відправлено в Москву, де професор Звягін відтворив скульптурний портрет командора. Так от, він не має нічого спільного з тим портретом, що вміщений у книгах та енциклопедіях. Сталося так, що після смерті Вітуса Беринга не залишилось жодних його зображень: ніхто з художників данця не намалював, а фотографію у XVIII столітті ще не винайшли. Тож замість Беринга упродовж двох з половиною століть зображували ... дядька знаменитого мореплавця.

Як видно зі скульптурного портрета професора Звягіна (він зараз знаходиться у краєзнавчому музеї в Нікольському), Вітус Беринг був худорлявим і з вольовими рисами на обличчі, а не повновидим і з довгим волоссям, як зображувалось раніше.

Після досліджень у Москві останки командора повернули на відкритий ним острів і у 1992 році перепоховали в тій же бухті Командор. А за рік до мене його нову могилу відвідав нащадок Беринга у шостому поколінні - лікар-терапевт з Данії Юахім Томас Руф, і з ним пощастило зустрітись моєму київському колезі Миколі Хрієнку. Тоді разом з Юахімом Томасом Руфом Микола розсипав на могилі Беринга землю з географічного центру України.

Української землі у мене з собою не було. А тому, сівши на траву біля могили командора, відкоркував дагестанський коньяк. Треба було і Беринга пом’янути, і відзначити факт досягнення кінцевої точки подорожі. З моря дув несильний, але холодний вітер, шумів прибій, кричали чайки.

Я оглядав бухту Командор, намагаючись уявити події 267-річної давнини: висадку з напіврозбитого „Святого Петра” на невідомий берег команди судна, його зимівлю на острові, страждання моряків від цинги, 14 смертей, похорони... Відважні були люди, справжні мореплавці і мандрівники.

Пляшечку дагестанського коньяку місткістю 0,25 літра розтягнув на сім тостів. Першу чарочку випив за досягнення бухти Командор і могили Вітуса Беринга, другою пом’янув командора, третю підняв за 500-й піший кілометр у цій подорожі (за підрахунками, я пройшов його саме сьогодні). Наступні: 4-й – за тих, хто в морі, 5-й – за тих, хто чекає тих, хто в морі, 6-й – за життя, яке прекрасне, 7-й – за майбутні подорожі.

Провівши на могилі Вітуса Беринга дві години, вирушив назад, до бухти Половина. Тепер кожен пройдений кілометр, кожен новий крок скорочували відстань до дому. Щоправда, до нього було ще ой як далеко...