Назустріч сонцю: Камчатська «Швейцарія». ФОТО
Після десятиденного перебування в Петропавловську-Камчатському і сходження на Авачинський вулкан я вирушив у мандрівку по півострову Камчатка.
Відвідав західне узбережжя, але надовго там не затримався (берег Охотського моря рідко буває гостинним, дуже часто там володарюють шторми, вітри і дощі).
Далі маршрут був таким: Усть-Большерецьк - Мільково - Ессо - Усть-Камчатськ - Командорські острови. Найбільше вражень залишилось від відвідання селища Ессо - серця камчатської "швейцарії", куди я прибув наприкінці вересня минулого року.
Ессо – селище у центральній частині Камчатки, адміністративний центр Бистринського району. Знаходиться в сонячній міжгірній долині р. Бистрої. Засноване в 1925 році. Населення близько 2500 чоловік. Селище з усіма ознаками цивілізації. Значний туристичний центр. Відоме дуже цікавим краєзнавчим музеєм, гарячими радоновими джерелами, відомою у всій Росії „Берінгією” - щорічними гонками на собаках. Є аеропорт. Назва селища походить від евенського слова „ессо” – модрина.
Мабуть, найцікавіша особливість Ессо – це те, що його мешканці не заготовляють на зиму дрова, не завозять вугілля чи балони з газом. Всі житлові та адміністративні будинки в селищі, тваринницькі ферми і теплиці обігріває термальна вода, що йде на поверхню з глибин землі. Зручно? Звичайно, ще б пак! Але є й дуже великий мінус – підземна гаряча вода містить багато радону, а це шкідливо для серця.
В економічному плані Ессо також значною мірою відрізняється від інших населених пунктів півострова. Завдяки тому, що тодішній директор місцевого радгоспу Логінов на початку 1990-х років зміг втримати велике і складне господарство „на плаву”, в Ессо, як і раніше, є великі стада корів та оленів, відгодовуються свині, працює велика птахофабрика.
У модернізованому господарстві працює чимало місцевих жителів (більшість населення Ессо складають евени), які отримують пристойну зарплату. Є у них ще одне досить стабільне і надійне джерело прибутків – це обслуговування туристів, яких в Ессо завжди багато, навіть взимку (адже басейни з гарячою радоновою термальною водою не замерзають). Приватні готелі і кафе є тут не те що на кожній вулиці, а трапляються мало не через кожні 50-100 метрів.
У 1982 році в Ессо був створений Бистринський етнографічний музей, який вважається одним з кращих на Камчатці. Його експозиція відображає вчорашній і сьогоднішній день району, культуру малих народів Півночі: коряків, ітельменів, евенів, орочів, чукчів. Етнографічний музей побудований у традиціях місцевої дерев’яної архітектури і складається з кількох окремих будинків-експозиційних залів.
У дворі музею реконструйовано національні житла ітельменів – балагани (вони поставлені на дерев’яних жердинах досить високо над рівнем землі і тому нагадують шалаші полінезійців), і коряків – великі стаціонарні юрти. Директор музею Олександр Слугін є великим другом Володі Бондаренка, але на місці я його не застав. Дівчина-екскурсовод на ім’я Уляна сказала, що він на кілька днів виїхав з Ессо на одне з ближніх оленярських стійбищ.
Навпроти музею, на іншому березі струмка Уксічан розташований двоповерховий адміністративний будинок, у якому розміщується чимало владних установ району, в тому числі й редакція районної газети „Новая жизнь”. Завітав до колег і „з ходу” дав їм інтерв’ю. А потім, щоб мати краще уявлення про „камчатську Швейцарію”, вирішив прогулятися до озера Ікар, яке знаходиться за 8 км від Ессо.
Дорога до озера „натоптана” багатьма туристами, та й вказівників на шляху (у вигляді табличок і стрілочок на деревах) зустрічалось чимало. Напередодні пройшов дощ, тому стежка була вологою.
Часто-густо натикався на ведмежі сліди – відбитки лап на вогкому грунті. Поки траплялись невеликі сліди, особливо не турбувався, навіть хотілося нарешті на власні очі побачити камчатського ведмедя. Але коли натрапив на великі відбитки ведмежих лап (до 20 см у діаметрі), почав з осторогою озиратися. Заспокоювало те, що восени ведмеді „лояльні” до людей, бо ситі і задоволені життям. Інша справа нав есні, після зимового сну, коли вони голодні. Обережність ніколи не треба втрачати, бо звір завжди залишається звірем.
Пригадав трагічний кінець життя відомого камчатського фотографа, співробітника Кроноцького заповідника Віталія Ніколаєнка (цю історію розповів у Петропавловську Володя Бондаренко). Багато років Віталій (його дід був родом з України) фотографував ведмедів і у цій справі вважався неперевершеним „асом” на півострові. В Кроноцькому заповіднику він знав „у обличчя” кожного ведмедя, знав їхні повадки і навіть характери. „Кращим другом” Віталія був дорослий ведмідь, якому фотограф дав ім’я Добриня. Одного разу на Новий Рік він навіть сфотографувався біля Добрині з пляшкою відкоркованого шампанського.
Та Віталій не раз повторював – „Подружитися з ведмедем, тим більше на його території, неможливо. Можна лише досягти того, щоб він терпів твою присутність”. Фотозйомка ведмедів у дикій природі не раз закінчувалась смертю фотографів. Підтвердження цього – загибель іркутського студента-біолога Гудрітіса, який не раз ходив по слідах за ведмедями-шатунами. Після однієї з так их зустрічей у тайзі від Гудрітіса залишились тільки кирзові чоботи.
Можна згадати і фотографа з Японії Мічіо Хошіну, який загинув на березі Курильського озера на півдні Камчатки. Щоб „заохотити” ведмедя до фотозйомки, японець підгодовував його рибою. Потім риба закінчилась, а рибний запах від одягу фотографа залишився...
Наприкінці грудня 2006 року Віталій Ніколаєнко у черговий раз вирушив у Кроноцький заповідник. Він йшов по слідах ведмедя, який збирався залягати у барліг на зимову сплячку. Коли Віталій кілька разів поспіль не вийшов на радіозв’язок, його почали шукати. Знайшли біля вільхових заростей з проломленим черепом. Останній кадр на „цифровику” Віталія Ніколаєнка був таким: тінь людини на снігу, яка тримає у руках фотоапарат, і ведмідь, який мчить до неї, як торпеда...
Не зустрівши клишоногих, я за дві години дійшов з Ессо до озера Ікар. Це незвичне озеро.
По-перше, воно виникло в результаті вулканічної діяльності тисячі років тому. Має правильну форму, глибину до 18 метрів, розташоване біля підніжжя гори Дигерен-Оленгенде. Площа озера 29000 кв. метрів. У кількох сотнях метрів від озера тече ріка Бистра, але поверхня озера знаходиться на 12 метрів вище від рівня річки.
А по-друге, озеро Ікар надзвичайно красиве, як влітку, так і золотою осінню. Посеред озера знаходиться невеликий острівець з берізками, листя яких вже набуло багряного кольору.
На березі озера Ікар я й вирішав заночувати. Намет встановив на вершині сопки, що своїм схилом спускалась до озера. Назбирав сухих дров і скоро на вершині сопки у вечірніх сутінках запалахкотів вогонь. Воду в казанок зачерпнув з озера, зварив і поїв спагетті, а потім довго пив чай, дивлячись з висоти на гладку і абсолютно нерухому поверхню озера.
Навкруги було темно, тихо і якось таємничо. Лише коли влягався спати, почув сильний сплеск води і шурхіт очерету. Виглянувши з намету, жодної живої істоти на озері не побачив. Зате небо раптом звільнилось від хмар і замерехтіло сотнями зірок. Чудове це місце – „камчатська Швейцарія”, Ессо, озеро Ікар...
НА УСТЬ-КАМЧАТСЬК
Наступного ранку, роздивляючись нові ведмежі сліди і ласуючи голубикою, дійшов від озера Ікар до Ессо. На мосту через струмок Уксічан стояла художниця з мольбертом і малювала камчатську осінь. Так, природа цього куточку планети надихає на творчість!
Перш ніж залишити Ессо, зайшов у місцевий аеропорт. За день до цього у редакції районної газети дізнався, що кожного дня з Ессо літає вертоліт у Палану, і того ж вечора повертається назад. От і подумав – а якщо раптом вдасться домовитись з екіпажем вертольота, щоб вони взяли мене на борт? Коли ще буде можливість побувати у столиці Корякії... Зайшов до диспетчера аеропорту.
- Доброго дня! Я мандрівник з України. Чи буде від вас сьогодні якийсь транспорт на Палану?
- Пасажирський вертоліт вже вилетів. Але о 14.00 на Палану з посадкою в Тігілі має вилетіти вантажний борт, на якому полетить бригада шляховиків. Він зараз летить сюди з Тігіля. Коли приземлиться, підійдіть до командира екіпажу. Якщо він візьме, то полетите.
Отже, все можливо. Треба лише дочекатися вертоліт. Ось і він - розсікаючи гвинтами повітря, „Мі-8” з’явився з-за гір і через хвилину приземлився на бетонні плити аеропорту. Я дочекався, поки командир екіпажу вийшов на бетон і звернувся до нього зі своїм проханням. Але відповідь була негативною:
- Пробачте, нічим допомогти не можу. Сьогодні борт вже нікуди не полетить, рейс на Палану відмінено.
Ну що ж, ні так ні. Причин засмучуватися не було, адже Палани у моїх планах взагалі від початку не було. Тепер залишалося торувати шлях на Усть-Камчатськ. Коли відійшов на 2 км від Ессо, мене наздогнав учорашній зелений „КрАЗ”. Водій теж впізнав недавнього пасажира і зупинився.
Щоб краще роздивитись долину ріки Бистрої, я вийшов біля оглядового майданчика над греблею Бистринської ГЕС – однієї з двох малих електростанцій, які побудовані у другій половині 1990-х років на Бистрій. Гілки на кількох деревах поруч із майданчиком були пов’язані сотнями кольорових стрічок. Видно, для евенів і коряків цей обряд має таке ж значення задобрювання духів, як і у бурятів з якутами.
Помилувавшись краєвидами Бистринської долини, рушив далі пішки. Знову побачив стрімкі кручі, що обривались вертикальною стіною в річку, стрімки потоки і круті повороти Бистрої, яскраво-жовте і золоте вбрання дерев по обидва боки річки і дороги. Щохвилини зупинявся, щоб зробити черговий фотокадр н а пам’ять про красу „камчатської Швейцарії”. Це була територія Бистринського природного парку – одного з найбільших і найкрасивіших на Далекому Сході.
Подолавши перевал, дійшов до кордону Бистринського і Усть-Камчатського районів. Звідси наліво від траси відходила туристична стежка у долину річки Ковавлі. Пройти по ній радив водій „КрАЗа”, і я прислухався до його слів. І залишився дуже йому вдячним. Тому що красу побаченого місця словами передати важко!
Спочатку стежина петляла по віковічному лісу, періодично виводячи до краю обриву, де внизу шуміла, перекочуючи каміння, гірська річка Ковавля. А потім вивела на невеличку галявину, на якій було облаштовано з гілок і тонких модринових стовбурів кілька альтанок та пеньків-стільців. З правого берега річки на лівий було перекинуто підвісний дерев’яний місток, що гойдався на вітру і під ногами кожного, хто на нього ступав.
Унизу, під містком, шумів великий потужний водоспад, щосекунди скидаючи з кількаметрової висоти тонни води. Це місце настільки мені сподобалось, що вирішив вже нікуди сьогодні не рухатись, а залишатись тут на ночівлю. Разом зі скелями Усть-Кута долина Ковавлі стала одним з найкрасивіших місць ночівлі даної подорожі.
Та все ж краса красою, а й про ведмежу небезпеку забувати було не варто. Тому, коли влаштовувався спати, склав з трьох товстих стовбурів надью. Ця піраміда тліла, спалахувала, горіла, тухла і знову горіла всю ніч, що дало змогу спокійно спати, не боючись непроханого візиту диких звірів.
Наступний день минув у безперервному русі в бік Усть-Камчатська. Я подолав 200 кілометрів (з них 20 км пішки), змінив 5 автомобілів, двічі форсував на поромах ріку Камчатку і в кінці дня потрапив під холодний дощ. Але цілі так і не досяг – довелося ставити намет під проливним дощем у 100 км від Усть-Камчатська. На другому поромі (в районі колишнього міста, а зараз селища Ключі) познайомився з мандрівником і рибалкою Євгеном, який прилетів з Москви.
- Я раніше був військовим і служив на Камчатці. І настільки полюбив цю землю, що кожного року під час відпустки приїжджаю сюди порибалити і відпочити.
Дощ тривав майже всю ніч. Добре, що у мене хороший намет, який я, до того ж, накрив тентом. Це була „наймокріша” ніч подорожі. І як з’язувалось пізніше, остання ніч подорожі, проведена у наметі.
Олександр Волощук, Чернігів-Камчатка-Чернігів
Версія для друку Відправити по e-mail Обговорити на форумі |
Переглядів : 14606 |
Посилання до теми:
19.08.2009 Чорне каміння Бутугичагу. ФОТОрепортаж
12.08.2009 "Назустріч сонцю": Усть-нера. Артик. Сусуман
30.07.2009 Чернігівці за Полярним колом. Репортаж Олександра Волощука. + ФОТО
21.07.2009 На Усть-Неру. Несподівана зустріч із земляками
12.07.2009 Чернігівщина-Карелія. Автостоп. Долі
7.07.2009 П’яна особливість Якутії. ФОТО
7.07.2009 Прогулянка по Петергофу. ФОТО
6.07.2009 Автостопом по Фінляндії подорожує Олександр Волощук
25.08.2009 Кобижча – Новий Биків: Чернігівський варіант «мертвої» залізниці. ФОТОрепортаж
Коментарі (5)
Волощук | 2009-09-14 13:47
Редактор новин | 2009-09-13 14:45
Махно | 2009-09-13 14:14
Дмитрий | 2009-09-13 01:16
Ант | 2009-09-12 11:41