П’яна особливість Якутії. ФОТО

Поки мандрівник-дослідник Олександр Волощук подорожує автостопом по Росії, запрошуємо до продовження віртуальної подорожі по Якутії разом з черговою частиною книги «Назустріч сонцю».

Слово автору:

Перша машина довезла мене від Хандиги до Теплого Ключа (саме в цьому селищі два роки тому циганка-віщунка напророчила мені довге життя, незвичайну смерть і дружину, яка буде старша за мене).

Зайшов у місцевий магазинчик купити хліба. Коли виходив, у дверях зіштовхнувся з якутом із пляшкою горілки в руці. Той розплився у посмішці і сказав:

- А ти куди? Автостопом на Магадан? Через Усть-Неру? Я теж туди їду. Поїхали разом!

Звичайно, я відмовився, бо бачив стан «потенційного попутника». Тут же, біля магазину, місцеві жителі дещо розповіли про цього якута. Він приїхав учора ввечері на мотоциклі з коляскою начебто з Тополиного (200 км від Теплого Ключа) і на заході дня був помічений п’яним, сплячим біля мотоциклу.

Треба сказати про згубний вплив цивілізації на корінні народи Півночі. Крім різноманітних благ, цивілізація пронесла в життя аборигенів і велику біду, ім’я якій алкоголь.

Справа в тому, що на відміну від південних народів, організм народів Півночі не виробляє спеціальний фермент, який розщепляє алкоголь і хоча б деякою мірою нейтралізує його дію. До того ж, на алкоголь у них немає блювотного рефлексу.

Ханту, чукчі, якуту, ескімосу достатньо випити кілька стаканів горілки, щоб стати алкоголіком. Тому й вимирають, стають на грань загибелі цілі північні народи, яких цивілізація таким ось чином «ощасливила»...

Коли виходив з Теплого Ключа, зупинився джип з молодим водієм Максимом за кермом. Виявилось, що він також завжди підвозить мандрівників. А минулого року віз навіть автостопника з Києва, високого на зріст і довговолосого. Чи не мій знайомий Андрій Сапунов це був?

Від’їхавши на 28 км від Теплого Ключа, я попросив зупинитись біля повороту на Тополине, бо саме ця дорога йшла через залишки табору Ольчан. Максим повернув і провіз трошки далі – до дерев’яного мосту через річку Томпорук.

Це місце було мені добре знайоме. Саме тут я ночував два роки тому і саме тут відбулась несподівана зустріч з колишнім лейтенантом КДБ Владиславом Кузьміним, який в 1984-1985 роках курував справу В’ячеслава Чорновола, що в той час відбував заслання в якутському містечку Покровську.

Максим повернувся на Колимську трасу, а я залишився стояти на мосту і чекати попутний транспорт в бік Тополиного. Ще в Хандизі мені сказали, що дістатися туди буде важко, бо нещодавні дощі в районі 105-го кілометру повністю розмили дорогу і якщо її досі не відремонтували, то дістатись до Ольчану буде досить проблематично.

Та я вирішив ризикнути, хоча внутрішньо був готовий і до невдачі.

Того дня в бік Тополиного не проїхало жодної машини. На зелені сопки і швидку річку Томпорук повільно спускався вечір, десь неподалік лунали постріли мисливців. Постоявши на мосту до 21.20, спустився до річки і розташувався на ночівлю. З-за сопки вийшов яскравий повний місяць. Залізши в намет і розтягнувшись на спальнику на повний зріст, я заплющив очі і невдовзі спокійно заснув.

Більшу частину наступного дня довелось провести знову на мосту в очікуванні машини. Зрідка вони з’являлись, але або їхали на 10-15 км (це були мисливці і рибалки), або були заповнені людьми і не зупинялись.

Щоб не нудьгувати, я то читав роман М.Булгакова „Собаче серце”, то жбурляв у річку каміння, то просто лежав на дерев’яному настилі мосту і загорав під сонечком, слухаючи пташиний спів і шум води в Томпоруку. Інколи на міст з кущів вибігали бурундучки і з подивом дивились на мене, не розуміючи, що то я за такий небачений звір.

Лише о 18.30 (після доби очікування!) нарешті зупинилась потрібна машина. Це був старий „Урал” помаранчевого кольору без номерів. У кабіні сиділо двоє чоловіків.

- Доброго дня! Я їду в бік Тополиного, до „Ольчану”.

- Ні, друже, ти туди не доїдеш, дорогу розмило. А навіщо тобі туди треба?

- Хочу подивитись залишки табору. Я журналіст і мандрівник з України.

- То поїхали з нами, ми тобі інший табір покажемо, значно ближчий, ніж Ольчан.

Я не заперечував. Познайомився з чоловіками. Володимир Іпатьєв і Дмитро Шевченко, обидва живуть в Теплому Ключі, працюють у шляхобудівному управлінні і зараз знаходяться у відрядженні на будівництві нового мосту через річку Кюенте. Вони запропонували доїхати до їхнього мостобудівного табору, що знаходився за 40 км звідси, там переночувати, а вранці вони показали б мені залишки табору. Та доїхати з ними бодай до річки Кюенте мені не пощастило. Чому? Про це – окрема розмова.

Справа в тому, що Якутія має своєрідну особливість – у зв’язку з величезними відстанями і малонаселеністю території на дорогах республіки майже немає постів ДАІ і ДПС. Через це чимало водіїв (в основному місцевих) сміливо сідають за кермо „під мухою”. Саме на таких „сміливців” натрапив і я.

Спочатку Володимир і Дмитро запропонували відзначити знайомство пляшкою горілки і розташувались для цього на дошках біля мосту через Томпорук. А коли зібралися їхати далі і я заліз у кабіну, то виявилось, що там знаходиться добрий десяток півлітрових пляшок оковитої.

Проїхали лише 7 кілометрів, як машина зламалась. Замість того, щоб ремонтувати її, мої нові знайомі продовжили пиятику. «А-а, вранці відремонтуємо...» Мені залишалося одне – ставити біля дороги намет і сподіватись на ранок, який інколи буває мудрішим за вечір.

Та ранок не додав мудрості ні Володимиру, ні Дмитру. Останній, покопавшись з півгодини у двигуні, сказав, що машину відремонтувати неможливо і треба чекати приїзду їхнього начальника з транспортом-буксиром. Я поцікавився, як довго можна чекати невідомого мені начальника.

- А біс його знає. Може, два дні, а може, й три...

Володимир і Дмитро розташувались біля дороги на галявині і відкрили чергову пляшку горілки. «Урал» з піднятим капотом залишився стояти на трасі.

Я зрозумів, що з цими товаришами своєї мети не досягну. Але залишився разом з ними, сподіваючись на те, що повз нас в бік Тополиного проїде якась інша машина. Кілька мисливців дійсно проїхали, але, знову ж-таки, їхали вони не далі, ніж на 5-10 км. Уверечі, залишивши біля зламаного і давно захололого „Уралу” двох п’яниць-шляховиків, пішки повернувся до річки Томпорук і поставив на березі намет.

З Ольчаном вийшла невдача, але я знав, що на подальшому маршруті залишки гулагівських таборів ще будуть. Шкодував тільки за втраченим часом.