Останнє оновлення: 11:17 середа, 1 квітня
Подорож-дослідження
Ви знаходитесь: Культура / Архітектура / "Назустріч сонцю": Нерюнгрі. Перевал Дуньчин Пуп
Назустріч сонцю: Нерюнгрі. Перевал Дуньчин Пуп

"Назустріч сонцю": Нерюнгрі. Перевал Дуньчин Пуп

«Високий Вал» запрошує до продовження віртуальної подорожі якутськими дорогами, тобто напрямками, разом з мандрівником Олександром Волощуком.

Слово автору:

Від Тинди до самого Якутська іде так званий АЯМ – Амуро-Якутська магістраль, яка в автодорожніх атласах позначається лаконічніше – М56.

Дорозі цій років зі 150, але й досі на багатьох ділянках вона виглядає не набагато краще, ніж в середині ХІХ століття, коли по ній ходили верблюди (звідси ще одна неофіційна назва АЯМу – „верблюжий тракт”).

Щоб проїхати по цій федеральній трасі від початку до кінця, треба мати справну машину, залізні нерви, великий запасний бак бензину і кілька запасних коліс.

Взагалі-то в Якутії є кілька трас федерального значення. Вони тягнуться на тисячі кілометрів, з’єднуючи північні міста. По них багато їздять, але назвати більшість з них дорогами язик не повертається. Тут говорять – напрямок, маючи на увазі розчищену від лісу, нерівну, слизьку від глини поверхню в зоні вічної мерзлоти, по котрій якось можна їхати.

Влітку 2006 року на АЯМі сталась так звана „розморозка” траси – після кількох днів сильної спеки почала танути вічна мерзлота і дорога „попливла”. В пастці опинилось близько 700 машин на ділянці від Улуу до Качикатців. Упродовж 7-10 днів, поки в „пожежному” порядку проводилась насипка грунту, водії жили на трасі, проклинаючи АЯМ, розводячи багаття і харчуючись тим, що у кого було.

Від Тинди до Нерюнгрі (відстань між цими містами рівно 200 км) доїхав на п’яти машинах. У 2006 році в Нерюнгрі я зупинявся вдома у українки з Донеччини Лариси Студенікіної, тепер же мав іншу „вписку”. В цьомі місті живуть дві двоюрідні сестри Сергія Воробйова – директора чернігівського туристичного магазину „Адреналін”. Він і запропонував зупинитись в одної з них.

Коли приїхав у Нерюнгрі, виявилось, що одна із сестер – Наталія – поїхала у відпустку „на материк” і її квартира була тимчасово вільна. У неї мене й поселив В’ячеслав – чоловік Оксани, другої сестри.

 - Ось вам ключ, можете кілька днів пожити тут, все одно нікого немає. Їжу знайдете в холодильнику.

Візуально дослідивши двокімнатну квартиру, я зрозумів, що живуть у ній жінка з маленькою донькою, чоловічих „слідів” у ній не було. „Очоловічивши” чужу квартиру своєю присутністю, наступного дня зайнявся власними справами в Нерюнгрі. Їх було небагато, оскільки докладним ознайомленням з містом і життям у ньому українців я займався двома роками раніше.

Здійснив традиційний візит у редакцію газети та зустрівся з настоятелем місцевого храму Казанської ікони Божої Матері отцем Сергієм (Богачовим). Він не зміг пригадати мене і спочатку навіть попросив показати паспорт. Але в процесі подальшої розмови зацікавився в отриманні книги „Автостопом на край світу”, в якій кілька абзаців були присвячені історії нерюнгрінського храму.

 - Ось вам 500 рублів. Це на пересилку книги і на хліб насущний. До речі, можете пообідати в нашій трапезній.

 Від обіду я не відмовився, хоча голодним і не був. А потім, зібравши рюкзак і віддавши В’ячеславу ключі від свого тимчасового притулку, залишив Нерюнгрі. У планах на сьогоднішній день було досягнення залишків великого гулагівського табору поблизу струмка Василівка за 160 км від Нерюнгрі. Виходити з міста на АЯМ надто довго, тому доїхав на рейсовому автобусі до селища Чульман.

Вийшовши за межі населеного пункту, обрав зручну позицію на вершині невеличкого перевалу. Через 20 хвилин зупинилась вантажівка з „лебідкою” в кузові. Саме в кузові водій і запропонував мені їхати.

 - Пробач, але в кабіні немає місця. Якщо в кузові влаштовує, то залазь.

 Їхав не тільки „з вітерцем”, а й з пилюкою. Та все ж краще погано їхати, ніж довго стояти. За дві години досягли якутського села Хатимі. Я відразу пригадав, що у 2006-у саме в Хатимі мені вперше у тій подорожі трапився „таксист”, який за підвіз хотів грошей. Цього разу історія повторилась – перед піднятою рукою зупинився „УАЗ-буханка” (улюблена машина якутів), заповнений людьми і пакунками. Я відразу збагнув, що це маршрутний автобус, який везе пасажирів у Якутськ, і звичайно, за гроші. А водій вже шукав очима місце в салоні для чергового пасажира з рюкзаком. Довелося вибачатись:

- Пробачте, у вас таксі. А я подорожую автостопом.

- Що, грошей немає?

- Та гроші-то є, просто я пересуваюсь на попутних машинах і безкоштовно. Це принципово.

«УАЗ» поїхав по пильній дорозі на Якутськ, а я залишився чекати безкоштовного транспортного засобу. У потрібному мені напрямку проїхало кілька машин, на дверцятах яких був однаковий напис «Автопробег Нерюнгри – Якутск. Против СПИДа». Потім зупинився ще один «УАЗ», в салоні якого було троє працівників нерюнгрінської птахофабрики. Вони їхали рибалити на одну з тутешніх річок.

- Сідай, мандрівник. Довеземо до Дуньчиного Пупа.

Я помітив, що з трьох рибалок тверезим був тільки водій, але в машину сів, бо особливої небезпеки для себе не вбачав, та й інтуїція підказувала, що остерігатись немає чого. Разом з рибалками проїхав кілометрів із сорок. В дорозі з’ясувалось, що крім вудочок мужики везуть із собою рушницю.

Коли з придорожніх кущів раптом вибіг заєць і один з п’яних пасажирів почав вимахувати у машині зарядженою рушницею, довелось похвилюватись. Це ж, погодьтесь, не жарти – заряджена зброя в руках п’яної людини. На щастя, спусковий крючок ні до чого не приторкнувся, а згодом водій відібрав рушницю і поклав поруч з собою.

 - Ну тебе до біса, Михайло! Ще вб’єш кого сп’яну...

Долаючи невисокий гірський хребет Західні Янги, піднялись на перевал Тит. Тут завжди є „острівки” снігу, який не розтає навіть у найспекотніше літо. Наступним перевалом був Дуньчин Пуп. Тут рибалки звертали до річки, а я мав чекати наступну машину. На прощання мені побажали щасливої дороги і подарували буханець хлібу.

До табору „Василівка” від Дуньчиного Пупа залишалось 19 кілометрів. До речі, про назву. Якутські водії розповідають, що років з 80 тому на вершині перевалу стояв будиночок, в якому жила чи то якутка, чи то евенка на ім’я Євдокія (Дунька). У ті часи навколо існувало чимало золотих приїсків, а от жінок не було. То й повадились золотарі ходити до Дуньки, щоб скористатися нею як жінкою. Вона начебто не відмовляла, але ставила умову – спочатку їй у пупа треба було насипати золотого піску. Правда це чи просто легенда, сьогодні, мабуть, вже ніхто не скаже. Але назва перевалу залишилась.

Чекати довелось довго. Кілька машин зупинятися не захотіли, а потім тривалий час їх взагалі не було. Я вже почав досліджувати перевал, намагаючись знайти залишки дуньчиного будинку. Аж ось зупинився джип, водій якого запитав:

- Це ви сьогодні в Нерюнгрі у храмі були?

- Так, я.

- Значить, це про вас отець Сергій мені розповідав. Він просив підвезти вас, якщо зустріну на дорозі. Сідайте. Мене звати Юрій Ковальський, за батьком я українець, хоча й народився в Сибіру. Їду в Якутськ, можу й вас туди довезти.

- Та ні, мені значно ближче, до залишків табору на Василівці.

Дізнавшись, що я досліджую тему масових політичних репресій, Юрій Ковальський висловив особисте прохання:

 - Вам в Україні це буде значно простіше і легше зробити, ніж мені тут, в Якутії. Я хочу дізнатися правду про свого діда, Степана Казимировича Ковальського. Народився він поблизу Ізяслава, а в 1937 році його заарештували, звинуватили в антирадянській агітації і виселили в Луганську область. Вже там менше ніж через рік заарештували вдруге і розстріляли. Я хотів би дізнатись, в чому його звинувачували, де розстріляли і де поховали.

Я пообіцяв спробувати допомогти, хоча й розумів, що це не зовсім просто, адже пошук могло серйозно ускладнити те, що я не є родичем С.К.Ковальського.

Справа від дороги з’явились руїни триповерхової споруди з бутового каміння. Це була колишня електростанція великого гулагівського табору „Василівка” і я вийшов з машини. 

Коментарі (3)

Волощук | 2009-06-21 09:28

тел.: (050) 199 74 15 або 60-18-31

Редактор новин | 2009-06-21 00:21

giga
На сайті були телефони у публікаціях минулого року, де було запрошення записуватися на поїздку вболівати за "Десну" на виїзді.

giga | 2009-06-20 21:30

Марко Поло наших дней. Тем более приятно что земляк!)) Возможно ли реально пообщаться?
закрити

Додати коментар:

SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM

Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

Реклама на сайті SVOBODA.FM

SVOBODA.FM - LIVE!
Фотоновини

  Естонія після медичної реформи

Лариса МАРТИНЕНКО

RedTram
Загрузка...
Північний вектор