«Назустріч сонцю»: Красноярськ

Продовжуємо віртуальну подорож назустріч сонцю разом з підготовкою книги мандрівника-дослідника Олександра Волощука. Завітаймо у Маріїнськ.

Слово автору:

Подякувавши Михайлу Худобцю за гостинність і надзвичайно насичену програму перебування в Томську, 19 липня я вирушив далі. Наступним ключовим містом був Красноярськ, до якого планував дістатися автостопом якщо не за день, то за два.

Тролейбусом виїхав з міста на Іркутський тракт. Далі в пошуках зручної позиції пройшов 4 кілометри. На трасі знайшов болт. Якщо вірити прикметам автостопникам, то це до невдачі. Але довго чекати машин не довелось.

Першим зупинився „таксист”, другим – водій „Москвича”, що не говорив про гроші. Проїхав з ним 40 км, потім ще 15 км на вантажному „УАЗі” і 16 км на швидкісній „Хонді”. Закінчилась Томська область і почалась Кемеровська. Якось відразу з’явились надокучливі мошки і оводи, від яких доводилось постійно відмахуватись. На наступній машині проїхав лише 3 км, а потім надовго „застряг” на трасі. Машин чомусь стало дуже мало і зупинятися вони аж ніяк не хотіли. Пекло сонце, пахло полином, комахи жалили і кусали. Одягнув на голову протимоскітну сітку, а на руки – будівельні рукавички.

Задоволення отримував лише від одного – відчуття того простору, який був навколо мене з усіх чотирьох сторін світу. На півночі нерухомою стіною стояла тайга, що тягнулась, мабуть, аж до Льодовитого океану. Це Сибір. Величезна, неосяжна країна. Тисячі кілометрів тайги, повноводі ріки, незлічима кількість тварин. В багатьох її місцях ще не ступала нога людини, тисячолітній спокій лісових просторів і гірських хребтів не потривожив жоден людський голос. Навіть якщо Сибір відокремити від Росії, все одно це буде найбільша країна світу. І відчути велич Сибіру можна не тільки побачивши її на власні очі. Письменник Валентин Распутін писав:

„Сибір – це не просто слово. Поняття „Сибір” давно вже лунає набатним дзвоном, звіщуючи про щось невизначено могутнє. Раніше ці удари то приглушувались, коли інтерес до Сибіру раптом зменшувався, то знову посилювались, коли він зростав, тепер вони б’ють з наростаючою силою.

Сибір! Сибір!.. Одні чують в цьому дзвінкому звучанні впевненість і надію, інші – тривожну поступ людини на далекій землі, треті нічого певного не чують, але прислуховуються із неясним відчуттям змін, які йдуть з цього краю; змін, які б принесли полегшення. Сибір неминуче відчувають у собі навіть ті, хто ніколи в ній не бував і знаходиться далеко від її життя і її інтересів. Вона сама увійшла у життя та інтереси багатьох і багатьох - якщо не як фізичне, матеріальне поняття, то як поняття духовне, що обіцяє якесь ще неясне, але бажане оновлення”.

Безрезультатне стояння на узбіччі дороги тривало більше трьох годин. Доки не зупинився „ВАЗ-2110”, на якому доїхав до Маріїнська – чималенького містечка на півночі Кемеровської області. Звідси до Красноярська залишалось 370 км і подолати цю відстань сьогодні вже було нереально. Тому вирішив ночувати в Маріїнську, на березі річки Кії.

Хоча по місту я не ходив, але Маріїнськ заслуговує на те, щоб трошки про нього розповісти. Це найстаріше місто Кузбасу, засноване в 1698 році. Спочатку місто йменувалося по назві річки – Кийськ, а у 1857 р. на честь імператриці Марії, дружини Олександра ІІ, дістало назву Маріїнськ. Цікаво, що незважаючи на „буржуазне” походження назви, Маріїнськ залишився Маріїнськом після 1917 року. У XVIII-XIX століттях місто було відоме своїми золотими приїсками. Сучасний Маріїнськ – це „горілчана столиця” Кузбасу. Тут знаходиться найбільший у Кемеровській області лікеро-горілчаний завод. Також місто славиться кількома зо нами посиленого режиму, в яких відбуває покарання чимало засуджених чеченських та інших бойовиків.

Намет поставив на березі Кії поруч з автомобільним мостом. У той вечір був надзвичайно красивий захід сонця, який „розфарбував” небо у яскраві червоні, рожеві і помаранчеві кольори. Посидівши біля багаття у маріїнських сутінках, заліз у намет і спокійно заснув.

Красноярськ був досягнутий наступного дня: 370 кілометрів подолав за 11 годин на чотирьох машинах. З цього міста я розпочинав свою подорож на Далекий Схід у 2006 році і зупинявся тоді у заступника голови української громади Красноярська Лідії Луценко.

Цього ж разу мене мав приймати колега-автостопник Владислав Судаков, з яким познайомилися по „інтернету”. Влад – досвідчений автостопник, не раз проїхав Росію у багатьох напрямках, але кілька років тому вирішив обмежити свої мандрівки Красноярським краєм. Бо, за його словами, регіон цей надзвичайно великий (дійсно, погляньте на карту) і дуже цікавий. За тиждень до нашої зустрічі Влад повернувся з фольклорного фестивалю „Саянське кільце”, що проходив у Мінусинську. На шляху до Красноярська машина, в якій знаходився Влад, злетіла з траси і кілька разів перекинулась. „На згадку” про ту екстрім-поїздку у мого знайомого залишились чималі синці на обличчі та ногах...

Приїхавши до Влада додому, я зателефонував голові Красноярської національно-культурної автономії „Україна” Богдану Барщевському. З’ясувалося, що він живе поруч з Владиславом, у сусідньому будинку! Домовились про зустріч наступного дня, бо сьогодні я вже не міг – хотів спати. Та Влад досить тривалий час не хотів відпускати мене в „обійми Морфея”, показуючи фотографії та демонструючи відео-диски з записами фестивалів „Саянського кільця” й іншими речами, які, на його думку, цікаві справжньому мандрівнику. Заснув я десь о третій годині ночі, коли повіки вже не були підвладні зусиллям волі.

Вранці разом з Владом завітали до Богдана Барщевського. Це 59-річний чоловік міцної статури з інтелігентною борідкою, яка свідчила, що її господар – людина інтелектуальної праці. Я не помилився, бо за професією Богдан Ілліч виявився журналістом. Про себе він розповів наступне.

- Народився я в 1949 році у Львівській області, а вже наступного року разом з батьками потрапив у Нанайський район Хабаровського краю. Звичайно, не з власної волі. Мій батько був одним з найвідоміших вояків УПА і нас вислали з України без права повернення. Добре, що хоч батька не розстріляли.

З 1960 р. живу в Красноярську. Працював журналістом, редактором газет, директором крайового Дому журналістів, заступником директора з комерційних питань у приватній фірмі, сам мав приватне підприємство. Головою НКА „Україна” був обраний в 2006 році. У вільний час займаюсь виданням книг і журналів. Зараз працюю над книгою про успішних українців Красноярського краю і взагалі Сибіру.

Зрозумівши, що я теж журналіст, Богдан Барщевський запропонував, незважаючи на значну різницю у віці, перейти у спілкуванні на „ти”. Я не заперечував. Господар запросив на кухню, пригостив чаєм, бутербродами, цукерками. А потім розповів про діяльність очолюваної ним української національно-культурної автономії.

- За офіційними даними, в Красноярському краї проживає близько 100 тисяч українців, за неофіційними – в чотири рази більше. Основною метою діяльності автономії є збереження і примноження культурних українських традицій.

Найголовнішим же завданням ми вбачаємо збереження рідної мови. А у чому, як не в піснях, у фольклорі, можна вчити свою мову, насолоджуватися її багатством. Тому в Красноярську був створений український хор „Барвінок”, який досить швидко отримав статус народного. Згодом у крайовому центрі був організований чудовий ансамбль „Водограй”. Маємо чимало культурних осередків і за межами Красноярська. Наприклад, в Ірбейському районі, де здавна компактно проживають українці, діють відразу три ансамблі: „Вербоньки”, „Вечорниці” і „Криниченька”, а в Партизанському районі – дует „Сестри Мазуренко”.

Національно-культурна автономія „Україна” силами музичних та фольклорних колективів регулярно проводять українські фестивалі у районах краю, їх кількість може досягати 15-20 на рік. Причому, це не просто концерти і виступи, це – конкурс, кращі учасники якого виходять у фінал і представляють українську музику, культуру, фольклор на щорічному звітному концерті-фестивалі в Красноярську.

Якщо чесно, то такої активності українців я досі не зустрічав у жодному з відвіданих регіонів Російської Федерації. Через тиждень мав відбутися черговий етап фестивалю в селі Переяславці Рибінського району і я отримав запрошення від Богдана бути серед його почесних гостей. На жаль, вимушений був відмовитися, бо затримуватися на тиждень в Красноярську не входило в мої плани, через тиждень мав бути вже в Усть-Куті.

Домовились, що на зворотньому шляху я знову заїду в Красноярськ і поспілкуюсь з Богданом. Прощаючись, голова української автономії подарував 400 руб лів і ... пляшку „Тьоті Соні” (це назва горілки, яка виготовляється в Біробіджані). Потреби в надто міцних напоях під час подорожі у мене ніколи немає, але досвід показував, що від подарунків відмовлятися не треба, якими б вони не були.

Двома роками раніше, перебуваючи в Красноярську, я відвідав „Красноярські стовпи” – природний заповідник на околиці міста, добре відомий всім альпіністам колишнього СРСР. Цього разу вирішив повторити прогулянку до місцевого природного дива.

Щоб дістатися до „Стовпів”, треба подолати пішки шість кілометрів від найближчої автобусної зупинки. Але, пройшовши менше кілометра, я натрапив на велику „плантацію” малини і смакував нею не менше 40 хвилин. За цей час небо затягло дощовими хмарами і незабаром з неба почали падати важкі краплі. Я швидко рушив до кордону заповідника, та все одно, поки дійшов до найближчого навісу, повністю змокрів. Про те, щоб спробувати залізти на якийсь із „стовпів”, не могло бути й мови – це і в суху погоду треба робити дуже обережно, а після дощу годі й казати.

Повернувся у місто. Коли проходив по Комунальному мосту над Єнісеєм (цей міст, до речі, зображений на 10-рубльовій банкноті), з-під коліс машин на мене летіл и тисячі брудних бризок. А річки внизу практично не було видно, бо від її поверхні після літньої зливи піднімався густий білий пар і Єнісей скоріше нагадував велику молочну ріку з „кисільними” берегами.

Наступного ранку, залишивши у Влада Судакова „на зберігання” пакунок з деякими важкими книгами (домовились, що заберу їх на зворотньому шляху) і попрацювавши в інтернет-кафе, залишив Красноярськ.

На першій машині від’їхав від міста на 30 кілометрів, до придорожнього кафе з українською назвою „Малая Жмеринка”. Судячи з усього, його власник був родом з Вінницької області. Позиція, яку обрав для автостопу, була мальовничою (в улоговині між двома високими пагорбами), але незручною для зупинки машини (в кінці спуску, перед поворотом, мостом і підйомом). Але через 20 хвилин залишив її на вантажній „Газелі” і доїхав до повороту на місто Уяр.

Практично відразу поїхав далі на „КамАЗі”, водій якого сказав, що я рухаюсь швидше його (він бачив мене біля „Малої Жмеринки”). Це була остання машина на сьогодні. Від’їхавши від Красноярська на 93 км, зупинився на ночівлю поруч з трасою, встановивши намет у кущах.