Початок автостопу: Побєда соціалізма, Ісилькуль

Продовжуємо знайомство з новою книгою мандрівника-дослідника Олександра Волощука ще до того як вона побачить світ.

Вирушаємо у віртуальну подорож на схід з російського міста Курган. Слово автору.

Вранці 4 липня я залишав Курган і рушав далі на схід. На прощання Владика Варух запропонував:

- Коли повертатимешся з Далекого Сходу, заїдь знову у Курган. До того часу ми зможемо відремонтувати церкву і купити тобі залізничного квитка до Чернігова. А поки що візьми 500 рублів і янгола-охоронця в дорогу. Я молитимусь за тебе.

Від Рябковського кладовища, на якому знаходиться Свято-Троїцька церква, до федеральної траси М51 – кількадесят метрів. Якщо пройти ще кілометр на схід, то буде велике „кільце”, від якого дороги розходяться в чотирьох напрямках: на Челябінськ, Тюмень, Петропавловськ і у центральну частину Кургана. За рік до цього саме звідси я вирушав автостопом у Тюмень.

Тепер же мій шлях пролягав у бік Омська. Найкоротша дорога до цього міста проходить через казахський Петропавловськ. Але після того, як Казахстан став іншою державою, майже ніхто з водіїв-далекобійників через Петропавловськ не їздить - ні в кого немає бажання двічі перетинати кордон. Тож частина водіїв після Кургану звертають на північ, щоб біля міста Ялуторовська виїхати на трасу Тюмень – Омськ. Є й інша дорога – коротша, але якісно значно гірша – через Макушино та Ішим.

Вирішив обрати другий варіант, бо завжди цікаво пройти-проїхати тією дорогою, на якій ще не був.

Довго чекати водія-попутника не довелось. Зупинився «ВАЗ-21093» з кемеровськими номерами (42 RUS). Водій їхав від родичів з Башкортостану додому в Новокузнецьк. Коли він дізнався про сутність пасажира і маршрут подорожі, то розповів, що тривалий час жив на Колимі, мив золото, а у Кузбас переїхав у 2003 році.

Біля містечка Пєтухово дорога повернула з південного сходу на північний схід і з асфальтованої перетворилась на звичайну польову грунтівку. Проїхавши по ній півсотні кілометрів, побачили чоловіка, що стояв біля нерухомого «ВАЗу» восьмої моделі і чекав на допомогу. Зупинились.

- Що трапилось?
- Та ось піддон пробив, масло геть витекло. Може, дотягнете до найближчого села, де можна буде зробити ремонт?
- Давай трос.

Взявши на буксир „вісімку”, дотягли її не до найближчого села, а значно далі – до Ішима. Водій дуже прохав, щоб дотягли його машину до Омська, навіть пропонував півтори тисячі рублів, але колишній колимчанин категорично не погоджувався.

- По-перше, я поспішаю додому, до Новокузнецька ще світ неблизький, а з таким „причепом” швидше 60 кілометрів на годину їхати не зможу. По-друге, з тобою на тросі я витрачаю майже удвічі більше пального. Так що, друг, вибач...

В Ішимі ми виїхали на асфальтовану трасу Тюмень – Омськ і „піддали газу”. Вже сьогодні я міг бути в Омську, але мав дещо інший план. Хотілося спочатку заїхати в містечко Ісилькуль на південному заході Омської області. Провідати там настоятеля місцевого храму отця Серафима і його брата Мелетія, з якими познайомився у листопаді 2006 року, коли повертався з першої Далекосхідної мандрівки.

Вийшов з машини біля повороту з омської траси на Ісилькуль, до якого залишалось 135 км. Розраховував, що вже сьогодні увечері прибуду в Ісилькуль. Але не так сталося, як гадалося.

Дорога, на якій я стояв, виявилась „глухою”, тобто по ній проїжджало надто мало машин. За сорок хвилин – жодної! Нарешті з’явились „жигулі”, та водій-казах виявився „таксистом”. Проїхало ще кілька машин, але не зупинились.

Марно простоявши дві з половиною години, вирішив застосувати одне з правил автостопу – якщо з позиції не можна поїхати, то з неї можна піти. Вирушив у бік Ісилькуля пішки, сподіваючись на те, що хтось наздожене і підвезе. Коли пройшов три кілометри і вже збирався робити привал, загальмував старенький зелений „Москвич”.

- Куди йдеш?
- На Ісилькуль.
- Сідай, довезу до Називаєвська.

Називаєвськ – це районний центр, невеличке містечко з населенням у 17 тисяч чоловік, залізнична станція на лінії Омськ - Тюмень. Колись мав статус села і звався Називаєвкою, місцеві жителі за звичкою кажуть так й досі. Водій був дідусем-пенсіонером, разом з ним у машині їхала п’ятирічна дівчинка.

- Це моя онука. Її батько у в’язниці, мати десь в Омську гуляє. Дівчинка розумна, а от батьки у неї – ідіоти. Моя б воля, випоров би обох як слід...

Виявилось, що дідусь має давнє українське „коріння”, його пращури потрапили у Сибір з Поділля. Але не з власної волі, а були депортовані з України як „кулаки”.

Від Називаєвська до Ісилькуля залишалось 75 кілометрів, машин на трасі стало ще менше, починались сутінки. Відійшовши від міста кілометрів на п’ять, знайшов місце для встановлення намету. Повечеряв, зробив необхідні записи у похідний журнал і ліг спати. Це була перша ніч подорожі у наметі. А скільки їх ще попереду?

Наступного ранку, не чекаючи машин, рушив далі пішки. З обох сторін обабіч дороги простягались мальовничі болота, по гладкій поверхні яких плавали дикі качки з виводками каченят. При моєму наближенні каченята швиденько відпливали від берега, а найлякливіші з них пірнали у прозору чисту воду. В повітрі зависали на місці невеликі пташки з довгими клювами. Я йшов у бік Ісилькулю і милувався навколишньою природою. Аж ось ззаду почувся звук мотору і мене наздогнала міні-вантажівка.

- Сідай, мандрівник, до Нахимівки довеземо, це 23 кілометри звідси.

Коли я висловив своє захоплення місцевою природою, водій машини раптом відповів:

- Ці болота – наша біда, а не краса. Після кількох дощових років волога з усієї округи накопичилась саме тут, у низині. От і виникли болота. А раніше ж поля були, пасовиська.

Від села Нахимівки прогулявся по дорозі кілометрів зо три і зупинив „вісімку”, на якій доїхав вже до самого Ісилькулю. За кілька кілометрів до міста проїжджав повз село з дивною назвою – Побєда Соціалізма. Напіврозвалені хати, перекошені тини, зруйнована тваринницька ферма. Хто ж кого побєділ?..

Ісилькуль зустрів вітальними транспарантами, місто було прикрашене гірляндами різнокольорових стрічок і повітряних кульок. Напередодні тут проходило обласне спортивно-культурне свято „Королева спорту”, яке вже кілька років поспіль проводиться саме в Ісилькулі.

А от у храмі Новомучеників і Сповідників Російських на мене чекало невеличке розчарування. Виявилось, що отець Серафим вже більше півроку, як поїхав з міста, разом з ним вибув і брат Мелетій. Але нинішній настоятель храму – молодий священик отець Олександр – поставився до мандрівника з України із розумінням:

- Можете зупинитись в колишньому монастирі і відпочити.

За півтора роки, що минули від часу першого відвідання Ісилькуля, в монастирі мало що змінилося. За винятком послушників, бо серед них я не побачив жодного знайомого обличчя. Якщо тоді їх було 7-8 чоловік, то тепер - лише троє: чоловік середнього віку на ім’я Микола та двоє молодих людей – Євген і Віталій. Причому двоє останніх постійно ховали продукти від Миколи, бо, за їх словами, він мав досить важку і складну хворобу – невгамовне почуття голоду.

- Він може їсти і їсти до тих пір, поки йому не стане погано. Тому й тримаємо харчі під замком.

Багато разів зупиняючись у монастирях, я знав, що туди в основному потрапляють люди з непростою життєвою долею. В Ісилькулі про свою історію мені розповів Віталій. Він жив в Омську, але після смерті батьків залишився без житла і, охрестившись, пішов в омський чоловічий монастир. Але одного разу не втримався від спокуси і випив пива, за що з монастиря був вигнаний. Намагався поселитися на послух в обителях Томська, Новосибірська, Тюмені, але його ніде не забажали прийняти. Нарешті потрапив у Ісилькуль, але цей монастир не влаштовує вже його.

- Я ніколи не повернусь в мирське життя. Але тут, в Ісилькулі, монастир не справжній. Побуду в ньому рік-півтора, а потім спробую повернутись в Омськ. Можливо, до цього часу проститься мій гріх.

Дотримуючись правил монастирського життя, я пішов на вечірню службу у храм Новомучеників і Сповідників Російських. Вона тривала надзвичайно довго – аж три з половиною години. З однією із парафіянок похилого віку від довгого стояння навіть сталось недобре. Наприкінці служби отець Олександр прочитав емоційну проповідь явно антикомуністичного спрямування.

Я навіть подумав, що якби подібну проповідь прочитати році десь так у 1937-у, то священику відразу б "припаяли" статтю 58, частину 10 (антирадянська агітація), а всіх присутніх звинуватили б у злочині, передбаченому частиною 12 тієї ж 58-ї статті (нєдонєсєніє)...

Назавтра отець Олександр побажав щасливого продовження подорожі і в якості невеличкої матеріальної підтримки її подарував 300 рублів. По російським міркам це небагато, але мандрівник не має відмовлятись від допомоги (цьому мене навчив Кавказ). Розпрощавшись з Ісилькулем, я взяв курс на Омськ.