Омськ. Прийом у єпископа. Могила Єгора Лєтова

Переконавшись у «Побєді соціалізма» і залишивши Ісилькуль, вирушаємо далі у віртуальну подорож автостопом разом з Олександром Волощуком у реальному часі з підготовкою нової книги «Назустріч сонцю».

Слово автору:

Омськ був одним із 17 ключових міст подорожі. Тому я планував провести в ньому як мінімум 4 дні. Ще коли був у Чернігові, про моє влаштування в Омську подбав чернігівець Віталій Шумило.

Він кілька років жив у „столиці” Західного Сибіру, де був парафіянином Російської Істинно-православної (катакомбної) Церкви. Віталій домовився про мене з архієпископом цієї церкви Тихоном. Купивши на залізничному вокзалі карту міста і зателефонувавши в храм, я поїхав за вказаною адресою.

Цікавою особливістю Омська є назви його вулиць. Це особливий розділ російської топоніміки! Не секрет, що в багатьох містах й досі є вулиці Леніна, Карла Маркса, Кірова... Однак на всі вулиці і провулки вождів не напасешся. Так в Омську з’явились „ювілейні” вулиці: імені 10, 20, 25, 50, 70 років Октября, 20 років РККА, 30 і 50 років ВЛКСМ, ХІХ, ХХ і ХХІІ Партз’їздів. Чимало „святкових” вулиць: 1 Травня, 8 Березня, 5 і 12 Грудня.

А ще тут величезна кількість „номерних” вулиць : 4-а Тюкалинська, 3-я Транспортна, 31-а Північна, 14-а Судоремонтна. Заради цікавості підрахував: по 9 Амурських і Комсомольських вулиць, 12 Заозерних, 22 Мар’янівські, 36 (!) Північних. Є навіть вулиці 2716-го і 2718-го кілометрів. А коли у омичів вже не вистачило фантазії, на карті міста з’явилась... Безіменна вулиця. І ще про цікаву топоніміку. Один з районів міста називається Старгородом. Ну прямо як у „Дванадцяти стільцях” Ільфа і Петрова!

Єдиний в Омську храм „катакомбної” церкви знаходиться на 3-й Ремісницькій вулиці. Двері відчинила черниця матінка Емілія.

- Я попереджена про ваш приїзд. Владики Тихона зараз немає, але ми вас влаштуємо. Проходьте у трапезну, повечеряйте.

Поки вечеряв, прийшов один з парафіян Істинно-православної церкви на ім’я Андрій. Саме у нього вдома я й мав поселитися на час свого перебування в Омську .Андрій живе один у двокімнатній квартирі у висотному будинку у кількох хвилинах ходьби від храму.

Я був не єдиним його „квартирантом”: у Андрія вже жив паломник Євген, що приїхав з Єкатеринбурга. Домовилися з господарем квартири так: оскільки він працює (продавцем у магазині православної літератури), я кожного дня зранку вирушатиму в місто по своїх справах, а увечері повертатимусь. Зайвого ліжка у Андрія не було, але й мені додаткові зручності ні до чого – є спальник, є дах над головою, і цього цілком досить.

У списку справ, які намітив у Омську, було аж 36 пунктів. Якщо розділити на чотири дні, то щодня треба робити в середньому по 9 справ. Тож не гаючи часу почав здійснювати свій план. Перший день присвятив в основному знайомству з історичними пам’ятками та цікавими місцями Омська.

Зупинюсь на Успенському кафедральному соборі, що прикрашає собою центр міста. Це новий храм, збудований в 2003 році на місці величного храму, зруйнованого в 1935 році.

Зовні схожий на храм Христа Спасителя у Москві, тільки за розмірами менший. Тут знаходиться єпископська кафедра єпископа Омського і Тарського Феодосія. З цією людиною я дуже хотів зустрітися, і ось з якої причини. По-перше, Владика Феодосій – українець і на даний момент у віці 82 роки він був найстарішим єпископом на території Росії. А по-друге, своє єпископське служіння Феодосій розпочинав у вже далекому 1962 році саме в Чернігові.

Зустріч з ним запланував на один з найближчих днів. Поки що оглянув собор. Цікаво, що в ньому є ще один храм – печерний, освячений на честь священомученика Сильвестра. Цікаво, що Святитель Сильвестр (Ольшевський) був єпархіальним місіонером у Прилуках, а потім прийняв постриг і став ченцем.

Також побував на місці заснування Омська – на невеличкому мису при впадінні річки Омі в Іртиш. Про подію без малого 300-річної давнини говорив камінь з пам’ятною табличкою: „Здесь, в усть Оми, в мае 1716 г. высадился отряд подполковника Ивана Дмитриевича Бухольца и была заложена первая омская крепость”. Сьогодні від омської фортеці не залишилось майже нічого. А от перший цегляний будинок Омська зберігся – це приміщення колишньої гауптвахти, найвідомішим арештантом якої в 1850-1854 роках був Федір Достоєвський.

Вивчаючи карту Омська, дізнався, що у лівобережній частині міста знаходиться церква Сибірського Чудотворця Іоанна Тобольська – уродженця, як відомо, Чернігівської губернії. Знайшов її, але настоятеля на місці не виявилось. Бабуся, що торгувала в церкві свічками та іконками, розповіла, що храм відносно новий, освячений у 1992 році. Парафіян небагато, бо церква знаходиться фактично на околиці міста. Але на цьому „чернігівська тема” омського православ’я для мене не закінчилась. Бо мав ще твердий намір зустрітися з єпископом Омським і Тарським Феодосієм.

Владика прийняв у своїй резиденції в центрі міста напроти кафедрального Успенського собору. Незважаючи на те, що вже багато років Феодосій живе в Росії і служить російській церкві, у вимові цього сивобородого чемного старця легко вгадувались українські „нотки”.

- Ну повідайте, чернігівець, що вас привело до нас?

Я розповів єпископу про цілі і маршрут своєї експедиції, а також попросив його благословення на інтерв’ю. Можливо, якомусь іншому журналістові єпископ і відмовив би, але людині, яка приїхала з Чернігова, він відмовити не міг.

- Чернігів, Чернігів... Я згадую це місто як своє перше кохання. Там була моя перша єпископська кафедра.

Влаштувавшись навпроти Феодосія (в миру – Ігор Миколайович Процюк) в його кабінеті, я увімкнув диктофон.

- Народився я у 1926 році на Волині, в селі Топільно Рожищівського району. Батько був дияконом у сільській церкві і завжди брав з собою на службу. То ж ще у дитинстві Господь дав мені світло Боже. Батько і став для мене першою „духовною семінарією”. Потім було навчання, священицький сан і в 36 років - кафедра єпископа Чернігівського і Сумського. Було це в 1962 році. Я був дуже радий і гордий, що служу в Чернігові, адже знав про славу цього міста як одного з перших міст православної Русі. Кафедральним храмом у Чернігові тоді була невеличка Воскресенська церква. Спасо-Преображенський і Троїцький собори тоді були закриті, а в Катерининській церкві взагалі влаштували міліцейський собачатник. У підвалі Троїцького собору лежали мощі Феодосія Чернігівського, і я не міг їх підняти звідти до людей – забороняла комуністична влада. Але до стін собору віруючі люди все одно клали живі квіти і запалювали свічки. Міліціонери, які охороняли собор, ставились до цього поблажли во. Воскресенська церква була надто маленькою, хрестити доводилось у дзвіниці, бо в храмі не вистачало місця. Зате в Сумах, які також знаходились в моєму підпорядкуванні, був великий і чудовий собор, я дуже любив туди їздити на святкові служби. Я б з величезним задоволенням відвідав би зараз Суми і Чернігів, але справи не відпускають.

- Чи довго ви були Чернігівським єпископом і яким був ваш подальший шлях на Божій службі?

- На Чернігівській кафедрі я недовго був – з 1962 по 1964 рік. Потім служив у Полтаві, Чернівцях, Смоленську, Берліні. З середини 1980-х років – тут, в Омську. Спочатку єпархія була Омською і Тюменською, зараз вона обмежена територією лише Омської області.

- Владико, чи слідкуєте ви за релігійною ситуацією в Україні?

- Авжеж, слідкую. І мені боляче дивитись на те зло, яким переповнена сьогодні православна Україна. В Омській області чимало священиків, які свого часу приїхали сюди з України і залишились на церковній службі в Україні. Вони такої ж думки щодо релігійної ситуації на своїй батьківщині.

- Чи є у вас вільний час і як ви його використовуєте?

- Ой, хлопче, який там вільний час?.. Якби встигнути до смерті зробити хоча б половину з того, що задумано. Раніше ось риболовлю дуже любив. А тепер на неї нема часу.

Ще коли готувався до подорожі, вирішив у Омську обов’язково побувати на могилі Єгора Лєтова – одного з найвідоміших на теренах колишнього Радянського Союзу панк-рокера, засновника і лідера гурту „Гражданская оборона”.

У середині 1980-х він кинув виклик існуючому режимові, висловлюючи власний протест музикою і піснями, які у той час були абсолютно неприйнятними „політично свідомими радянськими людьми” (а по-простому, звичайними „совками”). Але однодумці у Єгора Лєтова (справжнє ім’я – Ігор) були, і з кожним роком їх ставало все більше.

Влада і органи КДБ, звичайно, з ним боролися. І засудити намагались, і божевільним оголошували. Та Єгор Лєтов і „Гражданская оборона” жили і записували нові альбоми, не змінюючи спрямованості і філософії власних творів, бо ж „матеріал” завжди був. Погодьтесь, що пострадянська Росія мало відрізняється від СРСР – те ж „Русское поле экспериментов” (назва однієї з пісень „Г.О.”). Багато шанувальників мала „Гражданская оборона” і у Ч ернігові, і саме в місті над Десною у жовтні 2007 року Лєтов дав один з останніх своїх концертів. А 19 лютого 2008-го у віці 44 років він помер (зупинилось зношене серце).

Я знав, що його могила знаходиться на Старо-Східному кладовищі Омська. І в один з днів вирушив на її пошуки. Робітники кладовища не змогли підказати місце розташування могили, бо не знали. Тож довелося шукати самому. На центральній алеї її не знайшов, хіба що побачив кілька могил жертв катастрофи на теплоході „Адмірал Нахімов” у 1986 році. Походивши по кладовищу хвилин із сорок, нарешті побачив групку молоді явно „андерграундової” зовнішності і підійшов до них.

- Не підкажете, де знаходиться могила Єгора Лєтова?

- Та ось же вона, поруч.

Дійсно, метрах у десяти від мене була могила Лєтова. Невеличкий земляний пагорб, вінки, квіти, дерев’яний хрест з фотографією. Дуже просто і без претензій на пафосність. Єгора Лєтова поховали біля бабусі і матері. Недовго пожив. Але пам’ять про себе і своє покоління залишив назавжди.

Так сталося, що ці рядки я писав якраз в день роковин смерті Єгора Лєтова – 19 лютого 2009 року. І на письмовому столі поруч з портретом Лєтова на обкладинці одного з аудіоальбомів „Г.О.” стояла запалена свічка...

Коли вже збирався пакувати рюкзак у подальшу дорогу, подзвонила Віра Тимофіївна Галанова – колишній керівник Омського українського культурно-просвітницького товариства ім.. Т. Шевченка.

- Олександре, завітайте, будь ласка, сьогодні увечері до мене додому.

Я полишив рюкзак і приїхав на вулицю Добровольського. Віра Тимофіївна і її чоловік Валентин Іванович прийняли мене як дорогого гостя. Пригостили і почастували смачними дарами з власного заміського городу і саду, розпитували про моє життя і розповідали про себе. А Валентин Іванович раз-по-раз виголошував тости за дружбу і взаєморозуміння між російським і українським народами. Чоловік Віри Тимофіївни, хоча й є росіянином, але добре розуміє українську мову, дуже любить українські пісні і Україну. Та й в родині Галанових панують краса справжніх почуттів і гармонія. І мені було дуже приємно спілкуватися з цими щирими і гостинними людьми. На прощання Віра Тимофіївна сказала:

- Олександре, коли повертатиметесь з мандрівки, обов’язково заїжджайте в Омськ. Зупинитесь у нас, ми будемо дуже раді.

Ці слова були наповнені непідробною щирістю і теплом.