«Назустріч сонцю»: Тайга, та не та

Продовжуємо віртуальну подорож назустріч сонцю разом з підготовкою однойменної книги мандрівника-дослідника Олександра Волощука.

Слово автору:

17 липня, на 19-й день подорожі, залишивши рюкзак в Томську, я вирушив у містечко Тайга Кемеровської області. Як пам’ятає уважний читач, на пошуки могили преподобномучениці Стефанії – черниці Єлецького монастиря, вивезеної в 1929 році з Чернігова на заслання у Сибір.

Щоправда, я не був певен, що це саме та Тайга, в якій жила Стефанія. Але вирішив шукати тут. Від Томська до Тайги доїхав вранішньою електричкою. До речі, слід розповісти про легенди, пов’язані з Томською залізницею.

Як відомо, Томськ наприкінці ХІХ століття, коли будувалась трансконтинентальна залізниця від Москви до Владивостоку, мав стати однією з найбільших сибірських станцій. Це навіть обіцяв жителям міста під час відвідання Томська в 1891 році цесаревич Микола Олександрович – майбутній імператор Микола ІІ.

Але залізницю було прокладено в 90 верстах південніше міста. Чому? Є дві легенди. Згідно з першою, „королі” томського кінного ізвозу підкупили інженерів-залізничників з метою збереження в Томську і окрузі монополії кінного транспорту і прибутків від нього. Інша легенда говорить про те, що інженери, які будували Транссиб, негласно вимагали від томських капіталістів значну суму грошей за право її прокладання через місто. Ті відмовили і в результаті залізниця пройшла повз Томськ.

Та як би там не було, але в обох випадках кінний транспорт вже не міг існувати як раніше, бо не витримував конкуренції тарифів з новоявленим „залізним конем” Транссибірс ької магістралі. З тієї ж причини втрачав вигідне значення для Томська і Північний морський шлях, що з 1879 р. зв’язував його пароплавною лінією зі старою ганзейською столицею Гамбургом.

А яка ж офіційна, а не „легендарна” причина того, що Транссиб пройшов повз Томськ? Вона прозаїчна – головний інженер залізниці Микола Гарін-Михайловський знайшов найкраще місце для будівництва мосту через ріку Об не поблизу міста Коливані (сучасна Новосибірська область), звідки Транссиб пішов би на Томськ, а південніше. Процитую самого Гаріна-Михайловського: „… Изменение первоначального проекта – моя заслуга, и я с удовольствием теперь смотрю, что в постройке намеченная мною линия не изменилась».

Та все ж без залізниці Томськ не залишився – від станції Тайга до міста було прокладено одноколійку „місцевого значення”, по якій 22 липня 1896 р. в Томськ прибув перший пасажирський поїзд. І ось тепер, через 112 років і у зворотному напрямку – з Томська в Тайгу – вирушив мандрівний журналіст з Чернігова.

Тайга – місто на півночі Кемеровській області, районний центр. Засноване наприкінці ХІХ століття, статус міста отримало в 1925 році. Населення 27 тис. чоловік. Залізничний вузол на Транссибі. Підприємства залізничного транспорту, легкої і харчової промисловості, виробництво будматеріалів. Два православні храми. Музей.

Отже, якою була життєва історія преподобномучениці Стефанії? Її записав в середині 1990-х священник „катакомбної” церкви, що сповідував Стефанію перед смертю. Тож подаю в оригіналі.

„ Жили ми в Єлецькому монастирі у Чернігові. У п’ятницю, перед вербною неділею, увечері до монастиря увірвались озброєні люди. Всіх нас вигнали з келій на монастирський двір і оголосили, що бога немає, що всіх нас обдурювали і експлуатували, і що нова влада дає нам свободу, а ми можемо розпочати нове, щасливе життя. Сказали також, що кожен може залишити монастир, а хто цього не зробить, буде вважатися ворогом радянської влади. Деякі з монахинь вийшли, знявши з себе апостольники. Збройні люди забажали, щоб сестри кинули свої апостольники в багаття, яке було розпалене посеред монастирського двору. Після цього вони забрали з келій власні речі і пішли монастиря, і я більше ніколи їх не бачила. А нас, хто відмовився залишити монастир, загнали в монастирський підвал, де зберігались зерно і борошно для просфор. Знадвору чулись крики і лайка людей, потім пролунало кілька пострілів, я дуже злякалась і забилася в куток, накрившись мішковиною. Випустили нас із підвалу вран ці і на монастирському подвір’ї ми побачили страшну картину: у вогні горіли старі церковні книги, поверх яких лежали ікони. У відчаї я кинулась до багаття і вихопила з полум’я ікону з образом Чернігівської Богородиці, притуливши її до грудей. Нам сказали збирати свої речі і чекати у дворі. Ми це зробили. Потім нам ще раз було запропоновано добровільно залишити монастир і кілька сестер зробили це. Потім на монастирське подвір’я заїхало кілька вантажних машин, в які червоноармійці почали завантажувати продукти харчування і церковне майно. За нами прийшла окрема машина з тентованим кузовом. Повезли на залізничну станцію десь на околиці Києва, загнали всіх у підгауз. Там вже знаходилось багато священнослужителів, серед них був і один архієрей, якого потім від нас забрали. Прощаючись, він благословив нас такими словами: „Будьте міцними у своїй вірі, бо Христос постраждав за нас, і нам тепер випало велике щастя постраждати за нього”.

Все інше проходило для мене в якомусь безпам’ятстві, неначе бачила жахливий сон і ніяк не могла прокинутись. Не пам’ятаю, як нас завантажили у вагони, але прийшла до тями вже у „товарняку” під стукіт коліс. Везли нас довго. Інколи поїзд зупинявся на невеликих полустанках, відкривали двері вагону і давали нам хліб та воду, а також виносили мертвих. В нашому вагоні померло кілька чоловік і ми зібрали їх в останню путь як це було можливо в тих умовах. Нарешті привезли на станцію Тайга, це був Сибір, навкруги лежав сніг. Зі станції нас погнали колоною на край селища і зачинили у великому сараї, потім прийшли озброєні люди в „шкірянках” і сказали, що радянська влада нас прощає, але ми повинні свою вину спокути працею. Ще два місяці ми жили в цьому непристосованому для людей сараї-бараку. Ті, хто за цей час помер від голоду і хвороб, були щасливі тим, що Господь позбавив їх від наступних страждань.

Настало літо, наближалося свято Трійці. Рано вранці нас вигнали з бараку і повели на узлісся. Там я побачила невеликій рів, наполовину заповнений трупами, а хтось з монашок, вже не пам’ятаю хто, тремтячим голосом заспівав – „Зі святими упокой”. Декого з нас, в тому числі і мене, поставили на край рову і почали стріляти. Від пекучого болю я впала, відчувши, що на мене навалилося щось важке. Втратила свідомість. Коли прийшла у свідомість, вилізла з-під трупів і поповзла до лісу. Мене поранили в плече, куля пройшла на виліт. Я довго повзла, втрачала свідомість, приходила до тями і знову повзла. Поки мене не побачив якійсь бородатий чоловік і не дав напитися води. Поруч з ним стояли діти – двоє хлопчиків і дівчинка. Забрали мене з собою. Я довго хворіла, а коли видужала, то взяла частину турбот по господарству на себе. Чоловіка звали Степаном, він був удівець і дітям своїм наказав, щоб звали мене матір’ю. Тридцять років я прожила у них. Коли діти подорослішали, то ч асто питали, чому я не сплю з їхнім батьком. Завжди відповідала, що хворію. Таємно від усіх по поминальних днях я приходила до того рову, щоб пом’янути убієнних”.

Ось така історія. Із додаткових даних, що могли б допомогти у розшуках могили преподобномучениці Стефанії було те, що вона мала мирське ім’я Ніна, була похована в 1994 або 1995 році на селищному кладовищі під восьмиконечним хрестом недалеко від того самого „розстрільного” рову.

Пошуки могили розпочав з редакції місцевої газети „Тайгинский рабочий”. Але колеги-журналісти нічим допомогти не змогли, лише порадили звернутися в міський музей. Його очолює подружжя Коврових – Дмитро і Ольга. Це захоплені люди, історики за фахом і краєзнавці за покликанням. Вислухавши мене, Коврови заходились допомагати. Ольга згадала, що в Тайзі дійсно жила монахиня Стефанія, але людини, яка знала її особисто, зараз в місті не було. Щоправда, був відомий будинок, в якому вона жила.

Разом з Ольгою прийшли туди – на місці колишнього будинку тепер було згарище, поросле чагарниками. Жінка із сусіднього будинку пояснила: „Так, тут жила жінка. Працювала на залізниці, а в старості стала монашкою. Тільки звали її не Стефанія, а Софія, та й померла вона в 2006 році. А будинок згорів торік”.

З кладовищем і „розстрільним” ровом пошуки також зайшли в глухий кут. Про такий рів у Тайзі ніхто не чув, та й кладовище у місті зараз одне, якби Стефанію в 1994-1995 роках ховали, то саме на ньому. Ставало очевидним, що потрібна мені Тайга знаходиться не в Кемеровській області. Могилу Стефанії треба шукати або в Томській області, або в Новосибірській. Ну що ж, негативний результат – це теж результат.

Дмитро і Ольга Коврови пригостили чаєм, показали свій музей, а потім вирішили познайомити мене з вчителькою історії місцевої школи Мариною Глухих.

- Вона знає про місто не менше нашого. Та й, здається, сама родом з України.

З Мариною Аркадіївною Глухих незабаром зустрілися біля залізничного вокзалу. Це надзвичайно ефектна жінка з привітним обличчям і життєрадісною вдачею. Має дорослу дочку і вже є бабусею, але називати її по батькові навіть, як кажуть, язик не повертався. Коли дізналась, що я приїхав з Чернігова, то дуже цьому зраділа.

- Я народилася в Росії, але дитинство і юність провела на Чернігівщині, в Бахмачі. Й досі згадую, як було важко мені, росіянці, в українській школі, адже мови спочатку майже не знала. Діставалося за це і від вчителів, і від однокласників. Але зуміла вивчити українську мову і навіть перемогла на всеукраїнській олімпіаді. А потім разом з батьками переїхала сюди, в Тайгу. Але мову не забула, якщо комусь в місті треба зробити переклад, то звертаються насамперед до мене.

Марина запросила до себе в школу, де показала невеличкий шкільний музей, створений її власними руками і руками учнів. Дві головні теми музейної експозиції – це доба масових політичних репресій та участь жителів Тайги у Великій Вітчизняній війні. Повертатися в Томськ я збирався сьогодні ж вечірньою електричкою. До неї ще було чимало часу і тому Марина запросила до себе додому.

 - Нагодувати хочу мандрівника, до того ж, майже земляка. А хочеш, ми тебе в Тайзі оженимо? У нас є такі ж божевільні, як і ти!

Чудово, коли є земляки. І дуже добре, коли зустрічаєш їх далеко від Батьківщини. А ще краще, коли це життєрадісні люди з добрим гумором. Коли вже прощався з Мариною Глухих біля вокзалу, вона сказала:

- Я вже, мабуть, ніколи не побуваю в Бахмачі. Але, можливо, ти зустрінеш когось з людей, які пам’ятають мене. Передавай їм великий привіт від Марини Тарутаєвої – це моє дівоче прізвище. А тобі хай щастить у цій подорожі і взагалі в житті.

... Ніщо у світі не трапляється даремно. Хоча я й не знайшов у Тайзі того, за чим приїхав, але познайомився із людиною, з якою вдалося розділити радість спілкування.