БАМ. "Автостоп другого роду". ФОТО

У новій частині книги «Назустріч сонцю» запрошуємо прокотитися півтори тисячі кілометрів БАМом разом з мандрівником Олександром Волощуком.

Слово автору:

Сєвєробайкальськ до спорудження БАМу був «позаштатним» поселенням, в яке всесоюзна ударна будова вдихнула нове життя.

Будували місто люди з тоді ще Ленінграду, і треба віддати їм належне – сьогодні Сєвєробайкальськ являє собою затишне, невеличке і цивілізоване містечко. Гуляючи по вулицях, я не помітив ні покинутих будинків, ні покинутої техніки. Хоча місто відноситься до Бурятії, але бурятів у Сєвєробайкальську майже немає.

Вкотре за сьогодні мене наздогнав дощовий фронт і місто накрило зливою. Щоб не намокнути, я заховався під ... військовий БМП, встановлений біля входу в міський парк як пам’ятник воїнам-«афганцям». Перечекавши дощ, вирушив на берег Байкалу, щоб там і заночувати.

Сєвєробайкальськ – місто республіканського підпорядкування в Бурятії, на р. Тия. Виник на початку 1970-х років у зв’язку з будівництвом БАМу. Статус міста отримав у 1980 році. Населення 25,6 тис. чоловік. Місто розташоване на березі оз. Байкал, на схід від Байкальського хребта. Залізнична станція на БАМі. Підприємства залізничного транспорту, рибозавод, лісорозробки.

Під час подорожі 2006 року я тричі ночував на Південному Байкалі, а от на Північний потрапив вперше. Вода тут значно чистіша, ніж в районі Слюдянки чи Байкальська. Навіть без бінокля чітко було видно східний берег озера і гірські пасма Баргузинського хребта, а над сірими хвилями Байкалу висіли такі ж сірі і похмурі хмари.

Намет встановив майже на березі озера, недалеко від мене у трьох інших наметах стояли туристи з катамаранами. Розкласти багаття і закип’ятити воду для приготування вечері не вдалося, бо дощ намочив усі дрова, а примуса я з собою не вожу. Довелося задовольнитись скромною трапезою: печивом, яблуком і мінеральною водою.

Ранок видався теплим і сонячним. Виліз з намету, потягнувся і подивився на Байкал – по озеру повільно плив вітрильник. Вмився у Байкалі, поснідав під шум прибою і вирушив у місто.

У редакції районної газети „Северный Байкал” застав двох жінок: головного редактора (взагалі-то вона знаходилась у відпустці, але на хвилинку забігла на роботу) і її заступника. Чергову печатку в маршрутний лист отримав швидко. Дізнавшись про мій подальший маршрут, головний редактор запропонувала:

- Завтра мій чоловік їхатиме на „КамАЗі” в Сєвєромуйськ. Я можу попросити за вас, він візьме з собою.

- Дякую. Тільки до завтра я в Сєвєробайкальську не чекатиму. Скажіть йому, якщо побачить на трасі людину з великим чорним рюкзаком, то хай зупиниться.

Наступною зупинкою після Северобайкальська мала стати Тинда. Гарантовано дістатися до неї можна тільки по залізниці.

Якщо вірити картам і людям, у яких я розпитував про можливість досягти Тинди автостопом, то картина вимальовувалась така: на попутних машинах можна без особливих ускладнень доїхати до Таксімо. Далі автомобільна дорога не закінчується, але немає сміливців, які б по ній їздили, бо немає мостів через численні річки і струмки. А після Нової Чари дороги взагалі немає. Я вирішив не сходити з траси, доки буде можливість рухатись автостопом.

Від Сєвєробайкальська до Нижньоангарська доїхав на „Жигулях” сьомої моделі, там мене взяли у службовий „УАЗ” місцеві пожежники, що їхали на інспекцію в одне із селищ за 45 км від Нижньоангарська. Пообідавши на лісовій вирубці, рушив далі пішки, бо машин не було. По стовбурах дерев стрибали білки, дорогу перебігали бурундучки.

Після семикілометрового маршу мене наздогнав фургон, що їхав в Ангою – ще одне бамівське селище (його будували азербайджанці). Але до Ангої не доїхав, вийшовши за порадою водія біля повороту на Дзелінгу – невеличкий курорт з холодними і гарячими мінеральними джерелами, в яких можна і покупатися і полікуватися. Від траси до Дзелінги два кілометри – таку відстань я зазвичай долаю пішки за 20 хвилин.

Коли прийшов до джерел, відразу відчув специфічний запах сірководню – приблизно так же пахнуть подібні лікувальні джерела в П’ятигорську. Біля обладнаних басейнів стояло кілька акуратних будиночків, а в самих басейнах прийм али „омолоджувальні” ванни близько десяти чоловік. Я обмежився тим, що з холодного джерела набрав води у свою флягу.

Повернувшись на трасу, зупинив „Ниву” до Ангої. Водій виявився політично стурбованим чоловіком: ностальгував за Радянським Союзом, лаяв Єльцина і Чорномирдіна. На щастя, до Ангої доїхали швидко. Щоб продовжити шлях на схід, довелося пройти через все селище. Справа ця виявилася не з легких, бо всюди була грязюка.

Найвидатніша споруда Ангої – пафосний залізничний вокзал. Нещодавно тут побували посол Азербайджану в Росії, а також відомий співак Бюль-Бюль-Олги, президент Російської залізниці і міністр транспорту Бурятії. Вони відкривали на вокзалі меморіальну дошку на честь колишнього президента Азербайджану Гейдара Алієва. Дивно, чому ж до приїзду таких поважних осіб хоча б не відгрейдерували дорогу?

В кількох кілометрах за Ангоєю мене наздогнали три велосипедисти. Хлопці виявились з Новосибірська, вони вирішили здійснити „кругобайкальську” велоподорож від Сєвєробайкальська до Улан-Уде. Настрій у них був чудовий, лише комарині укуси частково його псували. Мені теж доводилося щохвилини відганяти від себе надокучливих комах, бо репеленти допомагали мало.

Відійшовши від Ангої на 8 км, вирішив більше сьогодні не йти: якщо упродовж години не буде машин, поставлю намет. Машини з’явились – аж три, але зупинилась тільки остання, третя. Це був японський міні-фургон, що віз в Новий Уоян 200 кілограмів морозива. Водій на ім’я Сергій запропонував покласти рюкзак у фургон-морозильник, бо у кабіні зайвого місця не було. В морозильнику підтримувалась температура мінус 20 градусів. „То й добре, - подумав я, - сало не зіпсується”.

Доїхали до річки Верхня Ангара, наздогнавши новосибірських велосипедистів. Міст через річку кілька років тому згорів, а переїхати її убрід на міні-фургоні нереально. Добре, що на протилежному боці знаходився табір шляховиків. Сергій перейшов туди по залишках згорілого мосту і незабаром повернувся з потужним „Уралом”. Підцепивши нашу машину на трос, він по кам’янистому дну перетягнув її на протилежний бік Верхньої Ангари. В Новий Уоян приїхали опівночі. Сергій довіз мене до залізничного вокзалу, а сам поїхав розвантажувати морозиво.

Розклад руху поїздів на вокзалі говорив про те, що о 6.40 ранку до станції Таксімо йде робочий поїзд. Вирішив скористатися залізницею, щоб завтра гарантовано бути в Таксімо. Хоча мене мав наздогнати обіцяний „КамАЗ” до Сєвєромуйська, але я вже побачив, що чимдалі на схід, тим дорога стає гіршою, а машин – менше. Залізницею ж виходило швидше і спокійніше.

Вокзал станції Новий Уоян був безлюдним, лише зрідка місцеві жителі заходили до нього, щоб зняти з банкомату гроші. Повечерявши банкою гречаної каші з хлібом, розстелив на долівці поліуерітановий килимок, ліг на нього, накрився штормівкою і заснув.

Вранішній робочий поїзд до Таксімо являв собою локомотив, один плацкартний вагон без вікон в обох тамбурах і причеплену до вагону відкриту платформу. У вагоні їхали здебільшого робітники-залізничники, а на платформі – їхні знаряддя праці: лопати, ломи, рейкові візки, піддони, електроінструменти, невеличка дизельна електростанція. У вагоні вільного місця не було, тому кілька годин стояв у тамбурі, милуючись красотами сибірської природи (поїзд їхав якраз між Північно-Муйським і Делюн-Уранським хребтами Станового нагір’я). Інколи в тамбур виходили покурити залізничники і цікавились моєю мандрівницькою сутністю.

- За труднощами до нас приїхав? А ми ось нікуди не їздимо. Жити тут – вже це є суцільною і великою трудністю.

...Тунелі і мости, річки і струмки, перевали і скелі, залізничні „серпантини” і блакитне небо з білими хмарами – все це можна побачити, проїжджаючи по БАМу. Природа наділила Північну Бурятію надзвичайною красотою і романтичністю пейзажів. Художник знайде тут натхнення для чудових картин, поет – для проникливих поезій, а музикант – для гарних мелодій. А що знайде мандрівник? – підтвердження того, що світ цікавий, неповторний і надзвичайно різноманітний!

Коли пасажирів у вагоні поменшало, я залишив тамбур, заліз на другу полицю і поспав. Після Сєвєромуйська людей у вагоні знову стало більшати і це тривало до кінцевої зупинки - станції Таксімо. Однойменне селище являло собою досить „респектабельний” населений пункт, забудований п’ятиповерхівками та іншими спорудами сучасної архітектури. Таксімо – адміністративний центр Муйського району, селище знаходиться в гірській котловині неподалік схилів Південно-Муйського хребта. Менше ніж через годину той же робочий поїзд, на якому я приїхав з Нового Уояну, рушав далі на схід – в Куанду (в Таксімо лише замінили локомотив).

Куанда – це вже територія Забайкальського краю, колишньої Читинської області. З Куанди найближчий поїзд у східному напрямку очікувався о 7-й годині ранку. Треба було тут ночувати. Щоб не привертати до себе зайвої уваги з боку місцевих жителів і лінійних міліціонерів, відійшов від вокзалу подалі і поруч з запасними коліями залізнич ної станції знайшов зручне місце, розпалив багаття і приготував вечерю.

Потім довго сидів біля вогню, заворожено дивлячись то на полум’я, то на небесні зірки. У природі і на душі було тепло і спокійно, не дошкуляли ні комарі, ні зайві думки. Опівночі повернувся на вокзал і у напівдрімотному стані дочекався ранкового поїзда на Нову Чару.

Нова Чара (залізнична станція називається просто Чара) – зовсім невеличкий оплот цивілізації серед гір, прямо за селищем темніли окутані хмарами вершини Кодару. В Новій Чарі лише два десятки п’ятиповерхівок і великий вокзал. Селище і станцію будували казахи, багато хто з них й досі живе тут. А взагалі населення Нової Чари не перебільшує 1200 чоловік.

Вивчивши розклад руху, зрозумів, що, чекаючи наступного поїзда на схід, я втрачу в Чарі 7 годин. Про автостоп вже годі було й мріяти, але вихід є завжди. Я пішов на товарну станцію і почав шукати вантажні потяги, які б їхали у потрібному мені напрямку. На рейках стояло три потяги, до одного з яких зі східного боку був причеплений локомотив. Підійшов до віконця кабіни і постукав камінцем по металу. З вікна виглянув машиніст.

- Доброго дня! Чи не підвезете на схід? Я у задній кабіні локомотива посиджу.
- А хто ти такий?
- Експедиція. Документи відповідні є.
- Ми до Хані їдемо, а потім нас змінить інша бригада.
- Ну то хоча б до Хані довезіть.
- Добре, сідай.

Подібний спосіб пересування – в локомотивах – досвідчені мандрівники називають „другим родом автостопу”. Такий спосіб досить розповсюджений у віддалених регіонах Півночі і Далекого Сходу, ним часто користуються і місцеві жителі. Його суть полягає в тому, щоб домовитися з машиністом і доїхати до найближчої великої станції, яка є, говорячи мовою залізничників, станцією перепричепки. Здебільшого на таких станціях до поїзда причеплюють інший локомотив з вже новою бригадою машиністів. Якщо домовитись і з ними, то можна їхати цим же поїздом далі.

Офіційно пасажирам їздити в локомотивах забороняється, але ця заборона діє лише в „цивільних” районах (спробуйте-но впроситися в локомотив поїзда, скажімо, на Курському вокзалі в Москві...). Там, де людей і транспорту мало, „другий род автостопу” цілком придатний для застосування.

Поки дістався до задньої кабіни локомотива, встиг всунути руки у щось в’язке і темне, схоже на солідол. У кабіні досить жарко, але можна відкривати віконце. Через кілька хвилин поїзд рушив, до кабіни зайшов помічник машиніста і сказав, що поїзд їхатиме до Тинди зі змінами локомотивних бригад на станціях Хані та Юкталі. Отже, якщо вдасться домовитись з наступними машиністами, доїду до самої Тинди.

День був спекотним, температури в кабіні додавала й робота двигунів локомотива. Щоб хоч трохи освіжитись (піт котився градом), я відкривав вікно. Але разом зі свіжим повітрям до кабіни залітав їдкий дим, що викидав з себе головний локомотив. А це навіть гірше від задухи...

Залізниця петляла між горами і сопками, рослинність вже більше нагадувала не тайгу, а лісотундру зі слідами пожеж, побільшало річок, озер і боліт. БАМ будували одноколійним, тому два потяги на ньому не розійдуться, одному обов’язково треба пропускати іншого на роз’їзді. Наш поїзд робив це двічі, найбільш тривалою була друга зупинка – аж на три години! В Хані прибули о 21:50.

Коли потрапив у це селище, що знаходиться на невеличкому клаптику БАМу в Якутії, відразу пригадав вірменське місто Алаверді, відвідане 2005 року. Такі ж високі гори і круті схили та скелі оточують Хані з трьох боків, селище наче знаходиться на дні великого гірського амфітеатру. Виглядає це надзвичайно красиво!

В Хані локомотив відчепили, я забрав рюкзак і вирішив, поки не причеплять інший локомотив, пройти по селищу і купити щось з продуктів. Ціни тут були вдвічі більші, ніж, скажімо, в Усть-Куті чи Сєвєробайкальську, але альтернативи не було. Нова бригада машиністів погодилась мене довезти до Юкталі, але цього разу в задній кабіні я був не один – компанію мені склали двоє залізничників – чоловік та жінка. Чоловік зацікавився, хто я такий і куди їду, пригостив гарячим чаєм з термоса та сладощами. Їхали вночі, спати довелося сидячи, схиливши голову на рюкзак. На станції Юкталі змінилися тільки машиністи, а локомотив поїхав далі на Тинду.

Нова бригада, зайшовши в задню кабіну, поцікавилася моєю особою. Пояснив, що їду в експедицію на Колиму. Машиністи здивувались, але дозволили їхати. Цього дня якраз було їхнє професійне свято – День залізничника, і вони були в доброму гуморі. О 6.40 виїхали з Юкталі, рівно через 7 годин майже без зупинок поїзд прибув на станцію Тинда.

Моє п’ятиденне проходження західної ділянки БАМу довжиною в 1617 кілометрів завершилось. Тепер можна було день-другий і перепочити.