«Назустріч сонцю»: Світ знову тісний

Разом з підготовкою книги «Назустріч сонцю» Олександр Волощук віртуально повторює свою мандрівку далеким сходом Росії.

Запрошуємо приєднатися до подорожі!

Слово автору:

Серед машин, на яких їздять водії-„далекобійники”, трапляються різні: „КамАЗи”, „Супер-МАЗи”, потужні „Volvo”, „Iveco”, „Renault”. Але найпрестижнішими вважаються вантажні фургони американського виробництва (в основному це трейлери марок „Franchliher”, „Peterbilt” та інші).

Це не просто машини, а справжні будинки на колесах, бо в них є ліжко, холодильник, мікрохвильова піч, телевізор тощо. Автостопники називають такі машини „френчами” (від назви фірми „Franchliher”) або „крокодилами” – через значну довжину фургона і специфічну форму кабіни.

Але от біда – дуже важко зупинити таку машину. В усякому разі, особисто мені раніше не вдавалося зупинити бодай одного „френча”. Та цього разу пощастило. Ставши на вершині підйому, я звично підняв руку. Десять машин проїхало, не зупинившись, а 11-м їхав якраз такий „американець”. На мій великий подив, автомобіль загальмував і зупинився. Це був трейлер марки „Peterbilt”, їхав він до Тайшета. Вперше потр апивши до кабіни „френча”, відразу відчув себе наче не в машині, а в малогабаритній квартирі.

На кордоні Красноярського краю та Іркутської області федеральна траса М53 являє собою „тихий жах”. Упродовж більше 40 км асфальту немає, а дорога розбита важкими машинами. В суху погоду проїхати ще більш-менш можна, але якщо пройшов дощ, то грязюка і мокра глина стають ворогами навіть для потужних трейлерів.

Особливо важка ця ділянка дороги для автомобілевозів (із Тольятті на схід везуть „ВАЗи”, а в зворотньому напрямку з Примор’я на захід – японські іномарки з правим кермом). Під час зупинки біля придорожнього кафе почув від водія одного з таких автомобілевозів із самарськими номерами (63 RUS):

 - Я тут вперше у житті і більше ніколи сюди не поїду, по таких-то паскудних дорогах...

Ділянку „федералки” від Канська до Тайшета шляхові служби намагаються зробити більш-менш нормальною, але робиться це такими повільними темпами, що, здається, ще і через 10 років водії, потрапляючи на неї, будуть плюватися і матюкатись.

Коли під’їжджали до Тайшета, водій трейлера сказав:

 - Я повинен зустрітися тут з однією людиною. Так що далі вже поїдеш чимось іншим. Щасливої подорожі!

Решту 8 км до Тайшета проїхав на „Ниві”. Як і в Красноярську, в цьому місті я був у 2006 році. Анатолій Жигулін написав про Тайшет такі рядки:

Среди сопок Восточной Сибири,
 Где жилья человечьего нет,
 Затерялся в неведомой шири
 Небольшой городишко Тайшет.

Колись Тайшет був великим пересильним пунктом для в’язнів ГУЛАГу, та й зон навколо міста стояло багато. Тепер, звичайно, нічого цього немає. Велика вузлова залізнична станція, кілька вулиць з міською забудовою, значно більше – з приватними будинками. Влітку пилюка і запах просмоленого дерева, взимку сильні морози.

Пройшовши Тайшет по вулиці Кірова, обрав позицію на виїзді з міста. Стояв довго, машин було мало. За дві години зупинився лише один „жигуль”, але він міг провезти лише на два кілометри, та й водій виявився „таксистом”. Аж ось з-за повороту виїхав той самий „Peterbilt”, на якому я сьогодні вже їхав. Зупинився, в кабіні крім водія сиділа ще й жінка – як зрозумів, то була його родичка.

- Ти диви, знову зустрілися. Сідай, провезу ще кілометрів сорок.

Трейлер доїхав до села з назвою Облєпіха і зупинився біля одного з дворів.

- Все, друже, я дома. А ти їдь далі.

Але цього дня рухатися далі на схід було вже пізно – насувалися сутінки. Вийшовши за село, я поставив намет в лісу. Зібрав дров, розпалив багаття, приготував їжу, повечеряв. При світлі налобного ліхтаря зробив записи у похідний щоденник і підрахував кілометраж подорожі. Виявилось, що кількість пройдених кілометрів вже перевалила за 6 тисяч. Але попереду ще значно більше.

Наступний день подарував незвичайну зустріч. Таку, які трапляються дуже рідко, але приносять справжню радість. Вранці я поснідав, зібрав речі і вийшов з лісу на трасу.

Став на дуже зручній для автостопу позиції – біля того місця, де закінчується асфальт і починається грунтівка. Водії всіх машин тут знижують швидкість, отже, їх легко зупинити. Та упродовж години і 20 хвилин ніхто не зупинявся. Аж ось пригальмувала японська міні-вантажівка і водій через прочинене вікно сказав:

- Я їду на Байкал.

- Нам по дорозі. Довезіть до Тулуна, там поверну на Братськ.

Коли сів у кабіну, водій раптом запитав:

- Ну що, книгу вже написав?

Я уважно подивився на водія і пізнав його – це був Олег Подбуцький, який у липні 2006 року підвозив мене на червоній „Ниві” поблизу Байкалу. Оце так зустріч! Світ знову тісний!

Тоді, два роки назад, Олег не просто підвіз мене на кілька десятків кілометрів, а й запросив додому на обід. А потім ще й звозив на Теплі озера – чудове місце відпочинку поблизу кордону Іркутської області і Бурятії (про першу зустріч автора з Олегом Подбуцьким можна прочитати в книзі „Автостопом на край світу” на стор. 12. - О.В.).

Я пам’ятав, що незадовго до нашої першої зустрічі в 2006-у Олег разом з сім’єю приїхав жити на Байкал з Ростовської області. Тож мені було цікаво, як він влаштувався на новому місці.

 - Більше року жив у Ново-Снєжному, ти там був. Взяв у оренду свинарник, купив свиней, почав їх вирощувати.
Але згодом почалися сварки з місцевими – не до вподоби їм стало моє фермерське господарство. Бо самі нічого робити не вміють, тільки горілку п’ють. А чужий достаток мозолить їм очі.
Тож згодом поселився в іншому місці – далі від Байкалу, зате серед лісу, у справжньому сибірському селі. Купив хату, займаюсь не тільки свинарством, а й торгівлею фруктами, картоплею, ось на цій машині і заробляю гроші. Зараз, наприклад, везу з Абакану в Іркутськ кілька тонн хакаських кавунів. В Абакані вони по 17 рублів за кілограм, в Іркутську здам оптом по 21 рублю.

Кілька годин їхали з Олегом, а коли в Тулуні я вийшов з машини, він запросив на зворотньому шляху заїхати до нього в гості.

 - Заїжджай, не пожалкуєш. Справжню сибірську баньку організую, бражку поставлю. До побачення, Саню!

Дорога дарує друзів. І несподівана зустріч з Олегом Подбуцьким вкотре це підтвердила.