"Назустріч сонцю": Табір Василівка

Вихідні – час для подорожей. «Это завтра, а сегодня...» приєднуйтесь до віртуальної подорожі з Олександром Волощуком у табори ГУЛАГу. Вже страшно? Тоді – вперед!

Слово автору:

Якутія стала використовуватися як місце заслання в середині ХІХ століття. Тоді це була „тюрма без грат” для політичних засланців – тайга і відстані охороняли краще від будь-якого конвою.

Тому, хто сюди потрапляв з причини власної „неблагонадійності” для імперської влади, нічого не залишалось, як обживатися, вчити якутську мову, займатися просвітництвом.

Але радянська влада принесла зовсім іншу „виправно-трудову культуру”. Спочатку в 1940-і роки в Якутію висилали на спецпоселення фінів, німців, латишів, литовців, які отримали можливість повернутися на свої батьківщини лише після смерті Сталіна. Для більшості з них Якутія стала дійсно тюрмою, з якої вийшли далеко не всі. Однак спецпоселення – це ще не „зона”.

У 1930 році з’явився сумновідомий ГУЛАГ, а в 1934 р. – його якутський територіальний орган, що отримав телеграфний код „Олень” і поштову скриньку „ЯД-40”.

В Якутській АРСР розташовувалось 11 таборів, найбільшим з яких був Індигірський ВТТ Дальбуду. Він існував з вересня 1949 по липень 1958 р., його управління дислокувалось в селищі Усть-Нера, і утримувалось в ньому до 13900 засуджених, зайнятих на видобутку золота, олов’яної і вольфрамової руди, будівництві ЛЕП. Та треба зазначити, що табір – це поняття адміністративно-територіальне, і тому один табір міг бути розкиданий на великій території і складатися з кількох ділянок-зон.

В Якутії в’язні ГУЛАГу виконували найрізноманітніші роботи – від дорожнього і житлового будівництва до видобутку радіоактивної сировини у ВТТ будівельно-експлуатаційного управління № 11.

На початку 1940-х років у Південній Якутії, в місцевості, яка називається Василівкою (по імені невеликої річки), з’явилось незвичайне для тих часів поселення – кілька десятків невисоких будинків по обидві сторони АЯМу.

Але в окрузі ніхто достеменно не знав, що це за поселення. Його мешканці нікуди не виїжджали, не передплачували газет і не брали участі у районних змаганнях. Ділянка дороги, що проходила повз поселення, посилено охоронялась, водіям заборонили рухатись на малій швидкості, зупинятися і брати попутних пасажирів. Хоча ніхто з „василівців” і не намагався зупиняти машини.

Тут знаходився один з найсуворіших таборів ГУЛАГу, в якому за колючим дротом п’ять тисяч в’язнів, засуджених на 25 років за політичними та кримінальними статтями, щоденно піднімали з шахт і штолень моноцит, який вміщував уран-235. Отримуючи при цьому колосальну дозу радіоактивного опромінення.

Василівський виправно-трудовий табір знаходився між двома сопками у долині, по ній часто „гуляють” сильні вітри, особливо взимку. Влітку тут весело зеленіє стланик – невеличке хвойне деревце з гнучким тонким стовбуром і молочними шишками. А взимку він стелеться і приникає до землі, його засипає снігом. Зимою це місце перетворюється на безкінечну білу і мертву долину з холодним вітром і важким небом. А зима триває тут вісім місяців...

У серпні 2006 року я проїхав повз табір „Василівка”, так і не оглянувши його (бо тоді мало що знав про нього). Тепер же вирішив дослідити табір досконало.

Розпочав з руїн електростанції – судячи з усього, найвищої споруди на території колишнього табору. Вона побудована з бутового каміння і досить непогано збереглась. Навіть дерев’яні перемички над вікнами досі не струхли (мабуть, їх робили з модрини – найміцнішого дерева в Сибіру). Чого не скажеш про внутрішні дерев’яні перекриття і бетонні сходові марші – всі вони попадали донизу. Підвали електростанції виявились повністю затоплені водою.

Перейшовши на інший бік траси, потрапив безпосередньо на територію табору „Василівка”. Тут на великій площі знаходяться руїни бараків та виробничих приміщень. Час і природа зруйнували їх, але з лиця землі ще не стерли.

Роздвигаючи руками стланик і кущі, я оглядав один барак за іншим. Здебільшого вони були дерев’яні або глинобитні. Дахи всюди попровалювались, на 1-1,5 м над землею височать тільки залишки стін, серед трави, жовтих та фіолетових квітів іван-чаю лежать дверні косяки та віконні рами. Під ногами можна знайти форми для випічки хлібу, алюмінієві ложки і миски, заїржавілі відра, цвяхи, інші металеві предмети.

Майже всюди під ногами – колючий дріт. Він дряпав ноги і чіплявся за взуття, наче не пускаючи чужинця в страшну історію цього місця. Табір „Василівка” займав значну територію і, якщо дивитись зверху, то мав вигляд чітко спланованого поселення з кварталами і вулицями, що перетинались під прямим кутом. Кожен барак обкопувався невеличким ровом.

Трохи далі виднілись залишки споруди із загратованими вікнами - БУРу („барак усиленного режима” або просто штрафний ізолятор) та виробничих приміщень. Неподалік побачив купи металевої стружки – відходи з майстерень. Оглядаючи БУР, напоровся ступнею на дерев’яні дошки з незагнутими цвяхами, - нічого страшного.

Ще далі, кілометрів за три на захід, виднілись відвали тих самих шахт, з яких видобували уран. Хоча, здається, попутно з ураном у „Василівці” із земних надр діставали ще й слюду, про що свідчили її шматочки, розкидані по всьому табору.

Як це багатьом не здасться дивним, але я вирішив заночувати саме тут, на руїнах табору. Коли вранці спілкувався в Нерюнгрі з отцем Сергієм, він не радив цього робити, бо, мовляв, спокійного сну на цьому місці не буде. Та я вважаю себе людиною з сильною психікою, та й кудись йти-їхати вже не було сенсу, бо насувалася ніч.

Тож знайшов місце для намету, назбирав дров (на них пішли дошки, зібрані на руїнах сусідніх бараків) і облаштувався до ранку. Поруч з місцем своєї стоянки наштовхнувся на вкриту іржою кабіну післявоєнної вантажівки марки „ЗіС”, біля якої лежала звичайна скляна пляшка. Коли подивився на її дінце, побачив дату відливу – IV 52. Тобто, ця пляшка була виготовлена у квітні 1952 року, ще за життя Сталіна і пролежала на території табору більше півстоліття.

Розпалив багаття і повечеряв. Сонце сіло за обрій, небо над яким стало палаюче-рожевим. Відчутно похолоднішало, з рота йшов пар. Так, коротке якутське літо скоро скінчиться і залишки табору „Василівка” знову вкриє холодний сніг, заховавши під собою до наступної весни німі свідчення людських страждань і смерті, що були тут 55-60 років тому.

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити