Що діялося в Україні й у чернігівській в’язниці? Ч.2(фото)

Вийшло друком перше число журналу «Літературний Чернігів» за 2013 рік. Часопис друкує продовження унікальних за своєю історичною та художньою цінністю записів колишнього жителя села Чемер Козелецького району на Чернігівщині - Павла Пришиби.

Нагадаємо, він навіки спочив у сполучених штатах Америки. Остання адреса: Філадельфія, Пенсильванія, 6617 північ (норд) 4- та вулиця. Так він писав у щоденнику.

Першу частину його записів «Високий Вал» уже друкував. Матеріал називався «Як знищували і катували українського господаря. Ч.1 (фото)».

Пропонований уривок проказує порядки, які існували у чернігівській в’язниці у 1930 році. Саме у в’язниці, яка і нині розміщується у Чернігові на перехресті вулиць Комсомольської  і Князя Чорного.

До речі, зверніть увагу: яка каша в головах нашого суспільства. Наша суспільна свідомість дозволяє співіснування таких назв вулиць у сучасному Чернігові.

Втім, на вас уже чекає цікава розповідь очевидця, українця за національністю і світосприйняттям Павла Пришиби про події, 83-річної давності, які діялися в Україні і в чернігівській в’язниці зокрема. Правопис автора майже скізь збережений.

Владислав Савенок  

ПАВЛО ПРИШИБА

МОЄ ЖИТТЯ

(Уривок «У чернігівській в’язниці»)

Філадельфія, Пенсильванія, 6617 північ (норд) 4- та вулиця.

…

По революції аж до 1929-го року ще було можливо жити. Під час НЕПУ бувші бідняки навіть ставали куркулями. Але що, далі то гвинт закручувався все сильніше і сильніше. На нас почали накладати великі, непосильні податки: натурою і грішми, а так ще додатково самообкладанням.

Батько старався розділитися з Іваном, бо менше було б платити податку, але сільрада спеціяльно гальмувала. Все ж, хоч сільрада і гальмвала розділ - ми таки хату та хлів для Івана побудували напроти нашого дворища, на західній стороні через шосе, щоб користуватися однією криницею.

І так він перейшов до своєї хати з жінкою та вже тоді двома дітками Васильком та Галею. Хату купили готову за Десною і тільки, перевізши толокою, склали. Хата була з доброго бруса – на дві великі кімнати.

У зв’язку з тим, що ми мали заїзд, мій батько мав дуже багато знайомих. Всі ці знайомі, особливо міські службовці, радили батькові ліквідувати господарство, бо ж, казали, все рівно вас ліквідують, як кляс, ще й вишлють.

’’Хіба ви,- кажуть,- не читаєте газет?’’

Батько їм відповідав, що газети таки він читає, але в ліквідацію господарств не вірить, бо такого, мовляв, в історії не було. Крім того, батько ще казав, мовляв, бачите був військовий комунізм, але з ним нічого не вийшло.

Ясно, батько мав право сподіватися, що й з цим експериментом нічого не вийде, але ж... Так справа тягнулася аж до осені 1930-го року. Податки накладали більші, чим родило на полі, але батько докупляв – все чекав...

Що ж до мене, то я бачив, що господарство таки ліквідують, але допомогти нічим не міг.

Одного разу я поїхав у Київ до товариша по школі Василя Косяка, який вступив в Київський педінститут. Там ми з ним радилися, як мені бути...

Він радив мені втікати з дому до Одеси, де я міг би затерти свій соцстан, поступити в вищу школу. Про це я раніше сам думав теж, але це вже було запізно, бо ж Олька Амброзієва назавжди мене, здавалося б, прив’язала до нашого хутора.

Гостював я в нього два дні, більш не міг, бо жив він там дуже бідно, пригощав мене якимись бичками. Найпаскудніше, очевидно, і найдешевше водяне створіння, від яких аж кишки вивертало. Спом’янули своє козакування в Телешівській агрошколі та довго сміялися над нашою присягою жінок не любити.

А що ж сталося тепер?! Він розповідав про свій роман з якоюсь дівчиною, а я розказував про свою найкращу з кращих Ольку Амброзієву і т.д...

Після цього з ним ми розпрощалися на завжди. Без сумніву, коли б я мав силу волі і втік тоді з дому, то можливо моє життя потекло б іншим руслом, а так, зрештою, Бог його знає, як би було краще...

Молодість є молодість – це час найменшої журби про майбутнє, хай собі думає батько, а я відробив день в господарстві, повечерявши, вже лечу до Ольки. Там, викликавши її з хати, ідемо до станції, сідаємо на лавочці під Альошкиним двором, її діда садиба і мріємо аж до жайворонків.

Другий раз так зморишся, що думаю собі, от вже цього вечора не піду до Ольки. Та де-там, тільки повечеряв, а вже самі ноги понесли тебе до звичайної хатини.

У неділі збиралися всі  - ми, молодь, коло нас, а потім, побравшись під руки, робили прохід по саші (шосе) і, як звичайно, заводили ’’Ой чого ж соловейко’’. Співали ми надзвичайно гарно, гласила все Олена Готьова-Дорошенкова або її сестра Надька і, то так сильно, що хлопці аж у Чемері чули, за три версти.

На нашому хуторі було аж сім прекрасних дівчат, а з хлопців, рахуй, тільки я один, бо ж мій брат Микола та Борис, ще були трохи замолоді. Отже, на наш хутір дуже часто сходилися гуляти хлопці з Чемера та інших сіл.

Часом були хвилини, що я аж сердився сам на себе, за свою страшну прив’язаність до Ольки. Одного разу навіть перестав ходити до неї. Думаю – залишу її. Може тоді перестану думати про неї та якось вирвуся у світ. Та де там. Довго я нудився і знову пішов до неї. Вона ж завжди трималася твердо, була холодна, спокійна. Пішов, мов? Ну то й іди собі, ніколи не ревнувала. От цим найбільше вона і тримала мене біля себе.

Одного разу я щось робив у себе в малиннику, коли це підходить з шосе до тину Василь

Шурхал та гукає мене до себе. Я підійшов, поздоровкалися. Він почав мене розпитувати про Ольгу. Чи ти, мов, серйозно з нею зустрічаєшся та чи ти думаєш на ній женитися? І тому подібне. Я здивувався та кажу йому:

-Кому, яке діло!?

-Твоя правда, - каже він,- але ж Олька сподобалася там одному хлопцеві Іванові, і він хотів би її сватати, коли б ти не мав нічого проти.

 Я звичайно відповів, що то, мовляв, її особиста справа. На цьому ми і розійшлися. Але ця балачка мені ніяк з голови не виходила. Чи він жартує, чи ні? Раптом одного гарного вечора мені доносять, що в Ольки сидять свати. Ого, думаю собі, значить це не жарти.

Негайно пішов до знайомої хатини. Правда, там вже сидять. В мене вже і серце застукало. Коли ж свати побачили, що я її так, як кажуть, без бою не віддам, то вони відмовилися від свого сватання, вибачилися і пішли. Той парубок, за якого приходили сватати, був дуже гарний із себе. Правда, я з ним майже не знайомий, бачив його тільки один раз.

Крім цього, ще один її сватав, теж чемерець, забув його прізвище. Я з ним разом сидів у в’язниці в Олишевці. Це сватання, якось пройшло для мене безтурботно, бо я довідався про це лише тоді, коли воно скінчилося без бажаних для нього наслідків.

По таких сватаннях, я переконався, що одного разу неждано і негадано, я можу втратити мою Ольку назавжди. Питаюсь ради у своїх. Найперше, кому я признався, то це сестрі Парасці, яка по смерті матері – нам її заміняла.

Звичайно Параска женитися мені відраджувала, мотивуючи це тим, що, мовляв, Олька хоч і гарна дівчина, але я ще молодий і, женитися ще встигну. Що з того, що ось вона вийшла рано заміж?

Так-то так, думаю собі, але ж може так статися, що якийсь Іван її підхопить і, тоді пиши

пропало. Тут одна думка про те, що Ольку хтось може від мене забрати – виводила мене з рівноваги. Що до сестри Євдокії та братів Миколи та Івана, то вони просто казали:

-Любиш, то й женися, чого ж водишся?

От і все. Вирішую серйозно женитися. Треба якось сказати батькові.

Одного разу я з батьком були в полі, сіяли якусь ярину. Вибравши момент, коли батько був у доброму, запитав його. Так, мов і так:

-Тату, я хочу на Ольці Амброзієвій женитися.

Батько, хоч і знав, що я кожний вечір бігав до Амброзіївни, але спочатку здивовано подивився на мене, далі проковтнув слину, а це я пізнав по кадику, який заворушився під бородою і згодом сказав «Гм...»- це він мав завжди таку звичку.

Подумавши ще трохи – нарешті каже:

- Та ти ще молодий, почекав би трохи, бачиш, який зараз час? А зрештою, як хочеш!

Отже, офіційно дозвіл на одруження взятий. Для годиться - традиційно посилаю сватів. Сватами ходили, здається, брат Іван та тоді вже наша мачуха Олена Сергіївна.

22-го травня 1930-го року ідемо з Ольгою до Чемерської сільради та беремо, так званий, цивільний шлюб - записуємося. У церкві вінчатися не плануємо з огляду на початок антирелігійного наступу. Очевидно, якби Ольга наполягала на цьому, то вінчалися б, а так. Правду сказати, то в цьому винен найбільше я – і гріх цей беру на себе. Весілля наше було надзвичайно бідне, бо ж господарство було доведене майже до руїни, а тому обмежилися тільки своїми близькими.

Весілля почалося в молодої, де трохи поспівали, а молода сплакнула. Від тестя, взявши ікони до рук, разом з усім причетом перейшли до нас. На нашому крильці-ґанку нас зустріли батько та мачуха. Поблагословили хлібом-сіллю та завели до хати, де знову все весілля розсілося за столами.

Весільній обід продовжився: пили, їли, співали, кричали «гірко», а напідпитку молодиці та чоловіки лізли до нас цілуватися, що мені страх не подобалося. Далі хтось там щось дарував для молодих на господарство, точно вже зараз не пригадую.

Знаю, що тесть мій подарував нам молодого лошачка. Звичайно, що всіх весільних церемоній я зараз точно передати не можу, бо вже забув, але в загальному наше весілля було надзвичайно бідне, багато бідніше за Іванове. Раніше, бувало, звичайне сільське весілля у нас тягнулося тиждень, а то й два. Ми ж на другий день вже мали звичайний будній - робочий день.

Ось ми вже одружені. Тепер не потрібно боятися, що якийсь там Іван відіб’є тобі дівчину. Вже вона твоя законна жінка. Ми в той час, почувалися найщасливішими, а ті чорні хмари, які були зібралися над нашим двором, неначе десь зникли-розвіялися.

Рано прокидаєшся - дивишся, а вже біля тебе Ольги немає; бачите, старається рано встати, щоб не сказали: ’’Оце так невісточка, довго спить!’’ Заходиш до кухні і бачиш, як твоя Ольга в високому очіпку, проворно порається, разом з мачухою та сестрою Євдокією варять снідання та обід. Ти сповнений якоїсь гордості, повноти життя. Але думки про ті чорні хмари знову не дають спокою.

Хіба покинути все, забрати Ольгу і тікати в світ? Але куди ж ти підеш? Ні, ще трохи почекаємо, а може? Може все ще якось перекрутиться. Працюємо, тягнемо лямку хоч і не знаємо для чого і по що.  

Того лошачка, що подарував нам Ольгин батько, радять продати, бо ж можуть і його забрати. Ведемо в Козелець на ярмарок і при допомозі Кирила Тимошенка, Ольгиної тітки, Оксини чоловіка, продаємо за 60 карбованців. Ольга ці гроші там же і витратила, мабуть, на якісь лахи я вже не пам’ятаю.

Як я вже згадував раніше, всі господарські рахунки-бухгалтерію вів батько. З усіх рільничих культур найбільш прибуткові були картопля, яка здавалася до Чемерської гуральні та тютюн (махорка), який через Чемерський заготівельний пункт (заготпункт) відправляли до Києва. Та всі ці прибутки без остатку йшли на податки та самообкладання.

Що ж до нас, хоч ми і рахувалися дітьми куркуля, але ходили не краще наймита. Колись раніше я був нагадав батькові, як мов так є, що ви, он, дістали прибутку за тютюн аж 1000 карбованців, а я за парубоцтва і хромових чобіт не зносив.

 Батько, правда, крім свого ’’гм’’ нічого не сказав, але зараз же відімкнув шухляду в комоді та дістав свою бухгалтерію.

- А ось слухай сюди, де та тисяча, бери олівець і рахуй, - каже.

Я взяв олівця та почав рахувати видатки. Дорахувалися до того, що вже видатки перевищують прибутки: податки та самообкладання. Я поклав олівець і більше вже про це батькові не згадував. Правда, що за 1929 рік батько податки, ще сяк так сплатив. Хліб докуповували та здавали, гроші позичали в знайомих євреїв (жидів) і так заборгувалися людям. Все чогось чекаємо, а ось, мовляв, справа покращає, може ті чорні хмари розійдуться.

 Так пройшло в тяжкій праці літечко 1930 року. Настала осінь. Все вже було зібране і звезене до клунь та льоху. Але це була вже нам остання осінь в нашій прадідівській садибі. Та ніхто ж того не знає, яка вона нам дорога. На цю садибу працювали цілі наші покоління, обсадилися садами, липами та високими тополями, мали кущі порічок, аґрусу, малинники. Мали свої власні могилки, де спочили наші найдорожчі.

Глибоко, здавалося, ми вже запустили в ту нашу кровавим потом запрацьовану землю, ба навіть нашими кістками збагачену. І всі, здавалося, людські і Божі закони за нами стояли. Але прийшов, відвічний наш ворог, північний імперіаліст та, разом з обдуреними нашими «татарськими людьми», пограбував нас. Пограбував наш маєток, а нас, дійсних господарів, шляхом славної пам’яті кошового Кальнишевського – погнали.

Що ж сталося? На той рік наша Чемерська сільрада мала розпорядження, з кровожадної Москви, зліквідувати більші господарства. І от в листопаді 1930-го року кличуть батька до Чемерської сільради. Батько пішов. Правда, незадовго повернувся смутний, як темна, похмура ніч. Батькові в сільраді вручили податковий лист, за який батько, ще змушений був і розписатися, що одержав, там же був вказаний і строк виплати.

Податок був такий високий, що за підрахунками батька, коли б продати всю скотину та збіжжя, то все ще було б мало, а тому батько прямо там же і заявив, що виконати цього він не зможе, бо ж фактично у нього стільки і немає. Тоді йому, наші ж татарські люди сказали:

- Добре, ідіть, ми знайдемо!

 От і по всьому. На другий день до нас на хутір поприїжджали всякі соцькі, десяцькі та ще якісь там кенесе на чолі з головою та секретарем сільради, в супроводі директора свинорадгоспу з причетом. Далі нам заявили, що, мовляв, наше все господарство: з будівлями, садибою та живим і мертвим інвентарем вже є продане Чемерському свинрадгоспу за не сплату податку.

 Тимчасово сільрада дозволяє нам жити в хаті брата Івана, яка стояла відокремленою від старої садиби по другій - західній стороні шосе. З хати нам дозволили винести тільки одежу та посуд. Потім всі ті десяцькі, соцькі та інше кенесе вигнали всю нашу худобу разом: свині, овечки, корови, коні запрягли до возів і все те бекаюче, мекаюче, рохкаюче, як новітні татари, погнали до села.

Вся наша садиба була обставлена сторожами з свинорадгоспу, а нас з клунками вигнали та заповіли, щоб ми більше туди не верталися, бо ж коли б щось пропало, то будемо суворо карані. Отже, все те, що нам дозволено було взяти, ми перенесли до Іванової хати.

Хата була завалена так, що і пройти було ніяк, а тому Харитина Михайлівна порадила нам дещо поховати на горище. Ми вирішили, що на горище найліпше сховати прядиво: льон та коноплі, куди його й звалили біля комина.

На той час брата Івана не було дома, відробляв десь чи не в Басані, так зване ’’ополченіє,’’ бо ж куркулів до армії не брали. (

Після тяжкого цілоденного напруження - пережиття, осіння ніч нас покрила зморених, знервованих. Поснули там, де хто сидів: на лаві, на полу, на печі, а дехто заснув просто на лахах на земляній долівці (підлозі).

Перед ранком, як відомо, спиться найміцніше. Раптом, крізь сон чую розпучливий жіночий крик:

-Горимо! Пожар!— кричала Харитина Михайлівна.

Всі ми посхвачувалися. У хаті вже стояв дим, хоч ще і негустий. Горіло в сінях, чути було, як тріщить та гугоче полум’я. Втікати через сіни вже було небезпечно, а тому ми тікали з хати через вибиті вікна. Найперше повисаджували дітей: Василька, Галю та здається ще якусь дитину - вже точно не пригадую.

Потім почали викидати з хати одежу, але дим так скоро густішав, що стало небезпечно лізти до хати, бо ж можеш задушитися, або не потрапиш через темінь до вікна та ще й згориш. Майже половина взуття та одежі лишилися в хаті й згоріли.

Коли я вискочив через вікно з хати, то надворі ще було темно. Найперше, що мені прийшло до голови, то це кликати порятунку порятунку. Я став кричати:

-          Рятуйте-е е! Горимо-о-о!

Найближче коло нас, за якісь два прольоти, жив мій тесть Іван Амброзієвич Лавренчук, який зараз же прибіг, а потім прибігли сторожі з нашого, вже не з нашого, дворища, свинорадгоспівські робітники. Потім позбігалися решта сусідів: Дорошенкові - Готьові, Горовий К., Тимошенко Кирило, Трейтяк М., та ще хтось з станції.

Але, як рятувати?! Хата дерев’яна, хоч і з глиною, крита соломою, так що полум’я поширювалося досить швидко. Почали носити воду з нашого, вже не нашого дворища, бо тут криниці ще не було. І все це виглядало на дитячу забавку, бо ж до хати підступити не було можливості.

Хтось з сторожів, які вартували нашу стару садибу, скочив на коня та помчав до радгоспу по кінну пожарну дружину. Навпрошки це було не так далеко, десь до двох кілометрів. За якийсь час, правда, приїхала радгоспівська пожарна, а потім приїхала і Чемерська пожарна дружина.

До села було 3-3,5 кілометри, побачили полум’я з пожарної башти. Ну й що ж?! Нічого не могли зробити, бо, по перше, що вже було запізно, а по-друге брак води. Як я вже зазначав, що криниці на цьому подвір’ї не було, а на нашому, вже не нашому подвір’ї через шосе, криниця була вичерпана, а до решти хутірських криниць була віддаль майже кілометр.

Спочатку, правда, пожарники досить енергійно взялися рятувати: цвіркали водою з ручних помп, розвалювали стіни гаками, а по над усе несамовито кричали, майже ніхто нікого не чуючи і не слухаючи. І, все ж хата згоріла, як кажуть, до тла. Причина пожежі була нам відразу відома.

Оте прядиво, яке ми поскладали на горищі і було причиною вогню. Піч у нас по селах переважно топлять тільки один раз ранком, але Харитина Михайлівна мусіла топити ще раз і вечором, варила нам вигнанцям вечерю. Отже комин був, добре розпечений, може ще була де й щілина, а як нам вже відомо, біля комина було навалено прядива, яке загорілося, от і вся причина пожежі.

Коли вже добре розвиднілося, з Чемера приїхав секретар сільради Т. Горбаченко зі своїми соцькими та десяцькими. Походили, подивилися, на догораючу вже хату, щось порадилися між собою. Трохи згодом відкликали на бік батька, мене, молодшого брата Миколу, мачуху Олену Сергіївну та заявили нам, що ми є арештовані.

Повели нас, під охороною, на Чемер та й замкнули  в так звану сільську буцегарню. Це було десь 12-го листопада 1930 року Божого - на порозі мого 21-го року життя.

 Аж надвечір Ольга з тіткою Лукинкою нам принесли, щось вареного їсти. На другий день нас під вартою, як якихось злочинців, погнали до району в Олишівку, 18 кіломерів. З усієї нашої рідні нас проводжала тільки моя жінка Ольга. Коли нас вели Олишевським шляхом, то всі наші родичі та знайомі боялися навіть вийти до нас та попрощатися, щоб бува, не пришили зв’язку з куркулями. «Доки ми будемо такими рабами?» – я не знаю.

 Вийшла до нас на шлах тільки моя тітка Лукинка, заміжня Циба, та попрощавшись, дала нам щось з їжі, торбинку сухарів та мені махорки – ото і все! Пізніше всі наші родичі були розкуркулені та вислані, Бог його знає кого куди.

Ольга, моя, далеченько за село проводжала нас, потім поплакали, розпрощалися і вона, маючи, лише 19 років, вже на п’ятому місяці дитини, вернулася додому.

В Олишівці нас укинули в районнну в’язницю: мене, батька та брата Миколу в загальну камеру, де нас було напхано, як оселедців. Мачуху ж посадили в жіночу половину.

Коли нас відправили на Олишівку, то Харитині з дітками, моїй жінці та сестрі Євдокії, дозволили, тимчасово, пожити в нашій старій садибі, як уже відомо, окупованій свинорадгоспом. Пожили вони там, здається, з пару днів, а потім Ольга з моєю сестрою Євдокією пішли жити до мого тестя Лавренчука, Ольгиного батька. Харитина з дітками, мабуть, тоді вже Іван повернувся з ’’ополченія’’, переїхали до Харитининого батька, Іванового тестя, в Іржавець.

В Олишівській в’язниці сиділо досить багато нам знайомих людей. Всі вони цікавилися нашою справою та прирікали нам скорий поворот додому. Виходить так, що кожному з арештованих видавалася чужа справа легкою, а своя дуже небезпечною. Хоча й більша половина арештованих, навіть, не знали за що і про що вони фактично тут сидять.

За якісь декілька днів нас викликали на допит. Після батька, а батька викликали першого, викликали мене. Зразу до слідчого не завели, а звеліли чекати в маленькому коридорчику. Чекав я десь хвилин 20-25. Потім двері відчинилися і, вартовий закликав до середини.

За столом сидів ще молодий слідчий, хто він був такий, я не знаю. Я зупинився серед кімнати. Слідчий рукою показав на стілець біля стола. Я сів. Допит почався, як і взагалі всі стандартні допити: фамілія (прізвіще), ім’я, по батькові і т.д.  Допит був російською мовою. Після всіх цих формальностей, почав розпитувати про те, як загорілася хата, де перше почало горіти, хто перший зреагував на пожар та що, на мою думку, спричинило вогонь.

Я розказав все, як було. Ще до того, звідки загорілося, то це, здавалося, всім було ясно, що загорілося прядиво, яке лежало на горищі біля комину. Всю мою розповідь він записав в протокол, після допиту перечитав мені записане та дав до підпису. Я підписався з думкою, що от, мовляв, завтра він пустить мене додому. На цьому допит скінчився, і я був відправлений до камери.

Приблизно такий самий зміст допиту був і Миколі та мачусі. Щодо батька, то допит йому був трохи відмінний. Слідчий питав його про кількість землі, про маєток в Надинівці, про старших моїх братів Єлисея та Андрія та де вони зараз. Чи належав, під час гетьманату, до власників, або як казали тоді в нас «до собственніків». А вже аж при кінці, поверхово, допитував про перебіг пожежі.

Здавалося, справа ясна. Ніякого ми злочину нікому не зробили, - крім нам хіба, а тому кожної години чекали, що ось, мов, зараз нас звільнять. О! Свята теляча простота. Правда, за декілька днів Миколу, як ще малолітнього, пішов 16-ий рік та мачуху Олену Сергіївну, яка мала своє прізвище Городнича і, хоч жила з батьком, але все ж була чужа нашій родині жінка, - їх випустили.

Лишилися ми з батьком самі. Моя сестра Параска, що за Пантелемоном Косачем замужем, договорила якусь знайому жінку в Олишівці, щоб варила та передавала нам щоденно гарячу страву. Так, що кожний день нам приносили горщик гарячого супу чи борщу. Жінка моя, Ольга, теж частенько навідувалася в Олишівку та щось там нам передавала. Бачитися нам офіційно не дозволялося, але Ольга , якось примудрялася бачитися зі мною через вікно-ґрати.

 Який то жаль, яка безрадісність дивитися на заплакану, змарнілу, майже босу, легенько одягнену молоду жінку. Які, ті слідчі, безжалісні, безсердечні! Що вони від нас хочуть? Хто їм дав право так знущатися над нами нашій землі? Просиділи ми в Олишівці до глибокої осені.

 Раптом нас викликають на етап.Отже, думки про те, що нас пустять з Олишівки додому – розлетілися, як дим. Прощаємося з тими, які ще залишаються. Розціловуюся з Кіндратом, нашим чемерцем. До речі, він раніше теж сватав Ольгу, старший від мене на 5-6 років. Прошу його зайти до наших та повідомити про все. Правда, він наше прохання виконав, бо ж був скоро звільнений, сидів, як свідок проти когось там.

Отже, звільнений з Олишівської в’язниці Кіндрат зайшов до Ольги на хутір та розказав про все, що ми говорили, а також приніс кусок сала та хлібину, щоб нам передали в Чернігів від нього. Як пізніше переказала мені Ольга, що в скорому часі після того Кіндрат помер - царство йому небесне!

 В чому нас обвинувачують та чого нас відправляють до Чернігівської в’язниці нам не сказали. Нас вигнали з Олишівки десь 30-40 чоловік пішки. За нами їхав віз, який віз наші торби з харчами та лахами. Пізно під вечір ми вже були під брамою славетної в піснях урками оспіваної Чернігівської «тюрми»- в’язниці.

-Ну,- говорили старі в етапі,- це вже звідси додому тяжко вирватися, хіба, що на Колиму або на в’язничні могилки.

Мені в той час двадцятирічному, все це здавалося, якоюсь казкою з тисячі і однієї ночі, якимсь абсурдом. За що?? Але відповіді мені ніхто не міг дати. Правда, я ще мав віру, що тут, мов, сидять мудріші слідчі і нас зовсім скоро випустять додому?!

В Чернігівській в’язниці, в передній, нас суворо проконтролювали та посадили в карантинну камеру номер 2, в «підвалі» - в пивниці. Тут ми побачили, що між районною та обласною в’язницею є велика різниця. Там ми сиділи все ж неначе дома. В’язнями були навколишні селяни та вчителі, хоч і зрідка, а тут було щось страшне.

По-перше, суворий режим, а по-друге не давали тобі спокою блощиці та найгірше урки, оті різні та всякі рецидивісти, ота всяка злодійська, на людей подібна, суспільна нечисть, оті, як кажуть соцблизькі отій дикій бандитській владі.

Не можна сказати, що їх було багато, але вони були надзвичайно організовані, а тому і тримали всю камеру під своїм контролем. Якщо їх, наприклад, в камері було на 50 осіб біля десятка, то вже вони робили все , що тільки хотіли. Решта ж була неорганізована селянська маса, яка трималася своїх торбин, але ніяк не трималася організації. Як казали – моя хата скраю. Сьогодні обікрадуть одного, а завтра другого. Це для мене була своєрідна школа життя в якій , правда, нічого доброго не навчишся, але зіпсуватися можеш дуже легко.

Кожний день нервова напруга. Все чогось чекаєш, все прислухаєшся до крику коридорних, які розносячи передачі вигукують прізвища, або ж вигукнуть на допити чи етап. І раптом чуєш:

-Пришиба Володимир і Павло!

 З посиленим биттям серця відгукуєшся: ’

-Тут є в камері номер 2.

Коридорний приносить передачу. Перша передача в Чернігівській в’язниці. Читаємо на папірчику перечислення переданого. Найголовніше нас цікавить хто передав? В кінці списку стоїть, що передала Ольга та Микола та, що дома все в порядку, - більше не дозволялося писати.

І наливається твоє серце гордістю, своєрідним щастям, що про нас не забувають. Даємо коридорному на « чай» - кусок сала або ще щось. Відписуємо, що мов дістали все – дякуємо. В камеру заходили вже з торбою. Нас знову оточують всі: близькі і далекі знайомі, і незнайома шпана, яку обов’язково треба обдарувати, бо інакше, зрештою, і давай – обкрадуть, і не давай – обкрадуть, все ж один раз добре наїдаєшся. Опісля довго обговорюємо з батьком: Як це вони: чи приїхали, чи прийшли (40 кілометрів), чи хто підвіз? Линемо думками до своїх рідних додому, на свій прадідівський хутір...

В карантинній камері ми просиділи біля 3-ох тижнів, пізніше нас перевели на другий поверх у велику рогову камеру, яка раніше до революції служила, як школа для неписьменних, вже осуджених в’язнів. На яку кількість в’язнів була призначена ця камера та і взагалі, здається, вона не була призначена на сидіння чи лежання, а тільки для школи – я не знаю?! Досить того, що нас там було від 80 до 120 осіб. Тут не було нар, а тому ми всі спали на підлозі в чотири ряди. Ця камера мала досить багато вікон, бо ж була рогова, а крім того ще тому, мабуть, що служила раніше, як школа. Тут ми набули собі досить багато знайомих – прізвища яких я вже і позабував. Щодо класового стану, то в’язні поділялися: 1)злодійство, шпана, урки, інші рецидивісти та бандити 2) інтелігенцію та 3) і то найбільше - наше селянство, так звані куркулі.

 Провід в камері, цебто: староста та різні його помічники – мали злодії та звичайнісінькі бандити. Бували випадки, що старостою камери обирали когось порядного з селянства чи інтелігенції, але все рівно, такий староста під загрозою, звичайно, мусив коритися гурткові злочинців, які між собою були найбільше організовані.

В цій нашій камері-школі було, десь, до 10-15 міцно зорганізованих кримінальних злочинців, які і керували всім життям  камери. Пам’ятаю між ними двох братів Майбород. Це були здоровенні, міцно збудовані два красуні-брюнети. Це було, так би мовити, їхнє ядро. Біля них ще були два, якихось їхніх приятелів. Один з них високий синьоокий блондин з прямим гарним носом та повними губами. Другий брюнет, з чорними, на англійський фасон, підстриженими вусиками та прегарною чуприною. От це і було поширене ядро їхньої організації.

Решта дрібних кримінальних злочинців, оточували це ядро і вірно їм служили. В камері ця банда займала найкращі місця, це б то літом біля вікон, а коли наставали холоди, то вони перекочовували під глуху теплу стіну. Коли нас переселили в цю  камеру, то вже настали холоди, а тому під вікнами вже їх не було, а туди пхали завжди новачків. Справа в тому, що в камері цілу зиму мусили бути відчинені вікна, бо ж через страшенну тісноту можна було б задушитися. І так, той хто спав під вікном завжди був наражений на простуду, а з нею серйозною, аж до смерті включно. З цієї причини, на протязі всієї зими відбувалася боротьба між тими, що спали під вікнами, які ввесь час мерзли та застуджувалися, а тому старалися вікна закривати, та тими, що спали під глухими стінами, яким, як казали, не було чим дихати.

Звичайно, як і всім новачкам, так і мені з батьком на початку було відведене місце під вікном. Бувало вночі прокидаєшся від страшного, пронизуючого холоду, який на тебе валить білою парою з відчиненого вікна, тоді схвачуєшся і, обережно лавіруючи поміж сплячими, ідеш грітися до параши (щось таке, як місце для опорожнення).

З бігом часу, як кажуть, з набуттям стажу, ми вже перемістилися в середні ряди, де вже було більш помірковано. Життя в камері розподілялося так: ранішня перевірка, а це значить, що в 6-ій годині ранку коридорний свище в коридорі, даючи сигнал підготуватися до перевірки. В кожній  камері старости та їхні помічники будять (дуже часто, носаками під ребра) в’язнів та встановляють по п’ять в ряди посеред  камери. Чути, як ляскають засуви в сусідніх  камерах і, нарешті відчиняються двері в нашу  камеру. Заходить черговий по в’язниці з поверховим вартовим та іншим причетом.

Часом скажуть привітання, а часом і ні. Пильно всіх перерахувавши та записавши до товстелезної книжки, аж тоді черговий звертається до в’язнів все одними запитаннями:

-Хто є хворий? -записує.

-Хто хоче написати заяву до прокурора? - тому дається папір та олівець і,-  хто ще має щось?

Швидко занотувавши деякі питання, з яких більша половина, все рівно, не буде виконана – вони швидко зникають. Правду сказати, що запитання та прохання дає майже кожний в’язень, але тут же на лету дістає «нєт» і  все.

Записує тільки ті прохання, які на його, чергового, думку є потрібні або важливі. Після перевірки, зараз же два чергових в’язні виносять парашу, - це те з чого в’язні опорожнилися під час ночі та ведуть, покамерно, до убиральні на «оправку». Там дається 3-4 хвилини. За цей час мусиш сяк-так умитися та зробити природні потреби. Далі десь в годині дев’ятій приносять чай, ріденька несолодка гаряча вода. Після перевірки та убиральні вся шпана ще лягає спати, бо ж в ночі вони, або в карти грають, або когось ладяться обікрасти.

Одного ранку я пішов набрати чаю в мисочку, але, як відомо, в мисочці треба нести дуже обережно, бо розхлюпається. Все ж донести, не розхлюпавши, я не зміг, бо зачепився за босі ноги одного бандяри, який ще досипляв, і трішки йому капнуло. Я звичайно цього не зауважив і щасливо приніс чай до батька під вікно, де почали вмощуватися на торбах снідати.

Раптом, щось мене, з страшенною силою, б’є між лопатки, та так, що я аж чуть не впав. Озирнувшись назад, я побачив того здоровенного бандита, через ноги якого я зачепився, він спокійно, навіть не глянувши на мене, пішов та ліг на своє місце досипляти. Я звичайно, як кажуть, зашарпався, ба навіть хотів бігти до нього на ’’вияснення,’’ але батько не пустив і, добре зробив, бо там би мені так вияснили, що я і в свій кутик не потрапив би!

Після чаю – приборка  камери. В зв’язку з тим, що наша камера була здоровенна, то на миття підлоги призначалося чотири чоловіки. Найкраще милася підлога, то це тирсою. Перше підлогу добре змочують водою, а опісля посипають тирсою і замітають звичайними віниками і, по всьому. Обід, здається, був завжди між дванадцятою і першою годинами. Обід приносили у величезних дерев’яних діжках-ушатах, які приносили два здоровенні в’язні. Біля такої діжки ставав з черпаком спеціальний роздатчик, який належав до куховарів.

Ми ставали в чергу з посудиною, яку хто мав, і поволі підходили до роздатчика, який відміряв кожному порцію супу. Спочатку навіть варили такий суп на кістках та, крім того, сама головна шпана мало коли брала суп, бо ж для них було досить селянських торб, отже, можна було навіть дістати і добавку.

Загалом в той час у Чернігівській в’язниці не голодували, а це тому, що там сиділа більша половина самі селяни, яким ще було, що передавати з дому. Отже, всі ґрати на вікнах були завішані торбинками з салом та сухарями. Крім того, у в’язниці була спеціальна крамничка, в якій можна було дещо купити: хліб, якусь там ковбасу, махорку, цигарки і т. д. Зрозуміло, що продавали не за готівку, яку відбирали в усіх, хто вступив до в’язниці, а на грошеві книжки, які видавалися тому в кого були відібрані гроші.

Батько мав теж з пару десяток рублів, а тому і ми мали таку книжку. Самому ходити до крамнички було заборонено, який знаходився десь на другому коридорі, а на цю справу був призначений спеціальний коридорний. Ось такий коридорний підходив до вовчка в дверях і оголошував : «В крамничку». Якщо хтось відгукувався «Є», то тоді черговий відмикав  камеру і впускав коридорного, якому ви давали свою книжку та робили замовлення. Коридорний записував замовлення до книжечки і йшов до крамнички. В крамничці йому видавали замовлений продукт, а в книжечці продавець в графі «Видано товару на суму» ставив карбованці та копійки і підписувався. Правда, коридорний завжди приносив чесно все, що було замовлене, але з цього, не менше, як четвертину ви мусите йому дати «добровільно» на чай.

 Після обіду нас по черзі водили на прогулянку. Прогулянка відбувалася в так званому «больничному дворі». Як довго тягнулася прогулянка, я вже не пам’ятаю. Здається 15 хвилин, ураховуючи час з  камери та до  камери. Десь о сьомій годині вечора знову чай, перевірка і, о 22-й вже мусять всі спати.       

Ми з батьком пару разів скористалися з нашої грошевої книжечки, але решта грошей пропала. Сталося це так: злодійня завважила, що ми маємо книжечку, бо ж нам приносили замовлені продукти і однієї ночі, розуміється, коли ми всі спали, витягнули в батька з безрукавки цю нашу книжечку. Рано вставши батько не зауважив пропажі, а так, як в цей день ми не замовляли нічого, то батько по книжку в кишеню і не заглядав.

Пропажу книжечки батько відкрив вже аж тоді, як продукти були рознесені, але було вже запізно. Ми заявили черговому, який, правда, зараз же навів довідки в крамничці; звідки сказали, що по нашій книжечці вже все вибрано. Покликали і коридорного, але він каже, що то не його справа, його справа принести, а хто давав книжечку, то він не пам’ятає. Так і пропало, ще посміялися з нас, кажуть, що ж, мовляв – ви книжечку прохукали, а потім ще хотіли й продукти на неї вибрати. Це вже так водиться.

Одного разу, пізно увечері, вкидають в нашу  камеру хворовитого слабенького чоловіка, дуже подібного на бідного жидка. Мав він при собі досить об’ємистий мішок, який поклав біля себе. З цікавістю розглядав  камеру, а камера його. У таких випадках вся злодійня кидається до нового знайомитися, відводять йому місце, розпитують, в цей час їхні товариші, вже його мішок (сидор) спорожнили.

Новоприбулий називався Мерчиком. Такий бідний жидок мав свою крамничку в околишньому селі. На свою торбу здається не звертав уваги. На запитання за що його арештували - відповідав, як взагалі і всі, бо і правда була «не знаю». Коли вже для шпани Мерчик не був більше цікавим, бо ж торбу вже опорожнили, то від нього відступилися.

Аж тоді бідний Мерчик побачив, що його торба пуста, але віднісся до цього холоднокровно. Поклав «охлялу» торбу під голову і, здається, хотів лягти та трохи відпочити. Раптом з кутка шпани почалися нарікання, прикрашені не пристойною лайкою, на адресу новоприбулого Мерчика і, за цим полетіли, на лежачого вже Мерчика, його продукти: ковбаса, хліб і ще якісь там делікатеси, замотані в брудні ганчірки.

Не знаючи в чім річ, Мерчик піднявся з своєї постелі, як в цей час, якийсь бандяра кинув в нього ще кусом ковбаси і влучив якраз, бідного Мерчика в обличчя, що викликало спонтанний сміх в кутку шпани з вигуками:

-На жрі, хатєл нас патравіть гнілой колбасой, додержал пока она сгніла.

Виявляється, що бідний Мерчик і сам не знав, що його ковбаса вже згнила в його торбі. Воно завжди так буває, що перший арешт, а до того ще й не знаєш за що, так приголомшує людину, що їй довго не хочеться їсти, - ну то продукти і зіпсувалися. На ці всі кпини і насмішки Мерчик якось мало реагував, все ж встав, з серйозним обличчям, позбирав його харчові запаси, обнюхав їх, і переконавшися таки, що вони дійсно заплісніли, підійшов до параші і повкидав туди. Це спостерігала, зацікавлено, вся камера. Коли ж Мерчик, вкинувши продукти в парашу, закрив її покришкою і тоді почувся вигук з кутка шпани:

-Вот так давно би!

 Далі Мерчик повернувся на своє місце і преспокійно вклався. Що ж вийшло? Своєю цікавою поведінкою, наш новий колега, сам дуже маленький, мабуть хворий на сухоти, бо все кашляв, зацікавив злочинний світ нашої  камери. Через деякий час вже Мерчик був втягнений до їхнього кагалу, хоч він сам особисто не крав і не бив куркулів, але шпана завжди з ним ділилася добутками та всюди його обороняла, проте Мерчик був надзвичайно гострий на сатиричний дотеп - так що в цьому відношенні з ним ніхто в  камері не міг зрівнятися.

У цій  камері у нас з батьком ще сталася одна покража. Я мав з дому дуже добрі чорні вовняні штани, які однієї ночі зникли з під моєї голови, коли я спав. Рано ми з батьком підняли хай, заявили черговому, який в свою чергу заповів обшук  камери, але в  камері штанів уже не було. Думаємо, що штани вже пропали. Коли близько десятої години кличе мене черговий на коридор і докладно випитує, які мої штани та які прикмети. Я розказав. Потім він зайшов до голярні і виніс звідти мої штани. Тут, на коридорі була загальна голярня. Він каже:

-На. Це дійсно твої штани, бо ти точно вказав на прикмети.

Виходить, що ці мої штани переловили вже в сусідній  камері, куди їх перекидали, через вікно над дверима.

Злодійня була найбільш зорганізований елемент, коли вкрадену річ не можна було тримати в одній  камері, то зараз же її перекидали до другої  камери своїм приятелям. З цієї камери-школи нас перевели на третій поверх, не пам’ятаю вже номера  камери. На цьому поверсі була камера смертників. Номер 40. Про неї розказують різні страшні події. І вже сусідство з цією камерою наводило на мене сум-страх.

Пам’ятаю, як ще ми були в  камері-школі, до нас в  камеру, одного разу, вкинули батька з сином, які просиділи декілька тижнів в смертній  камері. О! Жахіття!!! Це були звичайні селяни, батько грубий, здоровий і чомусь він мені був схожий на Тараса Бульбу, а син високий красень, блондин, неначе Остап.

Ну, звичайно, батько, можливо і був сивий та посивів ще більше, а син, років 27 не був сивий, але за цих пару тижнів посидівши в «смертній» посивів-побілів. Мені здається, що я б помер! Може мені тільки так здається – Бог його знає! Справа їх була пов’язана з підпалом, за що їх засудили на страту, але пізніше додаткові свідчення, їх виправдали і, ця справа пішла на пересуд. Мене це надзвичайно вразило. Адже ж і наша справа теж пов’язана з підпалом?! Я знаю? В нас теж була стаття з  «вищими мірами соціального захисту». Отже було чого боятися. А тепер мені, ще молодому, а рівно ж і батькові, аж ніяк не хотілося попадати до  камери смертників.

 Пам’ятаю, яке сильне враження справила на мене новина, яку привезли з передачею, здається чи не Іван та Євдокія, про те, що Ольга народила нам донечку і яку назвали Євдокія теж. Це було 23 березня 1931 року. Боже! Якось я почувався надзвичайно. Як саме, я цього описати не можу. Але серце моє наповнилося щастям-гордістю і страшенною охотою жити-жити та якнайскоріше вирватися з цього пекла і побачити, яке ж там воно.

Часом приходила грішна думка. Думаю, от нас візьмуть та й розстріляють обох. А за що ж мене? Ну нехай батько, то він вже старий, а що ж я кому зробив? Крім того я ще ж маю тільки 21-ий рік. Дома молода жінка, донечка, ну як же так? Га? Нехай батько признається в злочині?! То тоді тільки розстріляють його одного, а мене звільнять! Але в якому саме злочині мусив би батько признатися?! Адже він не зробив ніякого злочину, хіба, що йому!

І ото, як тільки подумаю, що можуть розстріляти батька, то зразу пронизує мене болюча жаль, і я починаю плакати – плачем розкаяного грішника, щоб ніхто не бачив, крім Всевишнього Бога. Це подібне на записки «зійшовшого з розуму». Але так було. Часом батько зітхаючи-балакаючи з однокамерниками казав:

-Ну нехай вже мене, старого, мучать, але за що ж його, ще дитину?

І показував на мене. В кінці-кінців, це моє «глибоко-філософське мудрування» скінчилося тим, що я порадившись із батьком написав довжелезного листа, приблизно такого змісту, до Кремля. В цьому довжелезному листі-проханні, я описав моє життя в господарстві батька, що, я нікого особисто не скривдив, а вставав разом з наймитами, яким за працю батько платив. Ми їли разом, разом робили та й однаково одягалися.

Що ж до батька, то він вставав ще раніше нас усіх. Нагодує худобу, повиправляє всіх нас до роботи. І, що ж ми – в тому числі і я не винен, що мій батько тяжко працював від сходу до заходу сонця на землі, якою він жив, та до безтями любив. А що його розкуркулили, то ж не мене! На основі вище згаданого, прошу мене звільнити з в’язниці, як рівно ж і мого батька. Я вже забувся ім’я та прізвище на кого адресував цей лист до Кремля. Здається, я не згадував у цьому листі, що вчився в сільськогосподарській агрошколі.    

Звичайно, всі ці марні докази, як ягняти до вовка, не принесли ніякого результату – відповіді не було. Потроху я почав заспокоюватися. Фактично співкамерники, особливо старші люди почали нас заспокоювати: ви нічого страшного не сподівайтеся – найбільше, то це заслання.

Пам’ятаю був у нас у  камері такий собі дядько називався Овечко. От він длубаючись у кожусі, шукає щось там та починає розказувати, як то його жінка родила і, що саме головне, він сам завжди був за бабу повитуху, ніколи не кликав лікаря і, каже так напрактикувався, що знав уже більше лікаря. Пізніше з таких балачок переходив на роздумування політичні, як то: число звіря 666, а коли складеш із сірників, то виходить Ленін і т.д.

Не пам’ятаю від кого саме я дістав роман ’’Овод,’’ по нашому ’’Здрік’’, який з увагою прочитав. Сильна ідеологічна полеміка батька з сином. Пізніше смерть сина за ідею, що дуже мене морально підкріпили. Закінчив читати цю книжку, а на другий день коридорний оголосив, що хто хоче піти до кіно, яке буде показуватися отут же у в’язничній залі, може зараз виходити з  камери. Я зголосився. Ця культрозвага далася тільки раз за нашого сидіння в цій в’язниці і то ради жіночого дня, який до речі вже пройшов.

Кіно йшло теж саме ’’Овод’’- який збіг. Тільки що прочитав, а тут зараз же і в кіно побачив, от чому воно в мене і зараз тримається в голові. В цьому романі було дві ідеї: одна матеріалістична, а друга ідеалістична. Ясно, комуністи думали, що люди будуть схвачувати матеріалізм, а воно часто буває навпаки.

З цієї  камери я одного разу навіть вирвався на роботу до майстерні. В майстерні я в першу чергу знайшов кусок стальної бляхи і відточив її на бритву та заховав під підметок у чоботі.

Кожна в’язниця має своїх легендарних або правдивих героїв. У Чернігівській в’язниці на той час ходило два оповідання, як один молодий кримінальник утік на світанку з в’язниці і по ньому й слід пропав. А було це так. Той арештант ще був молодий, здоровий хлопчина, ходив на роботу до майстерні. Так, як зимою дні коротші, то виходячи на роботу, надворі ще було зовсім темно. До майстерні треба переходити через подвір’я, яке оточене двоповерховим «привратом» та триповерховим корпусом.

Цей хлопчина якось ухильнувся від конвою. Конвойний думав, що він вже увійшов до майстерні, і подерся, як кіт по дощовій рурі на дах. Дахом перебіг на другий бік ’’приврату’’, а там з даху скочив прямо на телефонічні дроти, телефонний стовп стяв близько стіни, потім по телефонному стовпі зсунувся в сніг, а снігом вже як ящірка, просунувся далеко аж на дорогу і згадуй, як його звали. Так кажуть і не знайшли.

Другий арештант, вже смертник, втік зовсім відмінним способом від попереднього. Його вивели на прогулянку на лікарняне подвір’я одного, а при ньому озброєний конвойний. Лікарняне подвір’я являло собою невеличку площу, огороджену більше, як в два сажені, високою цегляною стіною. Біля однієї зі стін стояли залізні ліжка, які повиносили з в’язничної лікарні на час дезінфекції. Одне з цих ліжок було поставлене сторч під стіною. Арештант почав бігати попід стінами в дворику. Коли його конвойний запитав, чого він бігає, той відповів, що хоче трохи розігрітися.

Раптом з великого розгону арештант скакає на ліжко під стіною, а потім з ліжка ще скакає вгору і хватається за гребінь муру. Конвойний, який був біля нього, схватив рушницю і вистрілив, але арештант вже тільки ногами мелькнув на той бік. Охорона з вишки теж почала стріляти, але арештант, під кулями, перебіг через вулицю і зник в приватному подвір’ї. За ним негайно увірвалася на подвір’я охорона, яка вискочила тут же з ’’приврату’’.

Негайно все подвір’я було оточене ланцюгом з конвойних, втекти ніяк не було можливості, і все ж таки, переривши все подвір’я, хату, хліви, солому, всю землю, а арештант, як у воду впав. У той час по подвір’ю ганяв по дроту здоровенний пес-вовкодав, який несамовито кидався на конвойних. Нарешті псу обридло гавкання на таких самих, як він сам, то він усівся коло своєї буди і вже тільки відгризався від тих, які близько біля нього проходили з багнетами.

Отже, кажуть, біля двох годин там рилися, а так і не знайшли – втік, – мабуть десь, устиг перескочити в друге подвір’я. Очевидно, що арештанту втекти далі ніяк не було можливості, бо за ним зараз же бігли і стріляли. Отже, вискочивши в подвір’я, на арештанта напав собака, він скочив через буду за ріг хліва. В цей час з вистрілами вламуються в подвір’я в’язнична сторожа. Собака кидається на них, забуваючи про арештанта, який в цей час вліз в собачу будку і по всьому… хто б подумав? Собака навколо буди відганяє озброєних напасників, а за бідного арештанта забув. Сів коло буди і майже встромив хвоста в буду. Як вже він пізніше виліз з тієї буди? Знає один тільки пес. Втік по всьому. Були ще й інші героїчні оповідання, але я про ті вже майже позабував.

Більш за все арештанти, розважаються, або виливають свій сум у піснях.

Шпана співає своїх пісень - про якусь: «Ти зашухаріла всю нашу маліну» або «Чернігов город славний спіть, а в одіночке номєр трєтій прєступнік маладой сєдіт» або

« І ровниє пачкі совєтскіх чєрвонцев прямо на нас і глядять»  і як йому « досталось ровно сорок пять тисяч рублєй».

Що ж до нас , то ми співали більше пісень наших, як кажуть, сільських. Коли ж нас перевели ще в одну  камеру на цьому ж поверсі, то ми там натрапили на зовсім інший склад арештантів. Тут сиділа більшість української інтелігенції. Пам’ятаю одного з них, що називався Бумка – здоровенний мужчина, а як заспіває: «Чути кру, кру, кру, в чужині помру», то аж вікна дзвеніли. Ах, і співали ж ми тут чудово.

Вже з вікон третього поверху було видно, через височенні стіни, аж на вулицю, ото бувало постаємо біля вікна та, як вдаримо пісню, то далеко поза мури лунає наша туга та наш жаль По вулицях, безперервно, проїжджають та проходять люди і зупиняються та заслухуються у тужливу пісню. Найбільше снувало людей поза в’язницею та заглядали в вікна, то це тих людей, яких хтось із рідних сидить у в’язниці - в надії, що хтось через вікно, побачить. Часто й мені здавалося, що он ген далеко махає хтось хусточкою, може Ольга?

Якось у нашу  камеру вкинули одного чоловіка - шия якого була в шрамах. Одного разу, я запитав про причину виникнення цих шрамів, і він з охотою мені розповів. Виходить, що це була, одна з багатьох спроб, між ув’язненими, покінчити життя самогубством. Головне, що цю його спробу покінчити життя самогубством я і бачив.

Було це ще тоді, як я сидів у  камері-школі на другому поверсі. Якось то, коли ми поверталися з так званого «очищення, то з сусідньої  камери вивели попід руки якогось чоловіка, який кричав на ввесь голос «За що ви мене мучите» й інші докори. В цього чоловіка з шиї просто лилася кров йому на груди та на підлогу.

В таких випадках нас негайно запихали до камери, а його, репетуючого, кудись потягли. Через деякий час ми вже довідалися, про цей випадок самогубства. Розказують, що цей пан уже давно сидів у в’язниці і, ніяк не міг добитися відповіді за що ж таки він сидить та, як довго ще він буде сидіти? Отже, одного разу, він десь знайшов кусок гострої склянки і, залізши під нари почав собі пиляти шию, щоб перепиляти горло. Хтось з арештантів зачув харчання під нарами і його, бідолаху не дорізаного витягнули з-під нар, обеззброїли і передали сновигаючим по коридору, черговим, які і потягли його до лікарні - я бачив.

Цей пан розказував мені, що дійсно тоді він мав намір покінчити життя самогубством, але тепер, то він вже того не зробив би, каже, що йому навпаки схотілося жити за всяку ціну. Вилікували його досить легко, бо він устиг тільки прорізати шкіру і, що йому обіцяли вияснити швидше його справу, про яку він і досі нічого не знає.

Мені здавалося, може тільки здавалося, що я на таке ніколи не пішов би – побоявся б, а тому він у той час для мене виявлявся героєм!

Одного разу, це було десь на початках квітня, мене з батьком викликали на коридор. На коридорі вже було досить багато в’язнів. Незадовго прийшов черговий по в’язниці з паперами і почав вигукувати та оголошувати термін заслання в’язням. Дійшла черга і до нас: - Пришиба Володимир Климович та Пришиба Павло Володимирович суджені трійкою ОГПУ до адміністративного заслання на вісім років.

Нарешті! Радості в нас, а особливо в мене, не було кінця. Тепер вже ми знаємо, що до  камери смертників не попадемо. А заслання? Ну що, ж нехай і заслання, але ж не смерть!!! Мені аби тільки на волю, а там я, щоб тільки не було, втечу-втечу додому, на мій рідний хутір до моєї Ольги та донечки, якої я ще не бачив.

У моїй уяві почали снувати різні плани, серце почало билося скоріше. Я перетворився в життєрадісність. На мою поведінку почали звертати увагу співкамерники. Любувалися мною. Я був там наймолодший. Казали:

-Не журися Павлик! Твоє життя ще попереду, - і т.д.

Дехто казав:

-Дивіться, друзі, хлопця ощасливили восьмирічним засланням!

Що, хіба не парадокс? Нехай і так! Але ж я - сповнений надії на життя, а не на смерть!

…

Збільшити

1.Родина Пришиб у 1948 році у німецькому таборі українських політичних емігрантів зліва направо: Евдокія (17 років), Павло Володимирович (39 років), Ольга Іванівна (37 років)

Збільшити

2.Павло Володимирович Пришиба у 1948 році.

Збільшити

3.Павло та Ольга Пришиби у 1966 році. Штат Філадельфія, США.