Останнє оновлення: 08:33 понеділок, 17 червня
Подорожні нотатки
Ви знаходитесь: Культура / Архітектура / Кавказький щоденник: БЕСЛАН. ФОТОрепортаж
Кавказький щоденник: БЕСЛАН. ФОТОрепортаж

Кавказький щоденник: БЕСЛАН. ФОТОрепортаж

Продовжуємо знайомити читачів із уривками з майбутньої книги Олександра Волощука «Кавказький щоденник».

Сьогодні – розповідь про

БЕСЛАН

Три машини підвезли мене від столиці Кабардино-Балкарії до кордону з Північною Осетією, потім стільки ж – до славного міста Владикавказа.

Ще з Нальчика я по телефону домовився про зустріч із головою українського товариства Осетії Любов’ю Краснобай. Але, незважаючи на конкретну домовленість, її в цей день у Владикавказі не виявилося. Чи то ми не зрозуміли один одного, чи то щось завадило Любові Григорівні зустрітися зі мною. Оскільки інших справ у місті я не мав, то не гаючи часу поїхав далі – у Беслан.

Бесланадміністративний центр Правобережного району Північної Осетії. Місто на перетині автомобільних доріг Ростов – Баку і Ставрополь – Владикавказ – Тбілісі. Важливий залізничний вузол. Заснований 1847 року, колишні назви: Бесланикау, Іристон, Тулатово. Населення 36 тис. жителів. Поблизу Беслана знаходиться міжнародний аеропорт «Владикавказ». У вересні 2004 р. в місті трапився жахливий терористичний акт – захоплення школи із заручниками, в результаті якого загинуло 334 чоловіки, з них 186 дітей.

Цікавою особливістю Беслана є те, що це місто знаходиться на головному кавказькому перехресті доріг, і куди б ти не їхав – у Грузію чи Азербайджан, у Вірменію чи Дагестан, у Чечню чи в Інгушетію – не проїхати повз це місто неможливо. Я раніше відвідував Беслан двічі – у 2005 і 2007 роках. Перший раз зупинявся при Свято-Успенському Аланському чоловічому монастирі, а от іншого разу у ночівлі в обителі було відмовлено. Оскільки інших варіантів зупинки у Беслані не мав, то знову попрямував знайомою дорогою до монастиря. Двері відчинила бабуся в чорній сукні, назвалася матінкою Рафаїлою. Я показав свої супровідні документи, пояснив, що є мандрівником, потребую ночівлі і що колись вже зупинявся тут. Матінка Рафаїла згодилась допомогти мені лише за умови благословення ігумена. "Його зараз немає у Беслані, він у Фіагдонських печерах, але я йому зараз зателефоную. Ви проходьте, повечеряйте, відпочиньте з дороги". Поки відновляв витрачені калорії у монастирській трапезній, питання ночівлі вирішилося позитивно, я отримав у своє розпорядження диван, білизну і ковдру. В цей час надійшло sms-повідомлення від голови Чернігівської обласної «Просвіти» Василя Чепурного – "Вітаю з виходом книги «Назустріч сонцю»!" Це була дуже приємна новина, яка додала оптимізму і доброго настрою.

До вересня 2004 року про місто Беслан мало хто у світі знав. Поки не трапилась та велика трагедія, яка сколихнула все людство. Три десятки (за офіційною версією) бойовиків під час урочистої "лінійки" у дворі бесланської школи №1 захопили 1116 заручників і тримали їх більше двох діб. 52 години тривало пекло у шкільному спортзалі, а розв’язка була трагічною – вибухи, обрушення покрівлі спортзалу, штурм і більше трьохсот загиблих від куль і згорілих заживо під палаючими уламками. Того "чорного вересня" про Беслан говорили у всьому світі. Співчували і надавали допомогу тим, хто вижив, молилися і ставили свічки за упокій душ невинно убієнних.

Шість років минуло відтоді, замість зруйнованої школи № 1 збудували нову – красиву і простору, відбувся суд над начебто єдиним із вцілілих терористів – Нурпашою Кулаєвим (він отримав пожиттєвий строк і відбуває його у таборі на Полярному Уралі), але залишається ще дуже багато питань, на які й досі немає відповіді. Хто справжній винуватець бесланського теракту? Як десятки озброєних бойовиків проникли на територію Північної Осетії? Чому "офіційна" правда про теракт дуже відрізняється від справжньої? В результаті чиїх непрофесійних дій більше 330 чоловік стали жертвами і майже 800 отримали поранення, з них чимало стали каліками? Кілька років поспіль громадські комітети «Голос Беслана» і «Матері Беслана» шукають відповіді на ці та багато інших запитань у глухих коридорах верховної влади і Прокуратури Росії. Шукають не для заклику до помсти, не для того, щоб пролити ще чиюсь кров, а щоб більше ніколи і ніде не повторилась подібна трагедія. Світ не повинен забути про Беслан!

Залишивши наплічник на подвір’ї монастиря, я дійшов до школи №1. Епіцентр трагедії – спортзал – тепер накритий прозорим пластиковим дахом. На стінах – фотографії загиблих дітей, батьків, вчителів, "альфівців". У центрі залу встановлений великий дерев’яний поклінний хрест. Свічки, квіти, вінки, дитячі іграшки. Написи на стінах: "Скорбим вместе с вами. Нальчик", "«Альфа», «Вымпел»! Спасибо вам за наших детей!", "Моздок скорбит", "Рязань помнит. Скорбим"…А отодного із написів, що бачив у серпні 2005 року ("Путин, будь ты проклят, ты погубил наших детей!"), вже немає. Його, напевно, стерли напередодні приїзду в Беслан когось із російських високопосадовців. Коли вперше відвідав це страшне місце у 2005-му (менше року минуло від трагедії), по моїх щоках текли сльози. Скупі чоловічі сльози. Тепер їх не було, плакала вже душа…

ЛЮДИНА НА ЦВИНТАРІ

Від школи попрямував на міське кладовище, де поховані жертви трагедії. Сьогодні це меморіальний комплекс «Місто Ангелів», тут завжди чисто і прибрано, але все одно … страшно. Кожного дня шість років поспіль сюди приходять родичі загиблих бесланців. Хтось перед роботою, хтось – після, а хто й на цілий день – є такі, що після втрати рідних людей вже не можуть працювати. Мовчки сидять, миють і обтирають червоний надмогильний мармур, кладуть свіжі квіти, обмінюються новинами, інколи разом плачуть. Згадують. «Місто Ангелів» пустіє лише з приходом ночі – за осетинськими звичаями не можна залишатися біля могил після заходу сонця. Але навіть коли з цвинтаря йде остання мати, тут зостається одна людина - 43-річний Касполат Рамонов. Доглядач, якого ніхто не призначав. У вересні 2004-го він поховав свою дитину. І залишився на цвинтарі назавжди.

До того "чорного вересня", коли Беслан жив як рядове провінційне містечко, інше життя було і у Касполата. Мав сім’ю: дружину, двох доньок і сина; мав престижну роботу на митниці "Верхній Ларс"; мав будинок, куди повертався кожного вечора. Але водночас життя цього чоловіка перевернулося – донька Маріанна загинула у спортзалі, син став інвалідом. Потім від Касполата пішла дружина, для неї удар долі виявився непосильним. Сім’я розпалася. І він прийшов на могилу доньки, щоб бути поруч з нею завжди.

Касполат знає на цьому кладовищі кожну могилу і кожну долю, може розповідати безкінечні історії дитячої мужності і дорослої підлості, материнської відданості і зради, але майже ні з ким не спілкується. Він один знає, хто із чиновників на самоті приходить вночі до дитячих могил, а хто приїжджає з охороною і в бронежилеті. На день народження кожної дитини він рівно опівночі приходить її поздоровити – перший, а інколи і єдиний гість. Касполат каже, що могил, до яких ніхто не приходить, небагато, і немає нічого болючішого, ніж забуті діти.

Коли на цвинтарі побудували будиночок-сторожку, він сказав сусідам – "Тепер буде де ночувати". Рамонов на цвинтарі за сторожа і охоронця, за садівника і художника. І за психолога – одна мати прийде сюди чи десять, він за кожною доглядає.

- На матерів зараз дивитися важче за усе, - каже Касполат (з могили Альони Дзуцевої у цей час лунають ридання, більш схожі на тихий вій). – Вони хворіють, у багатьох онкологія. Вже й місця собі для могил вибрали, показували мені. Коли хтось бажає довгих років життя, для них це прокляття. Підходять, говорять – "Не можу я жити". Доводиться пояснювати: якщо із собою щось скоїш, на тому світі зі своєю дитиною не зустрінешся…

Літніми вечорами матері часто лягають на могили і наче зливаються з каменем, поки той зберігає тепло сонця. Касполат дозволяє, не тривожить. Люди, які йдуть між рядами могил, їх просто не помічають… Коли прощався з Касполатом Рамоновим, він завів у свій дім-сторожку. В кутку лежало багато пакунків з книгами. Вибрав дві з них – великі, чудової поліграфії, по 600 сторінок кожна – книги про трагедію Беслана: «Плакав дощ холодними сльозами» і «Вогняна куля».

Ці книги видані у Владикавказі на ірландські гроші. У них – правда Беслана.

Йдучи по асфальтовій дорозі від кладовища до міста, я вкотре згадав напис на в’їздній стелі сумнозвісного карельського урочища Сандармох – "Люди, не вбивайте один одного". Жодна мета у цьому світі нічого не варта, якщо досягається ціною навіть одного людського життя. Тим більше - дитячого життя…

ГІРСЬКА КАЗКА ІНГУШЕТІЇ

Від Беслана до кордону з Інгушетією – лише 16 кілометрів. Забравши у монастирі наплічник, вирушив на трасу. На виході з міста мене зупинили два молодих осетина і попросили 20 рублів. Ані трохи не соромлячись, пояснив хлопцям, що просити у мандрівника гроші не годиться і що це не відповідає правилам кавказької, і зокрема, осетинської гостинності. Замість грошей вручив осетинам свою "візитку" і запросив у Чернігів. Дізнавшись, що я прямую в Інгушетію, один з молодиків висловив гіпотезу, що там мене … візьмуть у рабство. Ну-ну…

На посту ДПС біля назранівського повороту озброєний автоматом інспектор захотів перевірити у людини з наплічником документи. Але в розмову втрутився його колега:

– Не треба. Я його тут вже бачив. Нехай їде.

Мабуть, це був один з двох "депеесників", які в січні 2007-го на цьому ж посту назвали мене "божевільним мандрівником" (я тоді повертався в першої Далекосхідної подорожі), подарували 200 рублів і зупинили машину до Нальчика. Світ вкотре тісний…

У Назрані я мав зупинитися у давнього знайомого – директора меморіального комплексу пам’яті жертв депортації інгушського народу Аліхана Дозарієва. "Зачекай біля екажевського поста, я незабаром під’їду"- промовив у телефон Аліхан. Коли стояв біля автобусної зупинки і чекав, до мене підійшов літній інгуш і поцікавився:

Я бачу, ви не місцевий. Можу запросити до себе додому. Відпочинете з дороги, пообідаєте.

– Дуже дякую, але за мною зараз приїде знайомий.
– Точно приїде? Якщо ні, то станете моїм гостем.
– Спасибі вам, але він обов’язково приїде!..

Втретє відвідуючи Інгушетію, я не здивувався подібній гостинності з боку місцевих жителів. Тут шанобливе ставлення до гостей було, є і, напевно, завжди буде неписаним законом. Адже інгуші переконані – разом з гостем до оселі приходить благодать. Незабаром з’явився і Аліхан – він приїхав на новенькому «ВАЗі» 15-ї моделі і зі щирою посмішкою на чолі. Через кілька хвилин були у нього вдома.

Перепустку у прикордонну зону я на тебе вже оформив, можемо сьогодні ж їхати у гори.

Трьома роками раніше, коли ми тільки-но познайомились, Аліхан пообіцяв показати мені "серце" Інгушетії – гірський Джейрахський район, долину річки Асси, середньовічні баштово-фортечні комплекси. Щоб я пізнав інгушську історію і сутність якомога повніше і ефективніше. Три роки ми обидва пам’ятали ту обіцянку. І ось прийшов час здійснити задумане. На назранівському базарі купили продуктів на кілька днів, забрали по дорозі друга Аліхана – адвоката Батира Ахульгова, і поїхали у бік грузинського кордону. Дуже скоро на зміну долинним ландшафтам прийшли гірські, а асфальтовані дороги перетворилися на грунтово-щебеневий "серпантин". Дедалі помітнішою ставала "мілітаризація" регіону: блок-пости, "бетеери" і броньовані військові «Урали» на трасі, явно не цивільні гелікоптери в небі. Ще у Назрані Аліхан показав мені будинок Управління внутрішніх справ, підірваний шахідом кілька місяців тому. Тоді загинуло 24 чоловіки, будинок УВС ремонту практично не підлягає. "Неспокійно у нас. Ось і зараз, здається, "силовики" готуються до нової спецоперації" - зітхнувши, мовив Аліхан.

Дорога зайшла в Ассинську ущелину і скелі обступали її з обох боків. Коли стемніло, ми наблизилися до прикордонної зони. Життєрадісний і веселий сержант-прикордонник проглянув наші документи й перепустки і підняв смугастий червоно-білий шлагбаум. Мацаючи дорогу світлом фар, незабаром приїхали до будинку Джейрахсько-Ассиновського історико-архітектурного і природного музея-заповідника. Аліхана Дозарієва нещодавно призначили виконуючим обов’язки його директора і тому він приїхав сюди фактично на роботу. Поруч з адміністративним одноповерховим будинком стояло кілька фургонів, звідти лунала музика і веселі голоси. Аліхан запропонував - "Пішли, познайомлю тебе з нашим інгушським бомондом".

У невеличкому колі розташувались працівники Міністерства культури Інгушетії, вони грали в карти, жартували і дружньо сміялися. Було помітно, що ці люди давно знають один одного. Нас пригостили інгушською вечерею – галушками (на відміну від українських галушок наголос робиться на третьому складі) з часниковим соусом, вареними вичищеними коров’ячими кишками, наваристим бульйоном, спілим кавуном, домашнім сиром і хлібом. Така їжа була надто ситною і тому після вечері відразу ж захотілося спати.

Коли наступного ранку вийшов на ганок і озирнувся навкруги, то спочатку навіть не повірив своїм очам, - я знаходився у міжгірній долині в оточенні крутих скель і середньовічних бойових башт, над якими височіло яскраво-блакитне чисте небо! У вечірній темряві я не міг побачити цієї краси, а тепер стояв, ошелешений нею. Гірська Інгушетія зачарувала з першого погляду і це почуття не полишало мене упродовж наступних днів.

За кількасот метрів від будинку на схилі гори височів баштовий комплекс Верхній Оздик. А під горою весело дзюрчав, перекочуючи камінці, гірський струмок з чистою студеною водою. Я з насолодою вмився у ньому, а музейний пес Абукар, що прибіг слідом, із собачим задоволенням також занурився у приємну прохолоду струмка. За кілька хвилин підійшли Аліхан і Батир.

Ну як тобі водичка? Взимку і влітку вона має тут однакову температуру – плюс чотири градуси. Скупався в ній – і цілий день бадьорий.

Я вирішив наслідувати приклад своїх інгушських друзів та Абукара і, роздягнувшися до трусів, також підставив тіло під холодні струмені місцевого варіанту "молодильних ванн". Більше десяти секунд за один раз витримати не зміг, але зробив три заходи. Через кілька хвилин по тілу розтеклась гаряча кров ранкового "адреналіну". Поснідавши, сіли в «Ниву-Тайгу» і вирушили у західному напрямку по Джейрахській долині – Аліхан і Батир вирішили показати українському гостю гірську Інгушетію від самого її географічного початку. Дорога – звичайна грунтівка – піднімалася на перевали і "серпантином" збігала униз, а обіч неї стояли стародавні башти, склепи, межові знаки, різноманітні мальовничі руїни. Інколи над дорогою нависали скелі, а з протилежного боку лежали глибокі урвища. Мозок фіксував інгушські назви: села Гулі і Ляжгі, перевал Бішт, баштовий комплекс Ерзі. Об’їхали з півдня гору Столову, проминули районний центр Джейрах і наблизилися до кордону з Північною Осетією. Тут, на значній висоті над долиною, на крутих гірських схилах притулився старовинний аул Фуртоуг. Колись він дав радянській Інгушетії видатного революціонера і героя громадянської війни Гапура Ахрієва, а сьогодні у ньому живе лише дві родини. З "великою землею" фуртоугців пов’язує вузька дорога понад прірвою завширшки в одну машину. Але автомобілі по ній майже не їздять, лише корови висмикують траву з-поміж каміння. Між тим, краєвиди з аулу відкриваються чудові: гори Головного Кавказького хребта, Терек і тоненькою ниточкою унизу – Військово-Грузинська дорога, що пов’язує Владикавказ із Тбілісі. Неподалік аулу знаходиться Фуртоугський водоспад, а поруч з ним – печера, в якій начебто під час громадянської війни переховувався від ворогів Сергій Кіров. Аліхан запропонував скупатися під водоспадними струменями, котрі зриваються з висоти близько восьми метрів. Чесно кажучи, приємного у такому купанні мало – коли падаюча вода зустрічається з голим тілом, це має ефект удару електричним струмом. Ні, краще приймати холодні ванни у струмку біля Верхнього Оздику…

На зворотному шляху зупинилися поблизу Джайраха. Навпроти, через ущелину, виднілися руїни аулу Ебон. Це було родове поселення Батира і він розповів про сумну історію своєї малої батьківщини:

У 1733 році, під час війни з Персією аул був розтрощений ущент російською артилерією. Але ті, хто залишився живий, відродили його. Через 211 років трагедія повторилась, тільки у 1944-му розстрілювали вже опустілий аул, після того як Сталін вигнав інгушів з рідної землі. Коли через тринадцять років мій батько повернувся з депортації, від його будинку залишилося лише каміння. Життя так і не повернулося в Ебон.

Всі численні народи Кавказу відомі своєю любов’ю і прив’язаністю до рідної землі і батьківської оселі. Батьківщина і власний дім на ній – це те, без чого не уявляє власного життя кожен інгуш. Багато воєн і несправедливостей пережив цей маленький народ (достатньо пригадати хоча б відвертий геноцид інгушів 1992 року, який офіційною російською владою подавався як "осетино-інгушський конфлікт"). Але, тільки-но в Інгушетію повертається мир, чоловіки перш за все споруджують будинки – великі, просторі, розраховані на велику родину. Вони можуть недосипати, недоїдати, але останню копійку вкладуть у майбутній будинок для сім’ї. Історично інгушське суспільство поділене на тейпи – роди. Кожен тейп має власне родове поселення, з якого вийшли його давні пращури (до речі, у кавказьких горців вважається за правило знати свій родовід щонайменш до 14-го коліна). У гірських районах Інгушетії збереглося кілька десятків таких поселень – стародавніх баштових комплексів. Зараз там, звичайно, ніхто не живе, але підтримувати родове "гніздо" у незруйнованому стані й досі вважається обов’язком кожного тейпу. Тому у словах мого нового знайомого Батира відчувалась неприхована гіркота, коли він розповідав про історію Ебона…

Увечері на мою честь друзі влаштували невеличкий бенкет. Поїдання шашликів із баранини супроводжувалося виголошенням тостів за здоров’я гостя з України. А у келихах була … мінеральна вода. І справа навіть не у тому, що в Інгушетії діє "сухий закон", - добре вино для дорогого гостя в горах знайдеться завжди, - якраз тривав священний для мусульман місяць Рамадан, а законів ісламу в республіці дотримуються неухильно.

Наступного ранку, прокинувшись ще до сходу сонця (хотілося сфотографувати освітлені червоно-помаранчевим кольором гори), я вирішив дослідити баштовий комплекс Верхній Оздик. Перестрибнувши струмок, по ледь помітній стежці піднявся до бойових і житлових башт та склепів. Коли тут жили люди, це фактично був аул-фортеця. Інгушські бойові башти є, за великим рахунком, вершиною архітектурної і будівельної майстерності стародавнього населення краю. Вони вражають простотою форми, монументальністю і суворою витонченістю. Особливої величі їм надає пірамідально-ступінчатий дах. Заввишки бойові башти мають 27-29 метрів, а співвідношення висоти до основи – 10:1. Як правило, вони п’ятиповерхові, хоча трапляються й у чотири або шість поверхів. Перший поверх зазвичай слугував темницею для полонених, там же зберігалося зерно в спеціальному кутовому кам’яному "мішку". На другому поверсі знаходилися захисники і стража під час облоги, оскільки вхід у бойову башту був лише тут. Третій поверх займали сім’ї захисників, всі верхні поверхи – воїни і вартові. Своєрідною особливістю багатьох інгушських (а також і чеченських і грузинських) бойових башт є "машикулі" - маленькі захисні балкончики на верхньому поверсі, які разом з бійницями служили цілям ефективної оборони. Ще одна особливість – наскрізні великі хрести, які робилися майже на всіх боках верхньої частини башт (так звані "хрести Голгофи"). Дослідники пов’язують їх із впливом сусідньої православної Грузії (достеменно відомо, що іслам в Інгушетії остаточно утвердився лише в середині ХІХ століття).

Поруч з бойовими баштами завжди споруджувалися житлові – у них жили в мирний час. У комплексі з бойовими баштами такі "замки" будувалися на майданчиках, що мали стратегічне значення. Це були або стрімчаки, які круто обриваються з трьох боків, або кінцівки невеликих гірських кряжів. Біля кожного із середньовічних інгушських "замків" знаходяться склепи – двоповерхові поховальні кам’яні камери. До початку ХХ століття інгуші, що жили в горах, своїх небіжчиків не закопували в землю, а клали у склепи. Їхні кістки і черепи й зараз там лежать. Завдяки сухому клімату і особливостям побудови склепів частина тіл муміфікувалась. Досліджуючи один з таких поховальних "будинків", я побачив людську мумію, на якій досить непогано збереглися м’язи в районі шиї і верхньої частини спини, на муміфікованому скелеті був напівзотлілий одяг. Як потім розповів Аліхан, скоріш за все це був чоловік, що помер під час епідемії холери, яка "косила" населення гірської Інгушетії в 1901-1903 роках. Тоді багато людей, захворівши, самі йшли у склепи і очікували там власної смерті, а рідні носили їм їжу. Щоб не заразитися, подавали її у склепи за допомогою дерев’яних паль. Тоді на входах і виходах з гірських долин і ущелин стояли спеціальні військові пости, вони не випускали людей за межі району, в якому лютувала епідемія. Ті, хто ще залишався у склепах живими, знаходились на другому поверсі, померлих скидали на перший. Лише одиниці поверталися зі склепів додому.

Входом у склепи слугує квадратний отвір у фасадній стіні зі сторонами розміром близько 0,5 метра, через ці лази усередину втягувались покійники. У кожному зі склепів – від одного до трьох десятків людських кістяків. Зазвичай поруч з покійником клали небагатий поховальний інвентар – глиняні глечики, дерев’яні миски, ножі тощо. Але за останні сто років більшість склепів були пограбовані і сьогодні знайти у них щось цікаве для науки навряд чи можливо.

Коли повернувся у будинок адміністрації музею, Аліхан з Батиром вже приготували сніданок і вивели за паркан учорашню «Ниву»:

Сьогодні поїдемо в інший бік, на схід. Побачиш найвідоміші пам’ятки гірської Інгушетії.

Дійсно, у цей день я побачив ще багато цікавого: древній храм Тхаба-Єрди, баштові комплекси Вовнушки, Ній, Егікал. Всі вони знаходяться поблизу кордону з Грузією і тому кілька разів під час поїздки нас перевіряли російські прикордонники. З багатьох місць, по яких їхали «Нивою», можна було бачити білу вершину красеня-Казбека. Я побуваю і там, але відбудеться це майже у фіналі мандрівки.

ПОВЕРНЕННЯ У БЕСЛАН

Аліхан живе один, як і належить інгушу – у великому просторому будинку. У свій 41 рік він єдиний з десяти братів не створив власної сім’ї і у зв’язку з цим почувається не дуже комфортно у житті. Якось у довірливій розмові зі мною зізнався, що виною цьому – його особиста нерішучість у стосунках із жінками. Але він все ж таки рішуче налаштований змінити існуючий стан речей і нарешті одружитися, бо "… перед родичами соромно". Аліхан майже не харчується вдома, - більшість родичів живуть на тій же вулиці і радо запрошують його на трапезу.

Присвятивши 2 вересня роботі в "інтернеті", спілкуванню з колегами-журналістами із республіканської газети «Інгушетія» та автомобільній екскурсії разом з Аліханом по історичних місцях Назрані, вранці 3-го вересня я вирушив у Беслан, на шосту річницю сумнозвісної трагедії.

Коли "голосував" на трасі, зупинився легковик. Водій запитав:
– Ви подавали документи на оформлення перепустки у прикордонну зону?
– Так, але за мене документи подавав мій друг.

– То ж дивлюся, що обличчя ваше знайоме. Я займався оформленням вашої перепустки, у мене професійна зорова пам’ять.

Висадивши мене на повороті в бік міського кладовища Беслана, водій на прощання сказав – "Бережіть себе". Я відповів, що обов’язково берегтимусь. У день шостої річниці трагедії осетинські "силовики" вдалися до неабияких заходів безпеки – навіть щоб потрапити на кладовище, треба було пред’явити документи і пройти через рамку з металодетектором. Коли міліціонери дізналися, що я журналіст, відразу запитали про акредитацію. Я невдавано здивувався:

– Акредитація? На кладовище?!
– Такі правила. Ви ж розумієте, де знаходитесь…

Шляхом нетривалих переговорів з міліцейським начальством я все ж таки домігся, щоб мене пустили на територію меморіалу "Місто Ангелів" без акредитації. За умови, що не фотографуватиму і не братиму інтерв’ю.

Біля багатьох могил стояли і сиділи родичі загиблих. Мало хто з них плакав, - надто багато сліз вже виплакано за шість років. Жінки розмовляли з мертвими, неначе із живими, чоловіки мовчки курили біля могил. На деяких надгробках висіли червоні стрічки з написом "Выпускник-2010". Цього року багато хто з учнів школи №1 почув би свій останній дзвоник. Якби не… Біля сторожки Касполата Рамонова стояли напоготові медпрацівники і міліціонери, лежали носилки (якщо раптом комусь стане зле). І квіти, квіти, квіти. Червоні гвоздики і осінні айстри. Десятки, сотні, тисячі… Після прочитання книги «Вогняна куля» я зупинявся біля деяких з могил і пригадував обставини смерті людей. Ось 16-річний герой Алан Гайтов, врятувавшись із палаючого спортзалу, не побіг додому, а витягував з полум’я дітей і отримав кулю у спину; Руслан Фраєв і Руслан Гаппоєв – чоловіки, які загинули одними з перших у нерівній сутичці з терористами; молода вчителька Наталія Руденок, яка не дожила до власного весілля шість днів… Ходив між могил і думав – скільки ж іще треба смертей, крові, горя, щоб люді, і насамперед – політики, навчилися цінувати життя і мир? Невже цей світ неможливий без протистояння добра і зла? Але ж можна жити в добрі, любові і злагоді. Можна! Та немає миру на землі, особливо тут, на Кавказі. Немає миру, не приходить і спокій у душі людей. Людина продовжує винищувати собі подібних. Навіть безневинних дітей.

На кладовищі я не фотографував. Надто багато людського горя, щоб воно дивилося ще й з фотознімків неакредитованого журналіста…

ВИТОКИ ОСЕТИНО-ІНГУШСЬКОЇ ВОРОЖНЕЧІ

Під час першого відвідання міського кладовища Беслана (у серпні 2005 року) я познайомився з осетином Георгієм, який був безпосереднім учасником подій 1-3 вересня 2004 року. Із розмови з ним запам’яталася його фактично патологічна нелюбов до сусідів-інгушів. І не тому, що половина терористів, які захопили школу, були інгушами. А тому що так "історично склалося". У чому ж причина багаторічної відвертої ворожнечі між двома сусідніми кавказькими народами (та й хіба тільки між осетинами і інгушами?..)

До революції 1917 року інгуші здавна жили пліч-о-пліч з осетинами і між ними не було будь-яких проблем етнічного характеру. Їх принесла радянська влада і, зокрема, "вождь всіх народів" Йосип Сталін. 1934 року вольовим рішенням з Москви було штучно створено Чечено-Інгушську автономну область з центром у Грозному. Інгуші, об’єднані з чеченцями у межах одного регіону, втратили свою колишню столицю – Владикавказ (правий берег Терека і, відповідно, половина міста історично були заселені інгушами). У лютому 1944-го сталося ще трагічніше – Сталін звинуватив чеченців та інгушів у "пособництві ворогові" і депортував кілька сотень тисяч представників обох вайнахських народів у Середню Азію та Казахстан (операція «Чечевиця»). Територія Інгушетії була "подарована" Північній Осетії. 1957 року Микита Хрущов реабілітовує інгушів, вони повертаються на батьківщину, Чечено-Інгушську автономію відновлено, але Пригородний район з центром у Беслані і правобережна частина Владикавказа (місця споконвічного розселення інгушів) залишаються у складі Північної Осетії. Інгушам створюються всілякі перепони - у прописці, купівлі житла, влаштуванні на роботу. За доби "розвинутого соціалізму" протестні настрої інгушів владі якось вдавалося стримувати (у січні 1973 р. інгуші все ж таки вийшли на мітинг у Грозному, але ту подію "засекретили"). У квітні 1991-го на законодавчому рівні було прийнято Закон "Про реабілітацію репресованих народів", кілька статей якого передбачали і територіальну реабілітацію. Однак влада Північної Осетії з очевидного схвалення федерального центру продовжувала здійснювати свою юрисдикцію в Пригородному районі, посилаючись на тезис про забезпечення "територіальної цілісності" республіки. Апогеєм протистояння стали криваві події осені 1992 року, коли упродовж кількох днів над інгушами, що мешкали в Осетії, було влаштовано відвертий геноцид. Мирних людей викидали з їхніх будинків, вбивали, катували, майно розкрадалося. Робили це загони "національної гвардії" і "народного ополчення" Північної Осетії, а також осетини-бойовики, які прибули з Південної Осетії. Війська регулярної армії Росії і внутрішні війська МВС, які прибули з декларованою метою "розбороняти конфліктуючі сторони", фактично виступили на боці осетин і влаштували обстріл с важкої зброї прикордонних інгушських поселень. Інгушів знову вигнали з рідної землі. Але доки живий останній інгуш, прагнення повернутися на землю пращурів у цього народу не зникне. Це – в його крові, у серці, це не вбити і не витравити.

…Коли в Беслані трапилася трагедія, про неї дізнався весь світ. Але майже ніхто й досі не знає, що у тому ж спортзалі, де 1-3 вересня 2004-го утримувалося більше тисячі заручників (в основному осетинів), за 12 років до теракту було влаштовано концентраційний табір для заручників-інгушів. І з цього спортзалу їх виводили на розстріл у шкільний двір… Осетино-інгушська проблема не вирішена, і бажання її вирішувати немає ні у Москви, ні у Владикавказа. Тож будуть ще і горе, і сльози. Кавказький вузол надто сильно затягнутий…

закрити

Додати коментар:

SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM


Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

Реклама на сайті SVOBODA.FM


SVOBODA.FM - LIVE!
Фотоновини

  Цвяхи на лавах чернігівцям не до смаку

За інф. "Високий вал"

RedTram
Загрузка...
Північний вектор