«Кавказький щоденник»: 5642 метра над морем. ФОТО

Продовжуємо знайомити читачів із уривками з майбутньої книги Олександра Волощука «Кавказький щоденник».

Сьогодні – розповідь про його перше сходження на Ельбрус у серпні минулого року.

Порада священика

Однією з основних (і найцікавіших) цілей мандрівки по Кавказу я поставив сходження на найвищу точку Європи – гору Ельбрус (5642 м). Звичайно, розумів, що зробити це буде нелегко, але труднощі не лякали. Навпаки – вони на те й існують, щоб їх долати.

За особисту "фізику" не турбувався – я давно ходжу у гори і маю міцні ноги, які звикли до негоризонтальних площин. Але до серпня 2010 року моєю найбільшою підкореною вершиною був Авачинський вулкан на Камчатці (2671 м), Ельбрус же на три кілометри вищий...

Перш за все треба було вирішити два головних питання – роздобути необхідне для сходження на Ельбрус альпіністське спорядження і пройти акліматизацію. Без цього підкорити Ельбрус неможливо.

У Нальчику я зайнявся вирішенням першого питання і з цією метою завітав до православного Симеонівського храму. Знаючи, що досить часто парафіяни жертвують храмам непотрібний одяг і взуття, я вирішив підшукати щось для себе – будь-який теплий одяг і взуття, яких у моєму літньому гардеробі не було. Познайомився з настоятелем храму – отцем Валентином. Він дуже зацікавився розповіддю про подорож і запросив у свій кабінет – "Негоже мандрівника на ганку приймати". Вислухавши суть моєї проблеми, святий отець порадив:

– На Ельбрус ти все одно поїдеш через місто Тирниауз. Тож зайди у місцевий Свято-Георгіївський храм і поспілкуйся з отцем Ігорем. Він теж любить ходити у гори. Можливо, допоможе тобі зі спорядженням.

15 серпня я приїхав у Тирниауз – місто, розташоване у надзвичайно мальовничій Баксанській ущелині. З двох боків воно затиснуте високими скелями, а по дну ущелини стрімко несе свої хвилі річка Баксан.

Познайомитися не встиг…

Тирниауз – адміністративний центр Ельбруського району КБР, неофіційна столиця Балкарії. Заснований 1934 року на місці балкарського поселення Кірхожан у зв’язку з розробкою родовища вольфрамо-молібденових руд. У 1934-1955 рр. називався Нижнім Баксаном, з 1955 р. разом зі статусом міста отримав сучасну назву (на балкарській мові топонім "тирниауз" означає "вузька ущелина"). Населення 20 тис. чоловік. 2000 року Тирниауз зазнав природної катастрофи – з гір зійшов сель і перегородив русло річки Баксан, у результаті чого більша частина міста опинилася під водою.

Отець Ігор (молодий священик Андрій Васильєв, прийняв чернецький постриг з ім’ям на честь Благовірного князя Ігоря Чернігівського) зустрів мене, дійсно, дуже радо. Кількома днями раніше він намагався піднятися на Ельбрус, щоб відслужити на вершині літургію, але мети так і не досяг.

– Нас було п’ятеро і дійшли ми лише до скель Пастухова на висоті 4800 метрів. Рухатися далі не могли: у однієї дівчини вичерпалися сили, у матінки Катерини стало зле із серцем. Але я все одно піднімуся на Ельбрус!

Я зупинився при Свято-Георгіївському храмі, і того ж дня отець Ігор познайомив мене з матінкою Катериною – вдовою ієрея Ігоря Розіна, вбитого у 2001 році безпосередньо у храмі фанатиком-вахабітом (Ігор Розін став першим священиком-мучеником Росії ХХІ століття. У 20-річному віці він побачив сон - його оточили мусульмани і вдарили ножем. А коли ієрею Ігорю було 45 років, цей сон фактично здійснився…). Матінка Катерина порадила перш ніж здійснювати сходження на вершину Ельбруса, пройти кількаденну акліматизацію.

– Ельбрус – це високогір’я, до висот у 5000-5600 метрів організм повинен добре підготуватися і звикнути. Тому тобі треба пожити два-три дні біля підніжжя Ельбруса, в селищі Терскол, використавши цей час для сходження на менш високі гори.

У Терсколі жив старший син матінки Катерини – Максим Розін, він працював рятувальником в Ельбруському загоні МНС Росії. Але за день до мого приїзду в Тирниауз Максим потрапив у автоаварію і зараз перебував у районній лікарні. Матінка Катерина дала ключ від його будинку і сказала, що я можу скористатись будь-яким гірським спорядженням сина, яке знайду.

Вже наступного дня я приїхав у Терскол. Тут – своєрідна Мекка альпіністів і туристів. Високі гори і чисте повітря, стрімкий Баксан і гостроверхі піки, оспівані Юрієм Візбором і сотнями інших романтиків, синє небо і відчуття єднання з природою. 17 серпня, проходячи акліматизацію, піднявся на гору Чегет (до висоти 3400 м), а наступного дня дійшов по південно-західному схилу Ельбруса до водоспаду "Дівичі коси" та обсерваторії (3100 м). Поблизу Терскола незвично було бачити березовий гай, у якому дерева росли не уверх, а під певним кутом до поверхні землі. Це результат сходу снігових лавин - якщо всі інші дерева просто ламаються під ударом снігової маси, то берези лише гнуться. Коли сніг тане, тендітні красуні продовжують рости … по діагоналі.

Початок сходження на Ельбрус я запланував на ранок 19 серпня. А 18 серпня у лікарні Нальчика помирає Максим Розін. Травми, отримані в автоаварії, виявилися смертельними… Все необхідне гірське спорядження до цього часу вже було мною підібране і підготовлене. Перед тим, як залишити будинок Максима у Терсколі, я зайшов у його кімнату, взяв іконку Святого Максима Сповідника і повісив собі на шию. Власне сходження на найвищу гору Європи вирішив присвятити пам’яті Максима Розіна – людини, з якою навіть не встиг познайомитися…

Вгору!

Сходження на вершину Ельбруса тривало чотири дні. Можна було швидше? Можна, але тоді організм почав би "протестувати", адже до нестачі кисню на високогір’ї він має звикнути. З погодою пощастило і першого дня я піднявся до висоти 3500 м. Рухався за сталим графіком – півгодини пішки, десять хвилин на відпочинок. Майже паралельно стежці йде "канатка", але користуватися нею небажано, оскільки лише рухаючись уверх пішки, можна швидше адаптувати організм до зміни висот.

Щоб не платити зайві 1000 рублів, обминув станцію канатної дороги «Кругозір» - стежка йде через неї і там "пасуться" працівники національного парку «Приельбрусся», беручи гроші з усіх, хто йде чи їде вгору, хоча офіційно не мають на це повноважень. Перше місце ночівлі було на станції «Мир», я поставив намет за стіною якоїсь будівлі, щоб захиститися від вітру.

Майже поруч знаходилися льодовики і вічні сніги, звідси ж відкривалась велична панорама Баксанської ущелини і гір Головного Кавказького хребту. На високогір’ї організм подавав сигнали небезпеки – трохи боліла голова і нудило, але поступово загальний стан покращувався. Вечерю готував у наметі на газовому пальнику, а перед сном при світлі налобного ліхтарика почитав прихоплену в Терсколі «Историю одного города» Салтикова-Щедріна.

Наступного дня був чудовий безхмарний ранок і я, визирнувши з намету, побачив обидві білосніжні вершини Ельбруса, які сяяли на фоні яскраво-блакитного неба. Сліпуче-білий і чистий сніг, таке ж прозоре й чисте небо, тиша навкруги. А я, маленька людина, стояв перед цією красою і проймався натхненням від споглядання величі Природи. У такі хвилини пишуться вірші і картини, але зараз я був підкорювачем гірських вершин і тому, швидко зібравши свій "табір", продовжив підйом.

Другого дня досяг висоти 4050 м. Раніше тут був альптабір «Притулок Одинадцяти» (велика триповерхова споруда у вигляді підводного човна), але 1999 року він згорів. Можна зупинитися і поставити намет поруч з попелищем, оскільки далі, на вершину, треба йти вже без великих наплічників. За кілька десятків метрів, біля так званих "скель Рятувальників", знаходиться стаціонарний пост Ельбруського загону МНС, і кожен, хто здійснює сходження на гору, повинен у них зареєструватися. Коли я з цією метою завітав до працівників рятувального загону, вони відразу ж упізнали на мені пуховик Максима Розіна. Дізнавшися, що я жив у його будинку в Терсколі, запропонували зупинитися не в наметі, а у них в стаціонарному "фюзеляжі". Рятувальники (всі вони виявилися балкарцями) дуже тужили за своїм загиблим товаришем і ділилися спогадами про нього...

«Фюзеляж» являв собою фанерний будиночок, зроблений дійсно у формі фюзеляжу літака. Така конструкція допомагала витримувати сильні вітри, які трапляються на Ельбрусі доволі часто. Усередині були лише дерев’яні нари, але мене цілком влаштувало таке помешкання – це все ж таки краще, ніж ставити намет і старанно закріпляти його, захищаючи від вітру. У "фюзеляжі" й влаштував свій "базовий табір", з якого потім виходив на штурм вершини.

Але спочатку, на третій день сходження, здійснив радіальний вихід (з поверненням у "фюзеляж") до висоти 5000 метрів. Міг би піднятися й вище, але почалася сильна хуртовина і, керуючись принципом власної безпеки, змушений був вертати назад. Грів повітря у "фюзеляжі" за допомогою газового пальника, читав "историю города Глупова", слухав як ззовні вітер бив у стіни мого тимчасового помешкання. Увечері поспілкувався з рятувальниками, від яких дізнався про підступний норов Ельбрусу.

Про акліматизацію, тріщини і 9 травня

У технічному плані сходження на цю гору не являє собою великих складнощів, хоча, звичайно, й вимагає певної фізичної сили у ногах і витривалості. Найголовніша умова – акліматизація до високогір’я і кисневого голодування. Для цього, перш ніж вирушати на штурм Ельбруса, необхідно деякий час пожити біля його підніжжя і лише потім розпочинати сходження.

Якщо акліматизація не пройдена, людина ризикує "спіймати гірняшку" (тобто захворіти на "гірську хворобу"). Її симптомами є не лише головний біль, нудота і загальна слабкість організму, а й значно небезпечніші прояви – смислові галюцинації. Виглядає це приблизно так – звичайна і здорова на вигляд людина впадає у стан ейфорії, починає стрибати від радощів і бігати по схилу гори. А комусь у цей час здається, що він не на Ельбрусі, а йде на… автобусну зупинку, щоб зустріти дівчину. У такому стані людина не віддає звіту власним діям, може звернути зі стежки і потрапити на льодовик, в одну з його тріщин. А це – найстрашніше. Льодовикові тріщини мають глибину у кілька десятків, а то й сотень метрів, вибратися з них самостійно практично неможливо.

У більшості випадків навіть рятувальні операції не проводяться, тому що спроба витягти звідти когось являє реальну небезпеку і для рятувальників. Останні, до речі, льодовикові тріщини на Ельбрусі досить часто називають "трупозбірниками". Багато загиблих роками і десятиліттями лежать у цих тріщинах. Більшість із безслідно зниклих на Ельбрусі також знаходяться там. Не пройшов акліматизацію, "спіймав гірняшку", звернув з натоптаної стежки – і ти у тріщині. Сходячи на вершину, потрапив у туман чи сильну заметіль, знову ж таки збився з дороги – і ти у тріщині…

Найтрагічнішою датою для Ельбруса вважається 9 травня. Саме в День Перемоги багато альпіністів і неальпіністів дуже хоче підкорити гору. Але Ельбрус – не дівчина, до того ж, на початку травня там досить мінлива погода. Майже кожного року 9 травня на Ельбрусі гинуть і зникають люди. Неподалік від мого "фюзеляжа" до скелі була прилаштована металева табличка у пам’ять про сімох військових – молодих офіцерів, які не повернулися зі сходження на Ельбрус. Трапилося це 9 травня 2006 року… Гори люблять сміливих. Але не прощають помилок і самовпевненості.

5642. «Ты счастлив и нем…»

22 серпня, у неділю, о 3.45 ночі я вирушив на штурм вершини. З погодою пощастило – на чистому темному небі світилося тисячі зірок, вітру майже не було. Мене вже випередило десятка зі два підкорювачів – світло їхніх ліхтариків мерехтіло попереду вгорі. Але й позаду йшло чимало бажаючих підкорити Ельбрус. Скелі Пастухова подолав досить легко, діагональний підйом уздовж східної вершини (так звана "коса") дався трохи важче, довелося вдягати на гірські черевики "кішки" - спеціальні металеві зачепи, які допомагають долати снігові і крижані схили. На "Косі" мене застав схід сонця і незвичайне природне явище – тінь Ельбрусу в щільних шарах атмосфери.

Коли фотографував ранкові пейзажі, з рук випав чохол від фотоапарату і по гладенькому від дії вітрів снігу поїхав униз, до найближчої з тріщин у льодовику. Наздоганяти його було б великою дурницею і я лише провів чохол поглядом… Згодом довелося одягати затемнені окуляри, адже сонячні промені, відбиваючись від яскраво-білого снігу, сліпили очі.

О 8-й годині ранку досяг сідловини між західною (5642 м) і східною (5621 м) вершинами "двоголового" Ельбруса. Тут всі зазвичай відпочивають перед фінішним ривком, тут можна зняти наплічника, попити гарячого чаю і з’їсти чогось смачненького і енергетичного. Далі – найкрутіша ділянка підйому (45-50 градусів схилу), яку можна подолати лише за допомогою "кішок". Не обійшлося без "адреналіну". На правому черевику розв’язалися кріплення "кішок". Зав’язати їх самому було досить складно (я ризикував втратити рівновагу), але це зробив незнайомий колега-альпініст, який рухався за мною, - правила взаємодопомоги у горах залишаються незмінними.

30-40 хвилин підйому, крута стежка поступово вийшла на плато західної вершини. Рухатися важко, кожен крок дається з чималими зусиллями. Доводиться зупинятися через кожні 5-10 метрів, відчувається задишка – дається взнаки нестача кисню. Але омріяна вершина наближується з кожним пройденим метром і це додає сил.

Останні десятки метрів до мети, і ось нарешті – я на маківці Європи і дивлюся на світ з висоти 5642 метри! Вершина Ельбрусу досягнута, я зробив це! Важко передати звичайними словами відчуття, які переповнюють тебе в такий момент. Це своєрідний симбіоз душевної ейфорії і відчуття перемоги – над собою, над труднощами, над висотою, холодом і небезпекою. А від споглядання навколишніх краєвидів перехоплює дух і ти розумієш, що більше ніде і ніколи такого не побачиш! Переді мною у всій своїй красі та величі лежали гори Головного Кавказького хребта, на заході з-під невисоких хмар проблискувала блакить Чорного моря, я бачив Карачаєво-Черкесію, Грузію і Абхазію, на півночі далеко-далеко за обрій, на сотні кілометрів простягалися кубанські і донські долини і степи. А на південному сході, де на небі не було жодної хмаринки, я побачив білі вершини Вірменського нагір’я. Кажуть, що в ясну погоду з Ельбрусу видно навіть турецький берег. Грандіозна, чаруюча велич планети Земля! Заради таких моментів люди йдуть у гори, заради цього треба жити! Переконаний, що анітрохи не помилюся, коли скажу, що кожна людина, яка підкорила Ельбрус, - це щаслива людина. Ну і як же тут не пригадати Володимира Висоцького: "Весь мир на ладони. Ты счастлив и нем, и только немного завидуешь тем, - всем тем, у которых вершина ещё впереди…"

«… на то була воля Божа»

Спуск із західної вершини Ельбруса до рідного "фюзеляжа" зайняв три години. Серпневе сонце увійшло в зеніт, почало топити сніг (ще одна причина, через яку на штурм вершини краще виходити вночі), і останні сотні метрів я вже хлюпав по водянисто-сніговій масі, яка вкривала крижаний панцир льодовика. У "фюзеляжі" зняв із себе весь мокрий одяг, оголився до пояса і, закутавшись у спальний мішок, заснув з почуттям виконаного обов’язку. Надвечір прокинувся, зайшов на пост до рятувальників і від них дізнався, що сьогодні вони зняли з "косої" з підозрою на обмороження молодого чоловіка, який вирушив на підкорення Ельбрусу … у туфлях, обмотавши ноги целофановими пакетами. "Дивні люди інколи трапляються, - промовив один з рятувальників-балкарців, - йдуть на Ельбрус, навіть не маючи уяви про його сутність…"

В останню ніч мого перебування на найвищій горі Європи її накрив густий туман. Але наступного дня був чудовий ясний ранок. Кинув останній погляд на білу вершину Ельбрусу і на його схилі розрізнив близько півтора десятків чорних крапок – це чергові підкорювачі прямували туди, де відчуваєш себе щасливим. По-доброму їм позаздривши, я розпрощався з ельбруськими рятувальниками і розпочав спуск із гори. Після двох годин безперервної "втрати висоти" побачив Баксанську ущелину, ще через годину спустився до галявини Азау. Далі вже практично по горизонтальній площині дійшов до Терскола.

Матінка Катерина, прийнявши мої співчуття з приводу смерті сина Максима, щиро пораділа за те, що я підкорив Ельбрус. І розчулилася від того, що власне сходження на гору присвятив пам’яті Максима. Ламінований образок Святого Максима Сповідника, який до цього висів у мене на шиї, вона повісила на свої материнські груди. Незважаючи на пережите горе втрати сина, матінка Катерина не плакала, намагалася зберігати душевний спокій – "Якщо так трапилося, значить на то була Божа воля. Я знала, що йому відведений недовгий життєвий шлях. Максиму тепер добре, він з Богом…" Залишалося лише дивуватися мужності і стійкості цієї жінки, - втративши чоловіка і двох синів (молодший, 9-річний Андрій - помер від термічних опіків 87 % тіла у 2000-му, а старшого, Максима – поховала кілька днів тому), вона, здавалося, повністю підкорилася Божій волі і смиренно прийняла страшні удари долі. Того вечора матінка Катерина довго розповідала про те, яким добрим, компанійським і великодушним був її старший син. Крім мене ці спогади слухав і Ілля – середній син матінки Катерини. Він приїхав на похорони брата зі станиці Благодатної у Ставропольському краї, де служить настоятелем місцевого храму.

Колесо земного буття

24 серпня, 44-й день подорожі. Ранковий рейсовий автобус привіз мене у Тирниауз. Отець Ігор довго розпитував про сходження на Ельбрус і висловив сподівання, що ще у нинішньому році сам зможе поглянути на світ з вершини найвищої гори Кавказу. У Свято-Георгіївському приході я познайомився з помічником отця Ігоря – жителем Нальчика Юрієм Шакіним. Колишній юрист, він обіймав досить відповідальні посади у прокуратурі Кабардино-Балкарії, працював слідчим і викладачем у вузі, але втомився від "бруду своєї професії", прийшов до Бога і тепер намагався очистити душу. "Ще у дитинстві мені передрікали Боже служіння, але я до цього прийшов вже у досить зрілому віці".

Також у приході жив 10-річний російський хлопчик із Чечні на ім’я Володя. Батька свого він не знав, а матір позбавили батьківських прав, тож отець Ігор вирішив взяти його до себе для православного виховання. Щоправда, існувала проблема офіційного всиновлення Володі, але настоятель Свято-Георгіївського приходу сподівався подолати всі бюрократичні перепони.

Знайшовши редакцію районної газети «Ельбруські новини», я отримав чергову печатку в маршрутний лист і, як це часто буває, зацікавив місцевих колег-журналістів. Ветеран тирниаузької журналістики Олена Борисівна Коваленко взяла у мене інтерв’ю і пообіцяла вислати газети у Чернігів, але я запевнив, що на зворотному шляху знову завітаю в Тирниауз і заберу їх власноручно. З редакції попрямував на міське кладовище. На свіжій могилі Максима Розіна лежали квіти і вінки. Кілька хвилин я мовчки стояв біля могили, опустивши долу очі і роздумував про сенс людського життя. А потім підняв голову, - світило сонце, непорушною стіною стояли гори, шумів стрімкий Баксан, у небі літали птахи. Люди народжуються і вмирають, а життя продовжує свою неухильну ходу. Можливо, сьогодні в Тирниаузі на світ з’явилася нова людина – хлопчик або дівчинка. І в цей же час неподалік від місця останнього спочинку Максима Розіна екскаватор риє нову могилу. Життя і смерть, біле і чорне, радість і смуток… Невблаганне "колесо" земного буття…