Останнє оновлення: 19:59 середа, 25 травня
ЗЕМЛЯКИ-МАНДРІВНИКИ
Ви знаходитесь: Культура / Архітектура / Степові мандри Казахстаном
Степові мандри Казахстаном

Степові мандри Казахстаном

Відтоді, як чернігівський мандрівник Олександр Волощук розповів про своє перебування на Північному Кавказі, минуло більше місяця («Чернігівщина» №27 від 4 липня). Цей час він перебував у Казахстані, подолавши й автостопом, і пішки зо 5000 кілометрів. Чергового електронного листа Олександр надіслав з Алмати напередодні від’їзду до Киргизстану.

Слово – автору.

– Нинішнє відвідування Казахстану було для мене четвертим. Цього разу більш докладно й системно познайомився із сутністю Казахстану, його історією та людьми.

Алгемба

Шлях від Уральська до Атирау (нова назва Гур’єва) подолав швидко: ці міста з’єднує нова сучасна автотраса. Тут я став першим пасажиром новенької «Daewoo», яку молодий казах Дастан придбав лише вчора. А шлях від Атирау до Актюбінська виявився значно складнішим. Тамтешня «траса» – піщана колія серед голого степу. Аби здолати ці 600 км, водії витрачають щонайменше два повних дні. «КамАЗ», яким я їхав, потрапив у піщаний буревій. Вперше у житті довелося побачити, як «двірники» розчищають лобове скло від піску…

В Атирауській області (як і до цього в Саратовській області Росії) досліджував так звану Алгембу – недобудовану залізницю Александров Гай – Емба. Це перша «велика будова», ініційована Леніним.

У 1919 році більшовицька Росія, розірвана фронтами громадянської війни, втратила доступ до нафти Грозного й Баку. Тому й було вирішено вивозити нафту з родовищ Емби у Західному Казахстані. Для цього й будували залізницю, яка б з’єднала Ембу із залізницею європейської Росії. На спорудження Алгемби навіть зняли з фронту армію Михайла Фрунзе, й бійці змінили «мечі» на кирки. Мобілізували в таку «трудармію» й місцеве населення. Умови роботи були надважкими, забезпечення – мінімальним. Зимові морози понад -40°, тиф і холера «косили» будівельників залізниці. А керівництво Алгемби дерибанило державні кошти. Фрунзе дізнався про це. Є підстави вважати, що загадкова смерть легендарного комдива прямо пов’язана з Алгембою.

У жовтні 1921 року більшовики отримали доступ до грозненської та бакинської нафти, й Алгемба втратила значення. Спорудження зупинили. Недобудова коштувала державі величезних грошей, а народу – 35 тисяч життів…

Маючи давній інтерес до подібних будов, я розпочав дослідження Алгемби ще в Саратовській області. Там від неї залишилося з 50 км земляного насипу, що йде в бік кордону Казахстану. А в Атирауській області Казахстану залишився вокзал в Доссорі та діюча залізниця Макат – Індербор (збудована в 1970-х на старому насипі Алгемби), по якій проходить кілька вантажних поїздів на тиждень. Саме по цій ділянці я й пройшов, щоб власними очима побачити першу радянську «велику будову».

Аральське море повертається

Ще з 2005 року я намагався побачити Аральське море. Однак від узбецького міста Муйнак, де колись був морський порт, Арал відійшов на 150 км, і тоді я море так і не побачив. Але не полишив свого задуму. Тож вирішив дістатися до Аралу вже з північного, казахського боку.

У 1960 році місто Аральськ знаходилось на березі моря, тут був морський порт і базувалася риболовецька флотилія. В 1973 Арал відійшов від міста на 20 км, а в 2004 місцевим рибалкам, щоб дістатися до моря, слід було долати пустелею вже 120 км.

Чому Аральське море почало міліти? Виною – недалекоглядність людини. На початку 1960-х років води Амудар’ї (одна з двох великих річок, що впадали в Арал) почали відводити в канали для зрошування бавовняних полів. Стік у море різко скоротився, і площа водної поверхні Арала за 40 років зменшилася втричі. Там, де колись шуміли морські хвилі, тепер лише вітер перемітає з місця на місце піщані бархани…

Але людина все ж таки схаменулася й Арал почали рятувати. Завдяки нещодавно зведеній греблі води Сирдар’ї стали наповнювати північну частину колишнього моря – так званий Малий Арал. Вода поволі піднімається, і море стало на 20 км ближчим до Аральська. Приїхавши в це місто, я сподівався побачити «кладовище мертвих кораблів», але майже всі вони вже порізані на метал. Їх заржавілі «скелети» лежать на дні сухої бухти. Щоб побачити справжнє корабельне кладовище, слід здолати пустелею 70 км на південь від Аральська. Там, серед пісків, сиротливо стоять сейнери і баркаси, буксири і баржі.

У далекій перспективі Малий Арал може повернутися в Аральськ. А щодо південної частини моря (Великий Арал), то тут, як кажуть, без варіантів: Амудар’я до нього навіть не доходить, гублячись у пісках новоутвореної пустелі Аралкум. Для уряду Узбекистану значно важливіші родовища природного газу, відкриті на шельфі всохлого моря, аніж саме море.

На уламках ГУЛагу

Краєвиди казахстанських пустель і степів супроводжували мене упродовж багатьох днів. Більшу частину дороги від Аральська до Кизилорди проїхав з українським далекобійником з Чернівецької області. Як і я, він був здивований несподіваній зустрічі за кілька тисяч кілометрів від України. Нарешті дістався Жезказгана – промислового міста серед степу в самому центрі Казахстану.

Земля тут червона. Вона багата міддю й полита людською кров’ю. Колись тут знаходився Кенгірський табір. У 1954 році в ньому відбулося повстання, на придушення якого влада спрямувала танки. Тут усюди мідні шахти й копальні. Діючі й покинуті. І шахтарські селища – живі й залишені людьми. Я прийшов на залізничну станцію Вєсовая. На неї колись привозили в «телячих» вагонах в’язнів Кенгіру. Сьогодні територією станції ходить охоронець, молодий казах. Він нічого не знає ані про Кенгір, ні про ГУЛаг. Хоч на деяких станційних спорудах досі є табірні ґрати.

Жезказган, Караганда. Тут багато українців – нащадків «спецпереселенців», дітей та онуків репресованих вояків УПА й простих сільських трударів із західних областей України. Навіть після звільнення з таборів вони не мали права повертатися на батьківщину. Тому й утворилася в цьому степовому краї досить міцна і дієва українська діаспора, котра має свої греко-католицькі храми, де служби ведуться українською мовою і українськими священиками з Івано-Франківщини і Тернопілля.

Ще один колишній відомий табір я відвідав поблизу Астани. Це АЛЖИР (Акмолинский лагерь жён изменников Родины). Кілька тисяч жінок відбували покарання в АЛЖИРі, багато з них знайшли свою могилу в глухому казахстанському степу. За яку провину? «Вины за собой мы не знаем. Нам каяться было бы грех…»

Нев’їзний

В Караганді отримав звістку, що МЗС Азербайджану визнало мене персоною нон-грата і в’їхати до країни я не зможу. Це через мій візит до Нагірного Карабаху в 2011 році й розповідь про цю невизнану країну в сумському тижневику «Панорама». Втім, це мене майже не засмутило, адже під час попередніх мандрівок я вже об’їздив Азербайджан уздовж і впоперек.

Далі буде…

В подальших планах подорожі – Киргизстан, який стане моєю 25-ю країною. Попереду – Бішкек і Ош, озеро Іссик-Куль і могила Миколи Пржевальського, Памірський тракт і гори Тянь-Шаня. Про свої киргизькі мандри розповім у наступному листі, а зараз вітаю читачів «Чернігівщини» із Днем Незалежності України.


Збільшити

Далекобійник їде в ніч


Збільшити

в Атирау


Збільшити

Алгемба


Збільшити

*Корабель пустелі* поблизу Аральська


Збільшити

казахстанські дороги (вид з кабіни фури)


Збільшити

червона земля Жезказгана


Збільшити

з українцями Жезказгана


Збільшити

залишаю запис в книзі почесних гостей в украънській світлиці Караганди


Збільшити

мертві кораблі за 70 км на південь від Аральська


Збільшити

пр. Сталіна - це стара Караганда 1950-х років

закрити

Додати коментар:

SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM

Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

SVOBODA.FM на Apple Podcasts

Реклама на сайті SVOBODA.FM
Фотоновини

  На Чернігівщині СБУ виявила схрон російських боєприпасів

SVOBODA.FM