«Назустріч сонцю»: Розворот на острові Беринга. ФОТОрепортаж

Продовжуємо знайомити читачів «Високого Вала» з уривками майбутньої книги Олександра Волощука «Назустріч сонцю».

Після того, як була досягнута кінцева точка подорожі – могила Вітуса Беринга, розпочався такий же довгий шлях назад.

Слово автору:

Повертатися в „столицю” Командорських островів – село Нікольське – я мав по західному, тихоокеанському узбережжю острова Беринга. Щоб дістатися до нього, треба було перетнути острів упоперек по Половинній долині. Вона має у довжину приблизно 15 кілометрів і, якщо рухатись від Берингова моря, то ця долина розпочинається з великого болота. Щоб обійти його, довелося дертися на схили сопок. Але й там легше йти не стало – сопки вкриті невисокими, але густими кущами. Невідомо, куди стане нога – чи то на кочку, чи то в яму.

Та зрештою болото закінчилось і розпочалась незаймана командорська тундра: невисокі кущики з невідомими мені червоними ягодами, чорниця, гриби, струмки, невеликі і неглибокі озерця з чистою і прозорою водою. Звіряючи свій шлях по карті, натрапив у тундрі на оленячі роги.

Оленів на Командорах небагато, вперше їх завезли сюди в 1882 році за ініціативою доктора Бенедикта Дибовського (поляка за походженням). Але вони не змогли тоді прижитися на островах. Друга спроба акліматизації північних оленів на Командорах була зроблена в 1927 році. Вона була більш вдалою і в радянські часи навіть велось промислове полювання на оленів. Сьогодні на острові Беринга залишилось не більше 120 здичавілих оленів, які практично не залишають меж Командорського заповідника, знаходячи собі дім і їжу в заповідній тундрі і у горах.

Йдучи по тундрі, сполохав з гнізда велику руду куріпку. Але вона й не думала тікати від мене, а, витягнувши шию, уважно і з подивом розглядала людину, яку – я в цьому переконаний – вона до цього ніколи не бачила. Обережно витягнувши з футляру фотоапарат, сфотографував куріпку з відстані якихось півтора-два метри. Дика природа, нелякані звірі...

Четвертий день мандруючи островом і не зустрівши досі жодної людини, я почав відчувати себе Робінзоном, який потрапив на незаселений острів і кожної хвилини відкривав для себе щось нове. До речі, історія Командорських островів зберегла два випадки справжніх робінзонад.

З 1805 по 1812 рік на острові Беринга у повній самотності жив російський промисловик Яків Миньков, залишений тут для заготівлі хутра. Корабель за ним мав прийти наступного року, але чекати довелося довгих сім років.

Ось як він розповідав про своє життя-буття на острові штурману брига „Фінляндія” І.Ф.Васильєву, який випадково відвідав його:

„Надобно было доставать себе и пищу, и одежду. Несколько дней я совсем ничего не ел; в реке рыбы много, но чем её ловить? Нужда научила меня сделать из гвоздя уду, и я наловил себе рыбы. Тут надлежало подумать, как достать огня, в котором я имел нужду и для варения пищи, и для согревания себя от стужи. Долго не придумывал я способа; наконец вспомнил, что у меня, к счастью, была бритва. Нашёл кремень, древесную губку от тальника, растущего на острове, и мне удалось высечь огонь. В жизнь мою ничему так не радовался, как тогда!

На том месте, где меня высадили, мало было способов для пропитания, и для того я перешёл на другую сторону острова и расположился жить при реке, в которой было много рыбы. На зиму опять возвратился на прежнее место, где нашёл весь промысел песцов, оставленный мною в юрте и уже испортившийся. Я об этом не жалел, а думал только о своём спасении.

Настала зима, юрту занесло снегом, платье и обувь всё износилось. Всего нужнее был для меня огонь, и я с трудом мог добывать его. Тут-то я горько плакался о своей горькой участи: оставленный всем светом на пустом острове, без пищи, без платья, без всякй помощи! Что было бы со мною, если бы я сделался болен? Пришлось бы умереть бедственною смертью! Тщетно я ждал своих товарищей, которые обещали за мною приехать, но не бывали. Разные мысли приходили мне в голову и иногда доводили меня до отчаяния”.

Васильєв умовив Якова Минькова залишитись на острові, давши йому в компаньйони якогось Чорнопивова (чим не П’ятниця?). На жаль, невідомо, коли і чим закінчилась вся ця історія.

Про іншу робінзонаду, яка мала місце ще раніше, у 1786 році, майже нічого не відомо. Тоді на скелі острова Мідного було викинуто під час шторму двох матросів з розбитого корабля Ост-Індійської компанії.

Капітан Роберт Галл, учасник експедиції Біллінгса – Саричева, повідомляв пізніше у Санкт-Петербург:

„От сего приключения и от потопления могли спастись только один бенгалец, а другой – арап, кои принуждены были жить на оном острову до прибытия для промысла морских котиков компанейского судна и они взяты и привезены в город Нижне-Камчатск”.

„Бенгалець і арап” бідували на Мідному лише півроку, але це були шість місяців жорстокої зими! Таку без попередньої підготовки і далеко не кожен житель Півночі витримає. Це вам не тропіки, не мис Мас-а-Тьерра, де опинився шотландський моряк Селкірк, що став для Даніеля Дефо прототипом всесвітньо відомого Робінзона Крузо...

У Половинній долині чимало маленьких озерець, чи то й просто калюж із прозорою водою і піщаним дном. Вони наповнюються водою з-під землі, про що свідчили воронки і отвори у піску на дні цих водойм. На привалах ласував чорницею, брусницею, шикшею. Зійшов на водороздільний перевал, звідси Берингового моря вже не було видно.

Зате переді мною здіймалась гора Стеллера – найвища точка Командорських островів (її висота складає 757 метрів). Алеути раніше називали її Чунохголохтах – „гора втікачів”. Чимало туристів прибувають на Командори, маючи за мету, крім усього іншого, сходження на гору Стеллера. Хоча вона відносно невисока, але вимагає серйозних альпіністських навичок.

Осінь розфарбувала схили командорських гір у десятки кольорів: різноманітні відтінки жовтого, зеленого, червоного. Каміння вкрите столітніми мохами, біля підніжжя гір і сопок та по долині хитались на вітру тонкі стеблини трав і зів’ялих квітів. Повітря наповнювали лише співи пташок, дзюрчання струмків і подих вітру. І жодних звуків цивілізації, в якій тут просто немає потреби.

На схилі однієї із сусідніх гір я побачив стадо диких оленів, в якому нарахував 10 рогатих голів. Вони спускалися вниз до струмка на водопій і мене поки що не помітили. Я ж із цікавістю розглядав оленів у бінокль і побачив, як два самця схрестили роги у боротьбі.

„Наближатись до оленів під час гону небезпечно, вони можуть атакувати людину” – згадав слова одного з командорців і вирішив обійти стадо по схилу. Та незабаром вони побачили мене і, дружно зірвавшись з місця, почали швидко тікати на гору. Встиг сфотографувати тільки оленя, який біг останнім, а за кілька секунд і його біла спина зникла за гребенем гори.

З Половинної долини я вийшов на берег Тихого океану і зупинився у мисливському будиночку в бухті Гладковській. І встиг туди дуже вчасно, бо відразу ж почалась тривала і холодна осіння злива.

Цей будиночок був найменшим з усіх, які бачив на острові до цього. Його площа складала не більше 14 кв.метрів, у ній були дерев’яні нари на 7 чоловік, 10 матраців, чомусь підвішених на мотузках до стелі (мабуть, для захисту від мишей), піч, дрова, вугілля, три закопчених чайника, три сокири, череп оленя над дверима, велика карта Японії на стіні та книга Георгія Маркова „Орли над Хінганом”.

Розтопив піч, приготував макарони „по-флотськи” і мало не спалив свої кросівки, які залишив біля печі сушитися. Дощ не припинявся і вода знаходила дірки в даху, капаючи зі стелі. Засинав під шум дощу і океанського прибою.

Чого баби плакали і як упав Венедикт?

Наступний день став найважчим за час походу по острову. Ще напередодні, оглянувши у бінокль тихоокеанське узбережжя, зрозумів, що просто так його не пройти, бо в багатьох місцях майже відвісні скелі підходили до самого океану. Щоправда, при собі була карта відливів, яку дав Ігор Глушак, але досвіду користування нею я не мав. До речі, Ігор попереджав мене і про те, що західне узбережжя острова значно непривітніше східного. Дощ не вщухав уночі, не припинявся він і зранку. Лише близько 11-ї години ранку дочекався просвітлення на небі і залишив будиночок у бухті Гладковській.

Пісок, такий звичний на східному узбережжі острова Беринга, змінився абсолютним кам’яним ложем. Відлив оголив прибережне дно на десятки метрів і поки що давав можливість попід скелями повільно просуватися вперед, у бік Нікольського.

Тихий океан лизав підошви моїх кросівок. На чорних каменях сиділи зграями такі ж чорні птахи баклани, повитягувавши свої довгі шиї. З боку Половинної долини мене наздогнав дощовий фронт: низькі хмари враз нависли над узбережжям, швидко потемніло, припустив холодний дощ. Перечекав його під скелястим навісом і рушив далі.

Перші складнощі почалися за бухтою Казарма, де довелося обходити скелі по коліно у воді. Знову йшов дощ, але я від нього вже не ховався, бо все одно намок. Втішав себе думкою про те, що екіпажу „Святого Петра” було на острові значно гірше, ніж мені...

Де по кам’янистому берегу, а де й видершись на скелі, поступово рухався далі на північ. Берег доволі часто був закиданий гниючою морською капустою, траплялася й „морська картопля”, схожа на звичайну. Інколи в океан впадали струмки і невеликі річки, які доводилося переходити убрід.

В одному місці побачив дуже красивий водоспад – низенький, широкий, гуркочучий щільною масою спадаючої води. Незабаром дійшов до арки Стеллера – дива, створеного природою. Арка вражає насамперед своєю потужністю: поперек берега стоять дві масивні кам’яні опори, змикаючись зверху. Фотографувати арку Стеллера – насолода. Можливі різні ракурси, але найкраще – впритул, охоплюючи вдалині скелясте півколо бухти. Цікаво, що сто років тому арка Стеллера мала іншу, дещо оригінальну назву - Штани Тетерінова. Ким був той Тетерінов і чи дійсно арка так нагадувала його штани, сьогодні вже невідомо.

Тут слід сказати, що у топоніміці Командорських островів є чимало загадок. Наприклад, є на острові Мідному мис Баби Плакали. Чому вони плакали, що це був за таких великий плач? Або мис Венедикт Упав. Падав, мабуть, настільки пам’ятно, чи наслідки цього падіння мали неабияке значення, що ім’я його потрапило, схоже, назавжди, на багатомасштабну карту...

Найбільші складнощі почалися після того, як арка Стеллера залишилась позаду. На океані розпочався прилив, вода стрімко прибувала і обходити скелі по сухому незабаром стало неможливо. До того ж, я знаходився між двох скелястих масивів і дуже скоро опинився відрізаним від суходолу. Зорієнтувавшись по карті відливів, зрозумів, що прилив у цьому місці становить два метри. Тобто, незабаром океанічні хвилі могли накрити мене з головою.

Залишався єдиний вихід – дертися на скелі. Але це виявилося ой як складно! Гірська порода була далеко не міцною, каміння виривалося з-під ніг і летіло вниз, рукам майже ні за що було вчепитися. Коли досягнув висоти приблизно 6 метрів над водою, зрозумів, що коли полізу далі уверх, то ризикую зірватися зі скелі разом з камінням, за яке чіплятимусь. Униз шляхи були відрізані (вода продовжувала прибувати), залишатися на місці теж не міг, бо відлив мав розпочатись аж через 12 годин.

Ситуація була дійсно критичною, її обтяжував і рюкзак на спині, що змінював центр тяжіння мого тіла. Чудово розуміючи, що сильно ризикую, я перехрестився і все ж подерся далі нагору, якомога щільніше припадаючи тілом і одягом до поверхні скелі.

І слава Богу, все закінчилось благополучно – подолавши останні 5 метрів по приблизно 55-градусному схилу і стерши у кров долоні та сильно забруднивши одяг, я все ж дістався верхівки прибережного масиву і вже по ньому пішов далі, споглядаючи Тихий океан зверху.

На ніч зупинився у бухті Полуденній, у черговому пустуючому будиночку командорських мисливців чи рибалок. До Нікольського залишалося пройти 32 кілометри.

Наступні два дні були значно легшими в плані проходження маршруту: я залишив за спиною смугу скелястих обривів і йшов по рівному піщаному берегу, дощ припинився, інколи з’являлось сонце і так припікало, що доводилося знімати і ховати у рюкзак куртку. В бухті Непропусковій, біля мису Сковорода, вийшов за межі Командорського заповідника, про що сповістив великий дерев’яний щит на березі.

На вершині мису побачив хрест і навколо нього невеличку огорожу. „Невже чиясь могила?” – подумав я і по схилу сопки поліз на вершину мису. Дійсно, до хреста була приладнана табличка з написом: „Королёв Александр Васильевич. 1926-1974”.

Про історію загибелі цієї людини довідався, коли повернувся в Нікольське. О.В.Корольов був робітником звірорадгоспу і якось разом з друзями і колегами вирушив на всюдиході подалі від Нікольського „на шашлики”.

Звичайно, чоловіки взяли з собою багато горілки і почали пити її відразу після того, як виїхали з села. Корольову алкоголь, видно, так „вдарив” у голову, що він на ходу зіскочив із всюдихода і кинувся в океан. Та не виплив, втонув. Три дні його товариші на чолі з директором звірорадгоспу чергували на березі, сподіваючись, що прибій винесе на пісок труп. Та так і не дочекались. Тоді й спорудили на мису поблизу місця його загибелі символічну могилу. Сумна і трагічна історія...

11 жовтня, на 105-й день подорожі, повернувся у Нікольське. В романтичному будиночку на березі Тихого океану мене вже чекав Сергій Пасенюк.

- Ти ба, а я якраз і розраховував, що ти з’явишся саме сьогодні.

Розповівши Сергію про семиденні мандри островом, я перевдягнувся у сухе і чисте, випив гарячого чаю і вставив у магнітофон касету з піснями Олександра Городницького. Отже, основне своє завдання на Командорах я виконав: подолав пішки близько 110 км, досяг могили Вітуса Беринга, пройшов по заповіднику, побачив і насолодився незайманою первозданною природою Командорських островів. Природи, у якій, здається, немає місця людині. Тому що людина тут, в принципі, і не потрібна.

Все ж дуже добре, що з Камчатки я подався не на Парамушир, як планував спочатку, а саме на Командори. Бо це дійсно незвичайне місце на планеті Земля, справжнє чудо в океані!