«Назустріч сонцю»: Прощавайте, Командори! ФОТО

Продовжуємо знайомити читачів «Високого Валу» з уривками майбутньої книги Олександра Волощука «Назустріч сонцю». Розпочався довгий шлях додому...

Слово автору:

До найближчого літака на Камчатку залишалось 6 днів. Маючи незначну надію повернутися на материк по морю, прийшов у порт Нікольського. Вже у цей день можна було відплисти на Камчатку, але не в бік Петропавловська, а на північ, в селище Оссора. Тож залишився чекати літака.

Ці шість днів спробував провести з максимальною користю, щоб якомога краще пізнати острів Беринга. Завітав у православний приход Миколи Чудотворця, де поспілкувався з отцем Віктором (якщо читач пам’ятає, я познайомився з ним у літаку від Усть-Камчатська до Нікольського).

На пам’ять про наші зустрічі священик подарував книгу „Моя Камчатка”, написану першим камчатським митрополитом Нестором (Анісімовим), засновником у 1910 році Камчатського православного братства. А наступного дня я був присутнім на недільному богослужінні і вперше у житті слухав молитви та співи на честь Творця на далекому острові в океані. У цьому було щось і романтичне, і піднесено-милостиве.

Побував і в редакції районної газети „Алеутская звезда”. Вона видається з 1935 року і має наклад лише 150 примірників (на 750 жителів району), виходячи раз на тиждень. Редакція газети і міні-друкарня знаходяться в одному кабінеті, з материка привозять лише папір. Редактор „Алеутской звезды” Тетяна Лісовська добре пам’ятала минулорічний візит на Командори київського журналіста Миколи Хрієнка і попросила мене підготувати для газети власні враження від відвідання острова.

Цікаво, що серед жителів архіпелагу під час мого перебування на ньому не було жодного професійного журналіста. Навіть сама пані редактор не мала відповідної освіти.

- Я не журналіст. Коли після півроку безробіття мені запропонували посаду редактора районної газети, то відразу погодилась. Робимо газету удвох – я і відповідальний секретар Владислав Астафуров.

З дозволу Тетяни Лісовської я скористався редакційним Інтернетом і відправив коротеньке – в кілька рядків – повідомлення про своє місцеперебування у редакцію „Сіверщини”.

Три дні на тихоокеанському узбережжі острова Беринга ревів шторм. Висока хвиля з силою била у прибережне каміння, розлітаючись на тисячі білих баранців, по небу швидко летіли на північний схід низькі темні хмари.

Коли шторм закінчився, я вирішив здійснити прогулянку уздовж океана по берегу Нікольського рейда. Цей берег командорці називають лайдою, пісок тут твердий і по ньому майже впритул до лінії прибою можна сміливо їздити машиною. Шторм вкрив берег різноманітним сміттям: стовбурами дерев, принесеними хвилями океану з материка, порожніми пляшками, японськими пластмасовими буями та іншим непотребом.

Кілометрах у чотирьох-п’яти від Нікольського побачив стару заіржавілу баржу, що міцно засіла в пісок у 13-15 метрах від берега. Років з дванадцять тому під час сильного шторму її зірвало з якоря і викинуло на берег. Вантаж вугілля, який був у трюмах, вигрузили, а от судно так і залишилось на „вічній стоянці”. Тепер його використовують хіба що у своїх іграх у „війнушку” місцеві дітлахи.

Я не без зусиль виліз на палубу і прогулявся по мертвому судну. Трюми баржі були заповнені водою, в якій плавали шматки дерева і кілька мертвих бакланів. Чомусь згадалась мандрівка 2005 року на Аральське море, коли в селищі Муйнак у Каракалпакії я опинився серед справжнього „кладовища” мертвої флотилії: близько двох десятків барж, сейнерів, баркасів, буксирів. Колись там було море, потім людина його майже знищила (від Муйнака Арал відійшов на 130 км), а кораблі так і залишились серед пустелі...

Обігнувши мис Гаупта, увійшов у бухту Китову і піднявся на вершину миса. Звідси можна було оглянути у бінокль навколишню місцевість у радіусі 10-15 км (більше не дозволяв рельєф острова): озера Китове, Ладигінське і Шанганське, гори Велику Столову (137 м над рівнем моря) і Малу Столову (як це не парадоксально, але вона була вищою за першу на 17 м).

У напрямку північного заходу йшла грунтова автомобільна дорога (точніше, колія) – це шлях до лежбищ морських котиків. Але я поспішив повернутися у Нікольське, бо з океану на острів насувалась сіра стіна дощу. На зворотньому шляху звернув з лайди і пройшовся по своєрідній командорській пустелі – смузі піщаних дюн, яка протягнулася на 1,5-2 км і має завширшки 100-200 м. Як і побачені за п’ять місяців до цього прибалтійські дюни, дюни острова Беринга повільно обростають густою і високою травою.

Вранці наступного дня мене викликав у райвідділ міліції майор Орлецький.

- Зараз на мис Північно-Західний, на одне з найбільших лежбищ морських котиків поїде машина. Якщо хочеш, можеш з’їдити і ти, я домовлюсь.

Звичайно ж, я хотів побачити цих тварин, адже побувати на Командорах і не побачити їх було б неправильно. Через 15 хвилин я сидів у салоні японського „джипа” і їхав на північний захід острова разом з двома алеутами – Федором Горшковим і Михайлом Удачіним. Грунтівка, по якій ми повільно просувалися вперед, знову нагадувала мені дороги Шикотану – по ним може проїхати тільки повноприводна машина. Колія петляла по тундрі, після дощів утворилося багато великих калюж, та й каміння на дорозі було чимало.

За словами моїх супутників-алеутів, влітку 2009 року планується будівництво нормальної грейдерної дороги від Нікольського у двох напрямках: до озера Саранного і до мису Північно-Західного. Робитиметься це з метою залучення туристів, адже після закриття звірорадгоспу саме сфера туризму стала основним прибутковим джерелом економіки острова.

Проїхавши більше 20 км і здійснивши кілька крутих спусків-підйомів, „джип” нарешті наблизився до лежбища морських котиків. На Командорах їх всього чотири: Північно-Західне і Північне на острові Беринга, Південно-Східне і Урильє на Мідному. Зараз ведеться щорічний промисел морських котиків по наукових рекомендаціях і жорсткому плану. Що ж являють собою їхні лежбища?

Перше, на що звертаєш увагу, потрапивши на лежбище – це величезна кількість тварин. Їх тисячі, їхніми блискучими тілами вкрите все узбережжя. Але, якщо придивитися уважніше, помічаєш, що котики згруповані в окремі гареми: котик-сікач, кілька десятків самочок у колі, а поза колом – малеча, схожа на цуценят. Розміри гаремів залежать від чисельного співвідношення сікачей і самочок, від часу появи сікача на лежбищі, від зручності місця, яке займає гарем, і від сили сікача.

Понад півроку морські котики живуть далеко від Командорських островів, зимуючи в теплих водах поблизу Японії. Навесні ж вони розпочинають велику мандрівку океаном довжиною понад 4 тисячі кілометрів до рідних командорських берегів – для розмноження. Учені ще й до цього часу не можуть розкрити секрет того, як ці тварини не збиваються з дороги і знаходять саме той шматок берега, де колись вони з’явились на світ.

Першими припливають до берегів Командор дорослі самці-сікачі, які досягли віку 7-8 років. Вибравшись на пустельну ділянку рідного лежбища, вони розташовуються подалі один від одного, займаючи зручні місця біля води для майбутніх гаремів. Кожен сікач ревно захищає свою територію від посягань чужинців. Упродовж місяця вони, забувши про їжу й пиття, терпляче охороняють застовблені ділянки, очікуючи самочок. Коли, нарешті, ті з’являються, на багато кілометрів довкола лунає ревіння самців, які закликають їх до себе.

Але тільки-но самочки вибираються з води на берег, як „галантність” сікачів вмить зникає. Кожен з них, хапаючи зубами самочок за холку і відтісняючи їх своїми масивними тушами від суперників, намагається загнати їх якомога більше до свого гарему. У найзавзятіших сікачей буває до півсотні „наложниць” у гаремі.

Після успішного завершення боротьби котик-сікач займає найзручнішу позицію на березі і грізним гортанним ревом сповіщає всіх суперників про свої права на захоплену територію і своїх самочок. Та все одно конкуренція між сікачами на лежбищах така гостра, а „сімейні обов’язки” настільки тяжкі, що рідко який сікач здатний брати участь у розмноженні більше двох сезонів. Решту свого життя, яке триває ще років 10-12, вони проводять самітниками на околицях лежбища, їх вже не хвилює інстинкт розмноження.

Самочки, народивши першого малюка (через блискучу чорну шерсть їх називають „чорненькими”), кілька днів дбайливо опікують своє безпомічне дитинча, годуючи його жирним молоком. Потім вони на 5-6 днів пливуть харчуватися в море, щоб відновити втрачені сили. А маленькі котики у відсутність мам збираються окремими групками у найспокійніших і найзатишніших куточках лежбища, утворюючи своєрідні „дитячі садки”.

Повернувшись із моря на берег, кожна самка серед сотень малюків знаходить тільки своє чадо. В цих пошуках їй допомагає „відчуття свого родильного будинку” – зустріч відбувається саме на тій ділянці лежбища, де „чорненьке” з’явилося на світ. Зголоднівши, дитинча морського котика полишає „дитячий садок” і повзе туди, де воно народилося. Там його і знаходить мама. То залишаючи, щоб підкріпити свої сили харчуванням у морі, то відшукуючи на березі дітей, самка вигодовує своє потомство, аж поки в листопаді, коли розпочнуться тривалі шторми й хуртовини, всі котики не покинуть Командорські острови. Вони відправляться в теплі води південних морів, щоб наступної весни знову повернутися до цих туманних берегів...

„Джип” зупинився приблизно за 150 метрів від лежбища, і я разом з Федором Горшковим та Михайлом Горшковим вийшов з машини. У кількох метрах перед нами відпочивало невелике сімейство котиків у складі сікача, самочки і „чорненького”. Углядівши людину, двоє останні пустилися тікати в бік моря, швидко працюючи двома передніми лапами і допомагаючи хвостовим плавником.

Сікач залишився на місці, підвівся і почав грізно кричати. Я підняв фотоапарат і почув за спиною голос одного із своїх супутників: „Будь обережним, бо сікач може піти в атаку. Позаминулого року вони мало не забили одного надто самовпевненого американського фотографа”.

Зробивши знімок, залишив сікача і, маскуючись за великим дерев’яним помостом, підійшов якомога ближче до одного з гаремів. А коли підійшов упритул до помосту, раптом побачив, що під ним спокійнісінько відпочиває великий котик-самка. Появи людини вона не відчула, що дало мені змогу зробити кілька знімків з відстані півтора метри. Лише після того, як інші котики у гаремі, помітивши мене, підняли гвалт, самочка прокинулась, злякалась і заспішила до води.

Підійти непоміченим до центральної частини лежбища не було змоги, але й з відстані безпомилково можна було сказати, що там знаходилось не менше 400 котиків. А ще далі, на морських каменях виблискували під сонцем масивні яскраво-руді туші морських левів-сивучів. У повітрі стояв той незабутній гамір острова Беринга, який я, напевно, пам’ятатиму все життя: гортанне ревіння незграбних котиків-сікачів, шум моря і крики чайок...

На зворотньому шляху від мису Північно-Західного до Нікольського у „джипа” пробилося колесо. Запаски не було, тому довелося викликати підмогу з села (добре, що на острові діє мобільний зв’язок). Підмога прибула через кілька годин у вигляді автомобіля ГАЗ-66, чотирьох алеутів і двох пляшок горілки. Розпивши горілку (закусували червоною ікрою), підчепили „джип” на тросі до „ГАЗа” і вже у темряві повернулися в Нікольське. На цьому мої двотижневі піші і автомобільні мандри по острову Беринга закінчились.

У ніч перед моїм відльотом з Командорів на Камчатку в Нікольському вперше за останні кілька десятиліть трапилось самогубство. З цієї причини Олександр Орлецький не спав цілу ніч. Але приїхав у аеропорт провести українського мандрівника і журналіста.

Бажаючи допомогти співвітчизнику зекономити гроші (адже до дому залишався ще дуже далекий шлях), майор Орлецький домовився з командиром екіпажу літака, щоб мене взяли безкоштовно до Усть-Камчатська. А вже звідти я мав проїхати 740 км до Петропавловська-Камчатського автостопом.

На прощання Олександр Миколайович сказав:

– Поклонись від мене рідній Україні. Ми і тут залишаємось її дітьми...

«L-410» швидко розбігся по утрамбованій зльотній смузі, піднявся у повітря, розвернувся над островом і взяв курс на Камчатку. Крізь ілюмінатор я побачив і попрощався очима з командорськими тундрою, дорогами, сопками, річками, озерами. А подумки – з добрими і привітними людьми, які тут живуть. Мало хто з них звідси виїжджає, більше вони приймають гостей. Спасибі вам, командорці! Прощавайте, Командори!