Не стане бджіл – лихо нам буде

На міжнародній виставці в Австралії український мед визнано найкращим у світі. Та чи тішить це бджолярів?

У чарівну пору, як писав колись поет, викінчення літа довелося мені двічі з краю в край промчати трьома нашими областями — Дніпропетровською, Запорізькою і Херсонською — і дістатися аж Криму. Це були подорожі крізь безкраї строї базарників із багатющими плодами природи і роботящих селянських рук.

Обабіч автомагістралей всюди, скільки оком кинь, гори кавунів і динь, яблук і груш, слив, винограду, помідорів і баклажанів. Вибирай, що душа бажає. Автомобілі зупиняються, подорожні куштують ягоди, овочі й фрукти, ще й вередують, крутять носами, але врешті-решт не стримуються, сходяться в ціні і купують кілограмами, відрами, мішками. Їдеш, а кінця не видно цим гамірним торгам.

Дивлячись на все це багатство, думаєш: яка ж щедра українська земля! Навіщо нам ті банани й інші заморські плодоовочеві насолоди, якщо у нас своїх більш ніж треба. Та ось що впало у вічі: поміж яблук, груш, слив, баклажанів, баштанних культур, у півлітрових, літрових та трилітрових слоїках — бджолиний мед. І таки багато пасічників пропонувало свою солодку продукцію.

Це трохи дивно, оскільки цьогорічне літо в південних регіонах України вважається не зовсім сприятливим для бджолярів. Багато хто з них мав змогу викачати мед максимум двічі за весь сезон. Одначе і там, і тут море меду — травневого, квіткового, акацієвого, липового, гречаного, соняшникового. Вибір на всі смаки й уподобання. Проте охочих купувати мед знаходилося мало. Тож його продавці нудьгували.

— А що ви хочете, у нас ціни бджолиним продуктам не знають. Чи бачили ви, щоб за медом черги шикувалися? Отож! Збути його навіть за ціною, яка вдвічі, а то і втричі дешевша від реальної, сьогодні найбільша проблема для кожного пасічника. З мене ще й сміються, коли кажу, що 50 гривень за літрову банку — це, вважайте, задарма віддаю. Не вірять, що займатися бджільництвом у нас пропадає сенс, — сказав мені один продавець-пасічник.

І раптом звів на мене свої повні смутку очі і запитав, як стрельнув:

— А знаєте, що Київська Русь у першу чергу медом та воском торгувала з усією Європою? І що саме мед є нашим першим національним харчовим продуктом, а вже потім — сало? Якщо хочете знати, то наш народ від вимирання спроможні врятувати лише бджоли! Але поки що таке враження, мовби українці меду взагалі не споживають...

Так чи інакше, але наприкінці минулого століття виробництво меду в нашій країні на душу населення справді зменшилося до півкілограма. Зараз, правда, трохи зросло і сягнуло кілограма, за іншими даними — 1,2 кг. Але ж, згідно з медичними нормами, маємо з’їдати його по 35-40 кг за рік. А діти шкільного віку та підлітки навіть більше — понад 50 кг.

За унікальними лікувально-оздоровчими властивостями немає рівного йому продукту на планеті. Бо містить в собі понад три сотні різних компонентів, мікроелементів, усіляких біологічно активних речовин та вітамінів, ферментів, амінокислот.

Ще легендарний Авіценна майже тисячу років тому застерігав, що до глибокої старості дожити можна «лише за умови регулярного споживання продуктів бджільництва, бо гідної заміни їм не знайти». Тож якщо ви ласуєте медом і частуєте ним своїх дітей від випадку до випадку, на Маковія або Медовий Спас — цього дуже й дуже замало.

Буквально за п’ять останніх років минулого століття, з 1995 по 2000-й, кількість бджолосімей, які утримують пасічники України, скоротилася майже вдвічі, і цей процес триває, по суті, й досі. 2003 року тодішній міністр аграрної політики Сергій Рижук заявив, що «бджіл в Україні настільки мало, що це вже загрожує благополучному існуванню усіх нас». Ситуація в галузі погіршується. На Дніпропетровщині нині, приміром, трохи більше 170 тисяч бджолосімей — ледве не втричі менше, ніж «можна і треба утримувати», стверджує директор ВАТ «Бджолоагросервіс» Микола Горбенко.

Втрачено за останні роки багато. Колись були в кожному районі товариства бджолярів-любителів, а при них — спеціалізовані цехи та магазини з переробки воску і виробництва та реалізації вощини, всіляких препаратів, а також необхідного реманенту для пасік. Але все це щезло у вирі інших, нібито набагато драматичніших потрясінь.

Кілька років тому держава заходилася вертати втрачене, та виявилося, що це непосильне завдання. Он у Синельниківському районі 2006 року при відродженні товариства на облік узяли лише два десятки чоловік. Це — мізер, майже нічого. Колись у цьому районі було понад три сотні особистих пасік. Через два роки, 2008-го, знову зібралися на збори — прибуло 38 осіб. Голова товариства Василь Ілінзеєр, ніби вибачаючись перед колегами, пояснив:

— Одне діло, що приватних пасік збереглося замало. Прикріше те, що зберегли їх переважно літні люди. Молодих поміж нас немає, цураються вони займатися бджільництвом. Немає у них ні інтересу до цього діла, ні пристрасті.

І справді, постаріння галузі — головна проблема. На Дніпропетровщині, приміром, дев’ятеро з кожних десяти пасічників — пенсійного чи передпенсійного віку, а семеро — жителі міст, котрі на старість завели на дачах чи у родичів по селах невеличкі пасіки. І мед качають лише для себе та своїх знайомих — про виробництво для реалізації не йдеться. Бо доволі витратно утримувати великі пасіки. Як кажуть, не варта справа заходу. Ще чотири-п’ять років тому бджолярі мали хоч мізерну державну підтримку — по 15 гривень на бджолосім’ю. Але потім не стало і її.

Сьогодні собівартість меду така, що збувати його великими партіями практично неможливо. Але за безцінь, за копійки, беруть аж бігом, зокрема й для вивозу за межі держави. А знаєте чому? Для наживи. Схема така: беруть наш мед лише третьосортним, а потім перепродують утридорога. Хоч нещодавно на міжнародній виставці в Австралії саме український мед було визнано найкращим у світі. В Україні наразі існує одна-єдина лабораторія, яка має право визначати якість меду. Виходить, нашій державі не треба, щоб її мед цінився у всьому світі?

А шкода, бо багато країн потерпають від дефіциту бджолиних продуктів. Наприклад, Німеччина та Японія першими включили мед до продовольчого кошика своїх громадян, а у школах — в обов’язкове меню дітей, поставивши перед собою завдання домогтися його споживання бодай у межах п’яти кілограмів на душу свого населення за рік. Оскільки більшого домогтися поки що зась. Адже у себе виробляють у 5-6 разів менше, ніж завозять іззовні.

Україна ж, виробляючи меду лише по кілограму на особу, ще й входить у п’ятірку країн, які виробляють його найбільше. Іншими словами, наш потенціал не просто величезний, а колосальний. Та держава ні кує ні меле. Коли були колгоспи, існувала хоч сяка-така наскрізна управлінська вертикаль. В обласних управліннях сільгосппроду діяли відділи бджільництва, на районному рівні працювали бджолозоотехніки. Мали відповідні підрозділи і ветеринарні служби. Зараз усього цього немає.

А чому б не мобілізувати внутрішні, як колись казали, резерви та можливості? Річ у тім, що бджоли — це не тільки цілющий мед. Це ще й прополіс, пилок, перга та маточне молочко. Властивості перелічених речовин надзвичайні, просто унікальні. Кожен вулик не що інше, як аптека, здатна замінити десятки і сотні таблеток, мікстур і настоянок. Адже бджоли — єдині в світі Божі істоти, котрі, якщо хочете знати, спроможні призупиняти своє старіння, відкладати на потім свою смерть і навіть самоомолоджуватися.

Отож не випадково медицина — як народна, так і офіційна — з давніх-давен застосовувала й «супутні» продукти бджільництва.

У давнину мед навіть не викачували, а «вичавлювали», щоби був він упереміш із прополісом, пергою та пилком, маточним молочком та зародками майбутніх бджілок і воску. Це той мед, який називали диким. Стверджують, що хто їв його, той жив на 10-15, а то й більше років довше.

Науці й практиці відомі біологічно активні препарати, виготовлені з продуктів бджільництва. Існує окремий напрям їх використання, який називають апітерапією. Він у тій чи іншій мірі профілактично попереджує ледве не всі захворювання, від яких страждає людство. Але на вітчизняних теренах все це досі перебуває або в зародковому стані, або на рівні елементарного аматорства.

Останніми роками минулого сторіччя у Дніпропетровську була спроба створити спеціалізоване підприємство з випуску лікувальних засобів на основі бджолиних продуктів. Перші зразки вже й гучно рекламували. Але затію спіткала невдача. З тієї причини, що забракло спеціалістів та технологів для такого виробництва — їх не знайшлося ні поміж практиків у медичних закладах, ні поміж науковців у медичних академіях. Таких спеціалістів і досі не готує жоден вищий навчальний заклад України. Інша причина: для того, щоб ставити на окупний потік випуск унікальних препаратів, треба, аби в області було не менше 300 тисяч бджолосімей. За меншої сировинної бази шкурка не варта вичинки.

Микола Горбенко вважає, що в області має працювати як мінімум 500 тисяч бджолосімей. Максимум — 550-600 тисяч і більше. Ці цифри Микола Іванович бере не зі стелі. Адже в останні роки Дніпропетровщина вирощує соняшник на площі 450-470 тисяч гектарів. Ріпак, гречка та інші так звані ентомофільні культури, які потребують запилення комахами, займають понад 100 тисяч га. Багато садів, баштанів. На кожен гектар таких культур потрібна одна бджолосім’я. Якщо немає — багатого урожаю не жди.

— У Сполучених Штатах і багатьох країнах Європи мед та інші продукти бджільництва, — говорить Горбенко, — дають пасічникам лише близько 40 відсотків їх загальних прибутків. Решту отримують від запилення сільгоспкультур. Помиляється той, хто гадає, буцімто з цією справою успішно справляються інші численні комахи. Досліди провідних учених довели: без достатньої кількості бджіл ті ж соняхи родять на третину менше, сади — вдвічі. Тому в цивілізованих країнах аграрії, які вирощують ентомофільні сільгоспкультури та фрукти, оплачують пасічникам їхні послуги.

Американські, німецькі, французькі, австрійські фермери знають, за що платять гроші. На замовлення Миколи Горбенка науковці підрахували, що сьогодні Дніпропетровщина з року в рік втрачає щонайменше 350 мільйонів гривень через недозапилення соняшнику і ріпаку.

Отож в Україні передусім потрібне законодавство про підтримку бджолярства. Пасічники-ентузіасти з власної ініціативи та з участю Інституту бджільництва кілька літ тому напрацювали добротну «Програму розвитку галузі до 2010 року», але ставлення до неї несерйозне. Кабміном вона не затверджена.

Наприклад, ВАТ «Бджолоагросервіс», створивши племінну пасіку, за дійсно помірні ціни пропонує бажаючим матки і бджолопакети, проте бажаючих придбати їх катма. Дивуватися не доводиться, бо жодне сільське профтехучилище на пасічників не вчить. А колись їх готували три ПТУ.

В області немає підприємства, яке займалося б закупівлями меду. Хотіли створити, та хотій не дав: не знайшли 30 тисяч доларів на фасувальну машину. Чи ось товариство бджільників області який рік пропонує місцевій владі, аби вона закуповувала мед для харчування дітей у школах. Таким шляхом можна було б реалізувати 600 тонн цілющої продукції, а це 3-3,5 мільйона гривень. Як би вони стали в пригоді пасічникам!

— Селяни від природи — самі бджілки-трудівники, але їх наче відлучають від праці, — говорить керівник СФГ «Україна», що в Артемівці Васильківського району, Надія Кулик. — Все одно, що руйнують їхні вулики-села і не дають працювати. Розваг для хлопців та дівчат скільки завгодно, а роботи ж ніякої. А досить завести пасіку — і наснажуєшся благородством від спілкування з Божими комахами та природою, дурне в голову не лізе і самопочуття та настрій завжди в порядку. А будуть над полями і в садах густи бджоли — родитимуть яблука та груші, кавуни та дині, виноград.

ЗАГАЛЬНОВІДОМИЙ факт, що перший у світі рамковий вулик, аби бджоли не жили дикими сім’ями, придумав і змайстрував українець — Петро Іванович Прокопович.

Першим на планеті він одержав і чистий щільниковий мед. Сталося це у селі Митченки нині Чернігівської області ще 1814 року. Тобто на початку ХІХ століття. На що ж ми сподобимося на початку 21-го?

Фото: Сергій СТУК