Життя і долі. Змінив військового кашкета на міліцейського

Про що могли б розповісти численні ордени і медалі на святковому піджаку ветерана Великої Вітчизняної війни Івана Захаровича Небрата?

Про бої, на яких залишив побратимів, про спалені німецькими загарбниками міста і села, про скупі солдатські сльози під час вимушеного відступу в трагічному 1941-му. Мабуть про усе це розповіли б нагороди – мовчазні свідки війни.

Іван Захарович – солдат-ветеран, один з небагатьох, хто ще сьогодні лишився живим. Йому, герою найстрашнішої в історії людства війни, є що згадати та розповісти молодим, тим, заради кого він проливав кров, заради кого поклали життя його бойові побратими. Особливо рояться спогади напередодні свята – вікопомного Дня Перемоги. Пам'ять фронтовика перебирає події, боляче вражаючи Івана Захаровича в саме серце. Він сказав фразу, яку можна висловити такими рядками:

«Думки, мов палицею б'ють,
Змішалися і сум і лють
Від ран, від подиху війни
Вкраїни гинули сини...»

В далекому 1918 році в хуторі Точеному, на Срібнянщині, в багатодітній родині Небратів народився хлопчик Іванко. Зростав він струнким та міцним мов молодий дубок і ще до призову в армію часто тренував свою силу, підробляючи молотобійцем у кузні місцевого колгоспу.

У жовтні 1938 року Іван Небрат був призваний до лав кадрової Радянської армії. Проходив курс навчання в школі молодих авіаційних спеціалістів-техніків (ШМАСТ) в білоруському місті Вітебськ, Після чого, для проходження подальшої служби, був направлений в 15-й винищувальний авіаційний полк, який потім перебазувався в місто Каунас (Литва). Молодий спеціаліст забезпечував безвідмовну роботу озброєння на літаках-винищувачах Ла-5 (Лавочкін). Тут Івана Захаровича й застала війна.

Фронтовик чітко пам'ятає той тихий і погожий ранок 22 червня, коли серед лісової тиші на світанку всіх розбудив гуркіт авіаційних моторів. А за кілька годин німецька авіація спалила, стерла з лиця землі їхній аеродром – всі літаки, що так і не встигли злетіти в небо. Ангари, інші приміщення і техніку двох авіаполків. Матеріальна частина була повністю знищена. Особовий склад зберігся лише завдяки вмілим діям бувалого в боях на Халхін-Голі офіцера, що навчив молодих необстріляних бійців як себе поводити під час бомбардування аби вберегтися від осколків бомб. Тоді вперше і почули всі це страшне слово ВІЙНА!

В тому хаосі та безладі, яке панувало у перші години й дні війни, командир полку прийняв рішення - «відступати». Льотчики вирішують пробиратися до Москви, аби отримавши нові бойові машини, знову піднятися в небо і бити фашистів. Скільки поневірянь, скільки бід і страждань довелося пережити відступаючим розрізненим решткам розбитого авіаполку за довгий шлях з німецького оточення. Одного разу вони ледь не потрапили до рук гітлерівців. І тільки 18 липня обшарпані залишки авіаполку дісталися до Москви, яку вже бомбили фашисти.

Пересівши на нові літаки, бійці знов повернулися на фронт. «Нашу заново сформовану авіачастину відправили на прифронтовий аеродром», - розповідає про свій бойовий шлях ветеран Іван Захарович. Він був механіком і відповідав за справність та безвідмовність роботи всього озброєння та всіх агрегатів і механізмів бойової машини. Адже помилка дій механіка, що відповідає за озброєння, може коштувати життя всьому екіпажу бойової машини. Розбирати та збирати кулемети і гармати навчилися в повній темряві, адже користуватися будь-яким світлом категорично заборонялося.

Так зі своїм 15-м Гвардійським винищувальним авіаційним полком Іван Небрат і дійшов до Берліна. Воював під блокадним Ленінградом і захищав небо у пеклі Сталінградської битви, бив фашистів на Кавказі, і звільняв від них небо Радянського Криму.

«Після запеклих боїв у небі Сталінграда, нас відправляли на короткочасний перепочинок до Сибіру» - згадує сивочолий ветеран, «а потім - знову бої, бої, бої. Якщо є пекло, то мені випало його бачити тут, на землі. Пригадую, коли під Старим Осколом, (нині Білгородська області Росії - авт.) небо і земля змішалися в одну розбурхану, незрозумілу стихію, а група бійців, що відпочивала під відкритим небом, раптом, за мить перетворилися на купу кривавого м'яса - подумалось: воістину це страшний суд», - згадує Іван Небрат.

Ніколи не забуде Іван Захарович жорстоких боїв під Варшавою. А прізвище гвардії-старшини Івана Небрата залишилось викарбуваним в травні 1945-го, на стіні Рейхстагу, неподалік від підпису самого маршала Жукова Г.К. Тут в самому лігві фашистського звіра зустрів старшина свою Перемогу. Тут, на руїнах Рейхстагу - останнього оплоту гітлерівської Німеччини, радісні і щасливі солдати писали: «Смерть фашизму», «Слава Радянській армії», радості не було меж.

«Плакали тоді всі, не ховаючи сліз щастя», - признався фронтовик - «всі салютували зі всіх стволів вогнепальної зброї і пили фронтові 100 грамів за таку бажану, таку вистраждану, таку омріяну Перемогу». Сльози самі виступили на очах у воїна-визволителя, сльози радості через 65 років після Великої Перемоги. Сльози смутку за бойових побратимів, які не повернулися з бойових вильотів, згадалися поіменно ті, хто поруч громив ворога і не повернувся до рідних осель. До речі сам герой нашої розповіді був поранений в руку та отримав контузію.

Іван Небрат має численні бойові нагороди. Серед них: «Орден Червоної Зірки», 2 ордени «За мужність», 2 медалі «За бойові заслуги», а також медалі «За оборону Сталінграда», та «За оборону Ленінграда» та «За оборону Кавказу», «За звільнення Варшави», «За взяття Берліна».

Фронтовий гарт став старшині у пригоді і після закінчення воєнних буднів. Повернувшись на рідну Срібнянщину, 27-літній Іван Небрат за направленням Срібнянського райкому партії пішов навчатися в школу міліції МВС СРСР, що знаходилася в Чернівцях. А після її закінчення - працював у Срібнянському райвідділі міліції старшим оперуповноваженим карного розшуку.

Район був неблагополучним у криміногенному плані, як і багато інших куточків нашої, тоді ще Радянської Батьківщини: навкруг кишіли банди вбивць та грабіжників, злодіїв та просто пройдисвітів, яким легше було нажитися на чужому, нехай і бідному майні, ніж тяжкою працею здобувати собі шматок хліба. Зброї навкруг вистачало, вся земля була нею засіяна – «бери – не хочу» Адже навіть дотепер знаходять і зброю і боєприпаси. От і звірствували злочинці: там голову сільради вб'ють, там директора школи замордують, а там – сторожа, коли грабували магазин.

Лейтенант міліції Іван Небрат швидко освоївся з новою роботою. Працював і вдень і вночі не шкодуючи ні сил, ні здоров'я, ні самого життя. Наводив порядок на рідній йому Срібнянщині. І через деякий час злочинність таки відступила, пішла на спад. Багатьох злочинців заарештували та посадили до в'язниці, інші залишили ці краї, а дрібні злодюжки вирішили, що краще буде, поки їх не викрили, «зав'язати» з коримінальним ремеслом.

А коли оперуповноважений викрив і затримав найактивнішу банду з 7 чоловік, що діяла на території Срібнянського та сусідніх районів, то і весь кримінал в його районі зовсім притих. Тоді за цю операцію йому позачергово було присвоєно звання капітана, перестрибнувши через старшого лейтенанта. А невдовзі, у 1957 році, йому запропонували посаду начальника міліції у сусідньому Варвинському районі. «І хоч як не хотілося йти з «налагодженого господарства»: покінчено з криміналом, склалися довірливі стосунки з людьми», - говорить нині полковник у відставці, - «але довелося, Партія сказала треба - значить треба!».

Принциповість і дисциплінованість, суворий військовий гарт, дозволили фронтовику витримати ці нелегкі роки повоєнного становлення. Ті, хто намагався лише прикриватися міліцейською формою і не хотів працювати, не витримували і тікати з органів. Їм на зміну прийшли ті, хто дійсно мав талант і бажання працювати, захищати мирні ночі та дні простих трударів.

«Працівником міліції треба народитись» - говорить полковник Небрат. І, мабуть, він один з таких «самородків». Бо вже через кілька років Варвинський райвідділ міліції став одним із кращих в Україні. Розкриття злочинів пограбувань і крадіжок стало для колишнього фронтовика буденною справою. Через 8 років, коли відбулося об'єднання районів, Іван Небрат очолив Прилуцький районний відділ внутрішніх справ, звідки і вийшов на пенсію.

Нині полковник у відставці Небрат І.З. весь час підтримує зв'язки з фронтовими побратимами. До цього часу згадує тих, хто поліг в ім'я прийдешніх поколінь. Про мудрість сивочолого ветерана, що пройшов такий тернистий життєвий шлях, свідчать його слова: «Совість - то манометр кров'яного тиску суспільства. Гроші, зірки на погонах, звання - то все скороминуще, швидкоплинне...».

Зі своєю дружиною Катею Іван Захарович прожив ось вже 62 роки. І якщо є в світі кохання з першого погляду то це поняття, як раз, і стосується цієї пари. В далекому 48-му, коли молодий старшина знаходячись у короткостроковій відпустці, пішов у ощадкасу перевірити облігацію, зустрів там молоду контролерку Катю, яка глибоко запала йому в душу. Того дня після робочого дня хлопець пройшов пішки 15 кілометрів до будинку, де жила Катерина Костянтинівна, щоб попросити у батьків руки дівчини, взамін на своє любляче серце. Невдовзі дівчина стала його вірною подругою на все життя.

Після відпустки Іван мав повертатися на 2 місяці до Німеччини - дослужувати армію. За чоловіком, як вірна подруга, вирушила і дружина. Тут у далекій Німеччині і народився їхній первісток - син Анатолій. Отаке воно в них, кохання з першого погляду. Нині син Анатолій - майор збройних сил. В далекому 1948-му, після демобілізації, приїхали з сім'єю додому де й народився другий син Микола.

На своєму життєвому шляху ветерану довелося зазнати і радість, і горе. Не вберіг Бог невісточку Аню тяжка хвороба звела її в могилу. Та горе не ходить одне. В 2004-му поховали внучку Івана Захаровича Оксану. Зараз стареньке подружжя не може навтішатися своєю правнучкою Маринкою, яка живе в Полтаві зі своїм татом. Радіють з найменшого її успіху в навчанні та в житті.

«Це так несправедливо, коли без війни гинуть молоді і сповнені сил люди, яким би ще жити і кохати в цьому прекрасному світі...» - промовив наприкінці нашої розмови мій співрозмовник - ветеран Іван Захарович Небрат. І в очах його знову «затанцювали» сльози.