"Кавказький щоденник" Олександра Волощука. Продовження...

"Високий Вал" продовжує публікацію уривків "Кавказького щоденника" чернігівського мандрівника Олександра Волощука.

- Надсилаю черговий уривок з "Кавказького щоденника". З фотографіями, як і раніше, "напряжёнка". Деякі висилаю - можливо, знадобляться. Як і раніше, я перебуваю в Кабардино-Балкарії, в місті Тирниауз, - пише Олександр.

ГЕРГЕБІЛЬ

Гергебіль – районний центр у гірській частині Дагестану, здобув славу під час Кавказької війни ХІХ століття.

Спочатку свободолюбові гергебільці не забажали підкоритися імаму Шамілю, а потім, коли все ж таки стали на його бік, село тричі тримало відчайдушну оборону і тричі спалювалося російськими військами. У сьогоднішньому Гергебілі не залишилось майже нічого, що нагадувало б про події півторасотрічної давнини. Хіба що гори такі ж самі, якими їх бачив Шаміль, та й річка Казікумухське Койсу та ж сама. Коли я стояв на бетонному мосту і дивився на швидку річкову течію, поруч зі мною зупинилася біла "дев’ятка" і з неї вийшов чоловік у цивільному одязі.

- Дозвольте ваші документи?

- А ваші?

- Пробачте, я не представився. Моє ім’я Алі, дільничний інспектор міліції. Ось моє посвідчення. Ви нова людина в селі і я зобов’язаний вас перевірити.

Сперечатися з представниками влади на Кавказі небезпечно, тому простягнув йому свій паспорт. Алі уважно вивчив його, погортав сторінки з візами і поцікавився метою мого прибуття в Гергебіль.

- Мандрую по гірському Дагестану. А у Гергебіля, знаю, цікава і славна історія…

- Ну-у, від тієї слави вже майже нічого не залишилось. Хіба що руїни башти Шаміля на горі. Ти вже її бачив? Ні? То сідай у машину, покажу.

Поки їхали до підніжжя гори, я слухав Алі і роздивлявся навкруги. Свої будинки місцеві жителі споруджують на гірському схилі, але вже не так скупчено, як у давнину. Водогоном же досі слугує невелика річка з чистою джерельною водою, що витікає із сусідньої ущелини, біжить по камінцях дном неглибокого яру і зливається з Казікумухським Койсу. Основним зайняттям більшості жителів Гергебіля є садівництво, насамперед вирощування абрикосів, які в даній місцині дають найбільші в Дагестані врожаї. Алі підвіз мене до початку гірської стежки, яка веде до башти Шаміля.

- Наплічника можеш залишити в машині. Піднімешся на гору, подивишся башту і спускайся у село. Знайдеш райвідділ міліції, я буду там. Щось вирішимо з твоєю ночівлею.

Кам’яниста стежка, по якій здебільшого женуть на пасовища корів і баранів, незабаром вивела на плато, з якого відкривався захоплюючий краєвид. Сонце вже сіло за хребет і гори набули таємничого синього кольору, він з кожною хвилиною темнішав, аж до фіолетового. Срібною стрічкою між гір звивалася річка, внизу мерехтіли вогники Гергебіля і невеличкого села Кікуні, а у високій духмяній траві цвіркотав вечірній коник. Якби не наплічник, залишений у машині Алі, я б залишився тут ночувати…

Те, що колись було баштою Шаміля, являло собою залишки фортечної споруди висотою не більше півметра, слабенький розчин з-поміж каменів кладки давно був вимитий дощами. З історичної точки зору місце цікаве, колись тут лунали постріли і проливалася кров. Сьогодні ж через бійниці башти можна хіба що зробити гарні фото, поєднавши в одному кадрі "історичне" каміння з гостроверхими піками навколишніх гір. Зробивше це, я спустився у Гергебіль і знайшов райвідділ міліції. Алі вже вирішив питання ночівлі несподіваного гостя – "Поїдемо до мене на ферму". Велика і простора земельна ділянка, яка слугує Алі за ферму, розташувалась у міжгірній котловині за п’ять кілометрів від Гергебіля. Там він тримає півтора десятки корів, кілька баранів, трьох собак і свого дальнього родича – дідуся Мухамеда, який виконує функції сторожа. Після вечері біля вогнища і дружнього спілкування з гостинним дільничним інспектором я вмостився спати у хатинці-сторожці. Дід Мухамед спати не хотів і заважав заснути мені, розповідаючи різні історії зі свого життя.

- Якось заснув я п’яним у Махачкалі на пляжі. Прокидаюся, а одежі немає, - поцупив хтось. Я відразу у міліцію. Там з мене посміялися і порадили теж у когось штани і сорочку вкрасти. Повернувся на пляж і заснув у кущах. Замерз як собака…

ГІМРИ. ″ЕКСКУРСІЯ″ У 1389 РІК

Після Гергебіля мій шлях проліг у Гімри. Від першого ж водія, що вивіз із Гергебіля, отримав запрошення на сніданок. Назір, директор районного управління зв’язку, привіз до себе на дачу і пригостив яєчнею із шинкою. Він не радив їхати в Гімри, бо там, за його словами, живуть найнегостинніші люди в Дагестані. Я не повірив, подякував за частування і рушив далі. У салоні стареньких «Жигулів» дістався до великого і "стратегічного" металевого мосту через річку Аварське Койсу. Водій розповів, як нещодавно снайпер розстріляв на цьому місці наряд ДПС.

- Надзвичайно влучно стріляв – обом міліціонерам точнісінько у серце. "Силовики" дізналися, що це робота якутського найманця місцевих бойовиків Дмитра Данилова. Його вже кілька років розшукують, багато крові на його руках, але знешкодити якута ніяк не вдається.

"Підтримав тему" і водій наступної машини. Задравши сорочку, він показав численні шрами і рубці від куль.

- Я працював у ДАІ, і одного разу наш пост обстріляли бойовики. Лікарі витягли з тіла дві кулі, інші пройшли навиліт. Коли виписався з лікарні, то відразу ж звільнився з міліції…

… За кілька тижнів я випадково дізнався, що якутського снайпера Дмитра Данилова все ж таки вбили. Дагестанська міліція і ФСБ полегшено зітхнули…

Невелике аварське село Гімри заховалося в просторій ущелині між високих скелястих гір. Воно має славне минуле, насамперед завдяки тому, що саме тут народилися и жили перший і третій імами Чечні та Дагестану - відповідно Газі-Магомед і Шаміль. Вони були першими проповідниками газавату – війни з невірними, у Гімрах вони почали боротися зі старими феодальними порядками і утверджувати закони шаріату. Газі-Магомед і Шаміль стали провідниками мюридизму - містичної течії в ісламі, яка принесла тодішній Російській імперії стільки ж тривоги, скільки нині – вахабізм. Будучи спочатку елітарним містичним напрямком ісламу, мюридизм незабаром перетворився на масовий рух, що згуртував горян для боротьби з царськими військами. На початку 1830-х років більшість товариств гірського Дагестану визнали шаріат, а Газі-Магомед став імамом – духовним і військовим лідером горян. Газі-Магомед і його вірний радник Шаміль за кілька років підняли на боротьбу проти Росії не тільки народи Дагестану і Чечні, а й кабардинців, черкесів, осетин. Але верхівка російських окупаційних військ 1832 року вирішила покінчити з бунтівниками. Кілька полків командуючого лівим флангом Кавказької лінії барона Розена рушили на аул Гімри. Після запеклого бою Гімри були захоплені, але Газі-Магомед і Шаміль завчасно сховалися в саклі поблизу аулу. Солдати Розена оточили саклю і обстрілювали її, поки у горян не закінчилися патрони. Імам Газі-Магомед кинувся з фортеці на ворогів і був заколотий багнетами, Шаміль же розбігся і стрибнув так далеко, що опинився за спинами російських солдатів. За легендою, він мало не у повітрі зарубав кількох із них. В будь-якому разі, йому вдалося спастися і втекти з місця битви.

Я знайшов ту саклю - від неї залишився лише фундамент. Навколишні дерева, огорожі і меморіальні камені увішані різнокольоровими клаптиками тканин і хустинками. Це – зіярат, священне місце поклоніння правовірних мусульман. Блукаючи вузькими, по-східному колоритними вуличками Гімрів, я знайшов будинки обох імамів і навіть познайомився з нащадками Газі-Магомеда – Гаджімагомедом Ісмаїловим і Магомедом Алігаджієвим. Останній привів мене на старе кладовище Гімрів і показав могилу-зіярат Газі-Магомеда, а також могилу батька Шаміля. Цікаву форму мають могильні плити на цьому кладовищі. Це вузькі кам’яні брили заввишки в один-півтора метри, але їхні верхівки у вигляді великого незграбного гачка всі повернуті у бік Мекки. Наче мовчазні і сумні кам’яні голови чорних дзьобастих круків. Сьогодні таких надгробків у Дагестані не ставлять, їх можна побачити лише на старих кладовищах. І ще одна особливість мусульманських цвинтарів – покійників на них ховають по черзі у ряд і тому навіть близькі родичі можуть бути поховані в різних кутках кладовища.

Магомед Алігаджиєв показав і будиночок у гірській ущелині неподалік Гімрів, у якому Газі-Магомед і Шаміль вчили Коран, а згодом писали власне вчення джихаду і газавату. Гімринці завжди вважалися в Дагестані "непідкорними" - як у часи Кавказької війни, так і зараз. Ще в Буйнакськському ФСБ мене попередили: "Кілька десятків жителів Гімрів зараз бігають по лісах зі зброєю в руках, називаючи себе членами так званого "Гімринського джамаата". Будь обережним у Гімрах, а в навколишній ліс краще взагалі не ходи"... Будь-якої ворожості чи настороженості до себе у Гімрах я не відчув. Навіть було цікаво ходити по вулицях села. За останні 150 років Гімри, мабуть, мало змінилися: традиційна архітектура, через нестачу вільної землі будинки туляться по гірських схилах один до одного наче перелякані курчата, асфальту немає, пахне гноєм, звідусіль чується бекання овець і мукання корів. Якщо підніматися вище, то вулиці стають зовсім вузькими – між будинками, захованими за кам’яними і глинобитними стінами-парканами, може проїхати хіба що мотоцикл. Шестеро чи семеро бабусь у чорному одязі і з чотками в руках примостилися прямо на землі біля воріт одного з будинків. Чоловіки з бородами, гамірні дітлахи, коти, собаки, запряжені у дерев’яні візочки віслюки. Майже середньовіччя. Хоча дивуватися, мабуть, було не варто – в ісламському світі йшов 1389 рік…

Гімри дійсно вважаються мало не головним оплотом вахабізму у Дагестані. Однак людині, яка приходить сюди не зі зброєю, а з миром, боятися нема чого. Магомед Алігаджиєв, нащадок першого імама, запросив до себе додому. Він – досить відомий у республіці арабіст і дослідник історії проникнення і розповсюдження ісламу в Дагестані. А один із його синів - Ахмед - колишній член "Гімринського джамаата", у даний час переховувався від кримінального переслідування і жив у Дамаску.

- Аллах йому суддя. Можливо, з часом він зрозуміє, що вахабізм не має нічого спільного з ісламом.

АХУЛЬГО

«Я никогда ещё так не был мал,
Как некогда на Ахульго вершине.
Я от неё преданья услыхал
о прадедах, что здесь врагов крушили».
(Расул Гамзатов)

Гірський Дагестан - це надзвичайно красива природа. Краєвиди, від споглядання яких захоплює дух і враз зникають всі слова. Залишається лише одне - "Очманіти!" (нехай вибачать мене літературні естети). Рухаючись із Гімрів у бік гори Ахульго, я потрапив до так званої "дагестанської Швейцарії" - дуже мальовничої місцини у нижній течії Аварського Койсу. При будівництві електростанції затопили дно красивого каньйону і тепер високі потужні скелі входять у яскраву блакитну чисту воду під прямим кутом і чудернацьки віддзеркалюються на поверхні рукотворного озера. По вузькій смужці землі, відвойованій у гори, уздовж каньйону прокладена автомобільна дорога, над якою десь під небесами змикаються скелясті пасма. Інколи у лабіринті каньйону може заблукати якась хмаринка і тоді картина стає взагалі напівфантастичною. Якщо не знати, що знаходишся у Дагестані, можна було б подумати, що це - Швейцарські Альпи або норвезькі фьйорди…

Там, де у водосховище вливається річка Андійське Койсу, знаходиться чи не найголовніша святиня дагестанців – гора Ахульго. Колись на її вершині був аул, який імам Шаміль зробив своєю першою столицею. У той час гора вважалася практично неприступною, на Ахульго були споруджені міцні мури і укріплення, підземні ходи і печери. До системи оборони входили башти, гармати, траншеї і завали. Звідси Шаміль керував своєю ісламською державою і тому російське командування неминуче мало здійснити військовий похід на Ахульго. Війська генерала Граббе підступили до гори 12 червня 1839 року, але лише наприкінці серпня після тривалих і жорстоких боїв фортецю вдалося захопити (панораму художника Франца Рубо «Штурм аула Ахульго» я бачив у республіканському музеї в Махачкалі).

До сьогоднішніх часів аул Ахульго не дожив. На вершині гори, вкритій випаленою пекучим сонцем травою, збереглися лише руїни. Залишки стін, фундаменти або просто купи каміння, і – таблички, які сповіщають про те, що тут колись знаходилися мечеть, головний штаб Шаміля або вирубана у товщі скелі цистерна для води. А ось місце, з якого сестра Шаміля Патімат кинулася в річку, не бажаючи здаватися у полон. Вид з вершини Ахульго вражає: довкола підносяться гори, поряд пропливають хмари. Десь далеко внизу тече Андійське Койсу, з іншого боку через прірву перекинутий міст. Навіть сьогодні, якщо не брати до уваги східців, облаштованих на одному зі схилів, піднятися на гору без альпіністського спорядження досить важко. А робити це під градом куль і каменів, долаючи траншеї, що нащетинилися багнетами, здається взагалі самогубством. В одній із сучасних книжок, присвяченій Шамілю, автор-дагестанець довго розписував героїзм і мужність горян, але в кінці розділу віддав належне і супротивнику: "Не менее поразительной была храбрость русских солдат. Они штурмовали Ахульго на плечах друг у друга, взбираясь на верёвках и лестницах над головокружительной пропастью, под огнём мюридов и лавинами камней. К сожалению, история сделала этих отчаянных удальцов не союзниками, а противниками"…

Штурм, що забрав життя багатьох росіян і дагестанців, приніс перемогу царським військам. Кавказька війна могла б закінчитися вже тут, однак доля знову посміхнулася Шамілю – йому вдалося вислизнути з Ахульго в останній момент. Імам втік у Чечню і там, у важкодоступних лісах Ічкерії, воював з Росією ще двадцять років.

Згадуючи історію, я повільно ходив між руїн Ахульго. Як і біля гімринских зіяратів, кожен кущик чи деревце на вершині гори були увішані різнокольоровими шматками тканин. Але на Ахульго можна було побачити і цілі сорочки, штани та піджаки, навіть прапор Саудівської Аравії, прив’язані до гілок і стовбурів! У кількох місцях помітив насипані кимось купки зерен кукурудзи. Якась дивна суміш ісламу і язичництва. Коли ж спустився з гори на трасу, із невеличкої мечеті, що стояла поряд, вийшли троє чоловіків і наблизилися до мене.

- Ви мусульманин?

- Ні, християнин.

- Навіщо ви піднімалися на гору?

- Адже цікаво. Ахульго – місце історичне, а я сам мандрівник і письменник.

- Ахульго – це насамперед найбільша мусульманська святиня Дагестана, і підніматися на гору можуть лише мусульмани!

- ?!?

- Не піднімайтеся більше на Ахульго. Ніколи.

Без коментарів…

ХУНЗАХ

Наступним пунктом моєї "Шаміліади" був славнозвісний Хунзах. Від Ахульго до цієї колишньої столиці Аварського ханства дістався на чотирьох машинах, а найцікавішою з них була остання – роздовбаний «ВАЗ-2106» 1987 року випуску з веселим водієм. З’ясувалося, що машину він купив саме сьогодні за 10000 рублів (на той час – приблизно 320 $).

Хунзах знаходиться у самому серці Нагірного Дагестану, на Хунзахському плато. Воно підноситься на 1700-2000 метрів над рівнем моря і з нього відкриваються дивовижно-фантастичні краєвиди гірських хребтів і вершин. Основа плато - міцні породи, частково тверді вапняки. У деяких місцях плато має обривисті прямовисні краї у декілька десятків і навіть сотень метрів. Хунзах є найобширнішим з усіх платообразних піднять республіки, його площа близько 300 кв.км.

Справжнє природне диво – це Цолотський каньон поблизу Хунзаха. Уявіть собі величезний каньон глибиною у 250-300 метрів і завширшки метрів 300-400. Над ущелиною літають орли, а над ними, на гірському плато, пасуться корови. Тут корови вище орлів!

Прибувши у Хунзах, я відразу пішов споглядати каньон. Поява нової незнайомої людини в поселенні, де всі один одного знають, відразу зацікавила районну міліцію. І коли я фотографував каньон, до мене під’їхала машина і відвезла в РВВС. Там за процесом моєї перевірки спостерігало близько десятка міліціонерів. Начальник виявився розумною людиною і дуже скоро зрозумів, що я дійсно мандрівник, а не вахабіт. На запитання "Де ти ночуватимеш?" (вже наближалися сутінки), я відповів: "Якщо з місцевих жителів ніхто не запросить до себе, то поставлю намет". Овівши поглядом підлеглих, начальник РВВС запитав: "Хто з вас запросить до себе гостя з України?" Бажаючі знайшлися відразу – міліціонер на ім’я Хабіб (той самий, що привіз мене у райвідділ).

За вечерею вдома у Хабіба він розповів про трагедію, яка трапилася кілька років тому з мандрівником із Чехії.

- Він подорожував власною машиною. Як і тебе, його доглянули і записали в нашому райвідділі міліції, а незабаром знайшли обгорілий труп у сусідньому Унцукульському районі. Бідного чеха пограбували і спалили разом з машиною. Будь обережним у наших горах. На жаль, не всі люди в Дагестані добрі і гостинні…

Хунзах тривалий час був столицею Аварського ханства. Під час Кавказької війни ця держава знаходилась під заступництвом Росії і була останнім оплотом проросійських настроїв на Північному Кавказі. Імам Газі-Магомед довго намагався схилити ханство до прийняття шаріату і приєднання до газавату, але ханша Баху-Біке наполегливо відмовлялася. Це сталося вже після смерті Газі-Магомеда, коли новопроголошений імам Гамзат-Бек захопив Хунзах і вирізав ханську династію. Хунзах став резиденцією Гамзат-Бека, однак його правління тривало недовго. У підкореному Хунзаху визрів заколот, головним натхненником якого був Хаджі-Мурат, близький друг ханської сім’ї і майбутній герой відомої повісті Льва Толстого. Заколотники вбили Гамзат-Бека в хунзахській мечеті, прихильники шаріату або загинули від кинджалів повсталих, або втекли з аулу, а Хаджі-Мурата обрали сільським старостою. Майже одночасно Шаміль став імамом і розпочав багаторічну боротьбу з Росією. Пізніше Хаджі-Мурат перейшов на бік імама, Хунзах увійшов до складу імамату, а знаменитий горянин почав правити там вже у якості наїба Шаміля. Однак потім прапилися події, описані в повісті Льва Толстого – перехід Хаджі-Мурата до росіян, його втеча і загибель.

Як і за старих часів, будинки в сьогоднішньому Хунзаху складають з каменя: деревину у цих небагатих лісом горах дістати складно, а цегла дорого коштує. Асфальт є лише на головних вулицях, інші або взагалі не мають покриття, або вимощені розхитаною бруківкою. Тому аул і зараз виглядає приблизно так само, як і декілька століть тому - вузькі криві вулиці, скромні будинки, городи.

Місцевий історико-краєзнавчий музей міститься у колишньому будинку російського намісника. А з часів Аварського ханства будівель не збереглося – ані ханського палацу, ані мечеті, в якій убили Гамзат-Бека. Мабуть, єдине, що залишилось від тієї епохи – це могила другого імама. Над нею нещодавно встановили новий надгробок і огорожу. З усього видно, що могила Гамзат-Бека також є зіяратом – місцем паломництва людей з усього Дагестану. Незважаючи на те, що Гамзат-Бек силою зброї схилив Хунзах до газавату, нині його поважають на рівні з іншими імамами. А Хаджі-Мурат, хоча й народився у Хунзаху, похований не тут, а в азербайджанському місті Закатали. Точніше, там поховали обезголовлене тіло, а голову відправили у Петербург, зараз вона знаходиться у Кунсткамері. Переговори про повернення голови і поховання її разом з тілом результатів не принесли. Мабуть, велику цінність являє собою голова мертвого Хаджі-Мурата…

Неподалік від зіярату Гамзат-Бека натрапив на іншу пафосну могилу – генерал-лейтенанта царської армії Максуда Аліханова-Аварського. Це відомий воєначальник, уродженець Хунзаха, саме він приєднав до Росії 1884 року Мерв (сучасне місто Мари у Туркменістані). Пізніше був генерал-губернатором Тіфліса і Західної Грузії, вбитий дашнакськими терористами в Александрополі (сучасне вірменське місто Гюмрі) 1907 року. Також Максуд Аліханов-Аварський - відомий дослідник Кавказа і письменник, збірник його нарисів «В горах Дагестана» був, мабуть, найкращим літературним описом "Країни гір" у ХІХ столітті. Ось як він у 1896 році описував історію Хунзаха.

"Хунзах, в сущности, небольшая теперь деревня, едва насчитывающая около 500 дворов полуголодного населения, лет сто назад считался лучшим шааром (городом) Дагестана, с массой старых башенных зданий из тёсаного камня и обнесённый массивной крепостной оградой. Хунзахцы, щеголявшие друг перед другом доспехами, блиставшими серебром и золотом, одни могли выставить на любой момент отборную конницу в несколько сотен на лучших питомцах Карабаха и Гурджистана, и в сундуках даже последнего из них не переводились сокровища, могущие прокормить семью многие годы. Но мы едва захватили это время, о котором рассказывали отцы наши …"

А ось як Аліханов-Аварський розповідає про погром 1843 року, коли Хунзах був підкорений Шамілем: "Не то ещё ожидало злополучных хунзахцев за их упорное нежелание присоединиться к мюридизму. Вслед за уходом Пассека (російський генерал, командир хунзахського гарнізона –О.В.) в Хунзах явился Шамиль со своими скопищами и, разграбив его предварительно до последней нитки, приказал "уничтожить, - по его выражению, - гнездо этих худших из гяуров»". Семь тысяч мюридов в течение 14 дней были заняты буквальным исполнением этого приказа, и до основания разрушили здесь, не исключая даже мечетей, всё, что было создано человеческими руками в течение длинного ряда веков. Усердие Шамиля в этом вандализме, несмотря на всё заступничество Хаджи-Мурата, простиралось так далеко, что даже на кладбищах не уцелел ни один памятник, ни один камень с надписью над самой бедной могилой – всё было разбито вдребезги"…

НА БАТЬКІВЩИНІ РАСУЛА ГАМЗАТОВА

Неподалік від Хунзаха, біля підніжжя однієї з гір лежить старе село Цада. Тут народився чи не найвідоміший з дагестанців – легендарна особа, відомий поет, письменник і публіцист Расу Гамзатов. Коли ще я навчався у 14-й чернігівській школі, наш класний керівник Раїса Григорівна Мазуренко неодноразово розповідала, що особисто знайома з Русулом Гамзатовим і дуже пишалася цим фактом. Знаючи, що в Цаді є будинок-музей поета, я вирішив його відвідати, а після повернення додому розповісти своїй вчительці. Музей, щоправда, виявився не Расула Гамзатова, а його батька Гамзата Цадаса, теж видатного поета і державного діяча. Втім, це їхній родовий будинок, і тут пройшли дитячі роки Расула Гамзатова. Музей виявився зачиненим, я присів на лавку і вирішив почекати. Поруч знаходилася сільська мечеть, але жодної людини в ній не було. Зато вулицею пройшли двоє юнаків 15-16-річного віку і обізвали мене кафіром ("кафір" - ворог, завойовник). Такий "комплімент" спричинила, мабуть, не лише моя слов’янська зовнішність, а й одягнений камуфляж. "Гідна зміна для вахабітів…" - подумав я. Потім пройшла місцева бабуся і підказала, в якому дворі живе доглядачка музею. Знайшовши її, я потрапив усередину.

Перший поверх скоріш нагадував етнографічний музей: начиння, інструменти і меблі, звичні в аварському побуті. А другий поверх дійсно був будинком-музеєм – світлини, книги і цитати з віршів. Мабуть, найпопулярнішим твором Расула Гамзатова був вірш "Журавли", покладений на музику Яном Френкелем і виконаний зі сцени Марком Бернесом. Найвідоміший після Шаміля дагестанець, Гамзатов помер на початку ХХІ столітя у віці 80 років. І після смерті він користується великою шаною земляків.

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити