Останнє оновлення: 16:01 четвер, 22 серпня
Подорож-дослідження
Ви знаходитесь: Культура / Література / Літературний Чернігів / «Кавказький щоденник»: Чечня, Грозний. ФОТО
«Кавказький щоденник»: Чечня, Грозний. ФОТО

«Кавказький щоденник»: Чечня, Грозний. ФОТО

Продовжуємо публікацію уривків з майбутньої книги Олександра Волощука «Кавказький щоденник».

Сьогодні пропонуємо читачам кілька розділів, присвячених перебуванню Олександра у Чечні та її столиці – Грозному.

КОНТРАСТИ ЧЕЧЕНСЬКОЇ СТОЛИЦІ

Перш ніж в’їхати на територію Чечні, я на всяк випадок за допомогою ножиць вкоротив свою бороду, - щоб часом місцеві "силовики" не прийняли за терориста-вахабіта. Після прощання з Аліханом Дозарієвим моєю наступною машиною став «Москвич», за його кермом сидів веселий інгуш, котрий віз на базар у Хасавюрт свіжу баранину. Дядечко співав пісні, порушував правила дорожнього руху, лаявся з "депеесниками", але до грозненського повороту мене довіз (звідси до чеченської столиці залишається два кілометри).

Ще півгодини – і я у Грозному, в мікрорайоні Чорноріччя, де на Виборзькій вулиці мешкає мій давній друг, чеченець Різван Казаєв. Ми не бачилися три з половиною роки, і за цей час у сім’ї Катаєвих народився молодший син Ібрагім, а старший – Адлан – виріс, змужнів і незабаром мав йти служити в армію. Змінився і рід занять мого друга.

Чеченські родини зазвичай великі, у Різвана шість братів і дві сестри. Змалечку батьки привчали дітей до землі, і Різван з дитинства приглядав на пасовиську за кіньми. Коли у Чечню прийшла війна, він не став біженцем, а продовжував працювати на землі. Коли ми познайомились (у вересні 2005-го), він, як це не дивно, займався нелегальним видобутком нафти (тоді цим заробляла "на хліб і масло" половина жителів Грозного).

А тепер у Різвана – кілька гектарів землі, на якій він вирощує кавуни, гарбузи і кукурудзу. Цього року по його господарству боляче вдарило надто спекотне літо і тому врожай очікувався зовсім не таким, на який розраховував мій друг. Але, як справжній нохчо (самоназва чеченців), він не втратив оптимізму, і наступного року вирішив узяти в оренду ще 50 гектарів землі. Є у Різвана одна цікава риса – він дуже любить дивитися телевізор і свято вірить у всілякі "наукові казки" про скарби, кінець світу, НЛО тощо.

Дружина Різвана Зульфія, як і раніше, працює вчителем початкових класів у школі. Вона вже не заперечує, як раніше, щоб її чоловік мав двох дружин. Раніше Зульфія була категорично проти появи суперниці, та сила ісламської традиції все ж таки, мабуть, бере гору ("Аби міг нас утримувати"…).

Чи змінився Грозний із січня 2007 року, коли я бачив його востаннє? Так, змін багато. Центральна частина міста виглядає красиво і сучасно, з головних вулиць прибрали будь-які сліди війни, повним ходом триває будівництво нових пафосних споруд (наприклад, ділового центру «Грозний-Сіті» або Палацу офіційних прийомів Чеченської Республіки). У самісінькому центрі міста красується найбільша на Північному Кавказі мечеть. А от пам’ятник убієнному колишньому президенту Чечні Ахмату Кадирову з парку "Минутка" прибрали, - хтось із впливових арабських шейхів, будучи гостем його сина, нинішнього голови республіки Рамзана Кадирова, зауважив, що за законами ісламу подібні пам’ятники не повинні ставитися. Натомість у тому ж парку встановлено багато мармурових монументальних стел із висловлюваннями Ахмата Кадирова.

На вулицях Грозного дуже багато портретів обох Кадирових, Дмитра Медвєдєва, Володимира Путіна. Ім’ям останнього навіть названо колишній проспект Перемоги. На всіляких портретах і лозунгах чимало написів і цитат, котрі наштовхують на думки про відверте прославляння політичних лідерів і їхній культ у сучасній Чечні: "Путь Ахмада-Хаджи Кадырова – единственно верный", "Он ушёл непобеждённым" (висловлювання В. Путіна про А. Кадирова), "Рамзан, спасибо за Грозный!", "Ахмат Кадыров прикрывал собой и Чеченскую Республику, и чеченцев", "Ахмат-Хаджи Кадыров – лидер, котрого ждали", "Рамзан, мы верим тебе"…

Відбудували у Грозному православний храм Архістратига Михайла, котрий під час першої чеченської війни був зруйнований вщент. Зайшовши до нього, потрапив на таїнство хрещення офіцера-"федерала". Мене здивував його зовнішній вигляд: оголений до поясу, штани-камуфляж загорнені по коліна, а на боці висіла кобура з пістолетом.

Хоча сучасний Грозний являє собою фактично нове місто, це стосується виключно його центральних районів. Якщо ж пройти по околицях, то стане зрозумілим – до повної відбудови Грозному ще далеко. У багатьох місцях навіть руїни поки що не прибрали. Гуляючи районом Нових Промислів, побачив зруйновану під час цілеспрямованого артобстрілу колишню двоповерхову середню школу: провалений дах, розтрощені перегородки, вибиті шибки, сліди від куль і снарядів на зовнішніх стінах, купи битої цегли. А над вхідними дверима, як і в мирний час, висить фанерна дошка з написом "Добро пожаловать"…

Вщент розбиті заводи і покинуті житлові будинки можна побачити і на протилежному кінці Грозного – на Хабаровській вулиці. Навіть у п’яти хвилинах ходу від центрального проспекту ім. А. Кадирова, на Піонерській вулиці, й досі можна надибати сліди війни – порожні приватні будинки зі стінами, пробитими з гранатометів і закопченими після пожежі віконними рамами. А коли дійшов до старого православного кладовища, побачив на ньому велику воронку від авіаційного снаряду. Навколо неї неважко було знайти людські кістки.

Починаючи з 1893 року у Грозному почали видобувати нафту і з того часу місто стало важливим промисловим центром Північного Кавказу. Нафтові промисли продовжують діяти, і не тільки ті, що знаходяться у державній власності. Є чимало приватних "качалок", хоча їх встановлення коштує великих грошей. Але бізнес цей вельми прибутковий і, якби нафтовий пласт під гаражем мого друга Різвана не вичерпався (саме в гаражі той пробурив підпільну свердловину), то він би й досі займався нафтою…

ЯК МЕНЕ ПОВ’ЯЗАЛА ФСБ

Готуючись до мандрівки, я дізнався, що найпівденнішою точкою Чечні, куди можна дістатися без перепустки у прикордонну зону, є селище Ітум-Кале. Туди й вирішив проїхати, щоб подивитися і оцінити красу гірських районів Чечні. Але я навіть уявлення не мав, що крім прикордонної зони в Чечні існують так звані "зони контртерористичної операції", знаходитися на території яких іноземцям взагалі заборонено. Не знав, то й поїхав.

Вийшовши з Дуба-Юрта на трасу, що веде на Ітум-Кале, я швидко зупинив вантажівку «ГАЗ-53». Водій на ім’я Саїд їхав з Аргуна у своє село Кокадой і віз у кабіні кілька великих пакетів з виноградом і свіжим білим хлібом. "Пригощайся, я з базару їду. Мед продав, а це купив". Дорога поступово звузилася до ширини однієї машини, піднялася в гори і пішла "серпантином" понад краєм дивовижно красивої Аргунської ущелини. Поки їхали, Саїд був моїм гідом.

– Ось тут у 1996 році Хаттаб влаштував засідку – бойовики замінували дорогу і підірвали та розстріляли військову автоколону "федералів", 80 машин. Всю техніку скинули на дно ущелини. Майже двісті росіян тоді загинуло, були серед них і матері солдатів, що потрапили у полон. Їхали їх рятувати, а он як вийшло…

З кабіни "газона" я мав змогу уявити той нерівний бій: прямовисні, майже вертикальні скелі не давали жодної змоги сховатися від обстрілу, а з іншого боку – глибоке урвище, на дні якого ворушила камінці гірська річка Аргун. Дійсно, це була западня.

На схилах гір почали з’являтися одиночні чеченські середньовічні башти, а уздовж дороги – блок-пости і так звані вогневі точки (напівзамасковані бліндажі), які залишилися з часів другої чеченської війни. Нашу машину на жодному з постів не перевірили, оскільки Саїд був місцевим і його тут добре знали. Тому й на пасажира уваги не звертали.

Минули гірські села Ніхалой і Башин-Калі, і біля останнього Саїд запропонував скупатися у водоспаді. Я із задоволенням погодився, пригадавши приємну прохолоду Фуртоугського водоспаду в Інгушетії. Щоправда, струмені води, падаючи з чотириметрової висоти, також обдавали тіло наче електричний струм, але я мужньо терпів. Освіжившись, поїхали далі і незабаром опинилися в Ітум-Калінському районі. За кількістю жителів (менше 4500 чоловік) він найменший у Чечні. Саїда сказав, що електрика зявилася тут лише у 80-х роках минулого століття.

Ось і Кокадой. Саїд поїхав праворуч, а я пішов по дорозі прямо, до районного центру залишалось якихось півтора кілометри. На протилежному боці ущелини, на схилі гори побачив давні руїни. Я вже знав, що то були залишки чеченського аулу, зруйнованого "енкаведистами" після депортації 1944 року. З’явилася думка дослідити руїни аулу і серед них заночувати, поставивши намет. Але спочатку хотів подивитися Ітум-Кале. Однак моїм планам не судилося здійснитись.

Коли неспішно проходив повз Ітум-Калінський райвідділ міліції, з його воріт вийшов міліціонер і люб’язно запитав документи. Я спокійно простягнув йому закордонний паспорт. Міліціонер перегорнув його сторінки кілька разів і задумливо промовив:

– То ви українець? І вільно сюди проїхали?
– Так. А що?
– Та нічого… Нічого доброго. Ми маємо повідомити про вас у ФСБ.

Будучи переконаним, що нічого не порушив, став спокійно чекати "феесбешників". Вони приїхали на білій «Ниві» – двоє молодих чоловіків, росіяни, один з них був із Брянська. Вони-то мені й пояснили, що я знаходжусь у "зоні КТО" (тобто, зоні контртерористичної операції). За законом, ці території взагалі закриті для іноземців і тому я є порушником закону і маю сплатити штраф. Така новина була для мене повною несподіванкою, адже я навіть уяви не мав про існування якихось «зон КТО».

– Співчуваємо, але незнання закону не звільняє від відповідальності, – зауважили представники ФСБ. – Сідайте в машину, поїдемо вас оформляти.

Райвідділ ФСБ знаходився у сусідньому районному центрі – Шатої, туди мене й повезли. З’ясування обставин "злочину" тривало півтори години. За цей час я дізнався, що з квітня 2009 року сім гірських районів Чечні (Шатойський, Ітум-Калінський, Центоройський, Веденський, Курчалойський, Ножай-Юртівський і частково Урус-Мартанівський) оголошені "зоною КТО" і на їх території діє особливий режим перебування.

Я дивувався – а чому ж тоді мене вільно пропустили в "зону КТО", навіть жодного разу не перевіривши документи? Лише тому, що я сидів у машині місцевого Саїда? На це "феесбешники" відповіли, що ті, хто мав перевіряти мене на блок-постах, будуть покарані за такий відвертий недогляд. Від них же дізнався, що за два тижні до мене в Шатойському районі затримали "божевільну" 25-річну туристку з Японії, яка приїхала подивитися на гірську Чечню і також не мала уявлення про "зону КТО".

Після перевірок і з’ясувань я отримав копію протоколу про адміністративне правопорушення (мовою оригіналу): «6 сентября 2010 г. в 15.15 в РОВД пос. Итум-Кале был задержан гражданин Украины Волощук Александр Николаевич, 1972 г.р., … Который осуществил несанкционированное проникновение на территорию Шатойского и Итум-Калинского районов. Волощук А.Н. передвигался по автодороге Грозный – Итум-Кале с туристической целью посещения Шатойского и Итум-Калинского районов ЧР. В пределах данных районов введён правовой режим контртеррористической операции, что влечёт наложение административного штрафа на граждан в размере от 500 до 1000 рублей».

Оскільки я "розкаявся", то присудили мінімальний штраф – 500 рублів. Міг сплатити відразу, але співробітники ФСБ заперечили:

– Ні, заплатите в касу банка. І не сьогодні, а через два дні. Взагалі-то за законом вас треба заарештувати на 48 годин, але ми люди нормальні, та й ви, бачимо, не злодій. Тому повертайтеся до свого друга у Грозний, а через два дні приїдьте у Шатой і сплатіть штраф.

Щоб я дійсно повернувся і сплатив 500 рублів, у мене взяли в залог фотоапарат. Він коштує значно більше, тож довелося підкоритися. Цікаво, що вже після того, як через два дні я приїхав у Шатой і сплатив у касу банка штраф, молодий оперативник повів мене до судді і той цей штраф у моїй присутності виписав…

Але це ще був не кінець моїх пригод у гірській Чечні. Заплативши штраф, повертався з Шатою у Грозний. На виїзному блок-посту "федерали" перевірили документи, подивились копію протоколу про адміністративне порушення і … викликали машину з Шатойського РВВС ("У протоколі немає печатки про сплату штрафу"). Там мене вкотре перевірили (я вже починав злитися) і у черговий раз відпустили. Знову дійшов до знайомого блок-поста. Тут полковник-"федерал" пропонував сісти в будь-яку попутну машину, але я вирішив (мабуть, мало ще отримав "адреналіну") прогулятися пішки уздовж Аргунської ущелини і пофотографувати її красоти. Йду, фотографую, проймаюсь унікальністю і величчю чеченської природи.

На одному з поворотів дорожнього "серпантину" побачив замасковану вогневу точку і, будучи твердо переконаним, що вона давно покинута (активних бойових дій у Чечні ж бо не ведеться), захотів пізнати її внутрішній устрій. Неквапно наближаюсь до бліндажу, обходжу його з тилу, беруся за ручку, відкриваю дверцята і … раптом з напівтемряви приземкуватої споруди прямо на мене спрямовується дуло "калашникова". І вже пересмикується затвор… Добре, що в той момент у мене вистачило розуму заговорити першим і, так би мовити, взяти ініціативу у власні руки.

– Не стріляйте! Я не бойовик, я мандрівник. Гуляю ось, фотографую Аргунську ущелину.

З бліндажу вийшли двоє чеченців і грізно та наполегливо попросили забиратися геть. Я послухався, але коли відійшов на 15-20 метрів, жителі вогневої точки так же грізно наказали підійти до них. Знову підкорився. Перевірили документи, вислухали мої пояснення, переглянули кадри у цифровому фотоапараті, а потім комусь зателефонували (говорили по-чеченськи). Через кілька хвилин приїхала біла "дев’ятка" з дивними номерами (КРА 95) і ще двома чеченцями. Я знову піддався перевірці і обшуку, після чого один з прибулих, повертаючи мені паспорт, сказав:

– Олександре, ми поважаємо українців. Це добре, що ти мандруєш, що приїхав до нас у гірську Чечню. Ми любимо гостей і завжди готові їх прийняти. Але запам’ятай назавжди – ніколи не наближуйся до вогневих точок! Тому що люди, які там знаходяться, мають повне право стріляти на враження і без попередження. Тим більше, що ти з бородою, та ще й у "камуфляжі"…

Мені залишилось запевнити чеченців, що більше ніколи так не робитиму. Будучи відпущеним і не постраждавши ні фізично, ні матеріально, рушив собі далі. Коли ж відійшов від вогневої точки метрів на 150, почув позаду себе потужний вибух. Як я зрозумів, чеченці, з котрими тільки-но спілкувався, кинули в ущелину гранату. Чи то у їх багато зайвих боєприпасів, чи то мене хотіли таким чином нажахати.

За півгодини, коли вже завершував прогулянку над Аргунською ущелиною, на шляху трапився черговий напівзамаскований бліндаж. З нього мене радісно гукнули і, зрозумівши, що я – мандрівник, побажали щасливої дороги. Такі ось контрасти гірської Чечні: штраф, чудова природа, адреналін у кров і кавказька гостинність…

ПРО КРОВНУ ПОМСТУ

Повернувшись із "зони КТО" в Грозний, я не поспішав залишати чеченську землю. Спочатку з’їздив у Аргун (місто за 20 кілометрів від столиці) і цілий день провів у товаристві своїх нових друзів – 31-річного Імрана і його брата Амруді. Кількома днями раніше Імран підвозив мене від Бердикела до Шалі і, хоча й є таксистом, але грошей не взяв, натомість подарував велику і смачну диню. Імран влаштував автоекскурсію по Аргуну і Грозному, а з Амруді я довго спілкувався на футбольні теми, адже він – запеклий фанат грозненського «Терека».

Потім у Грозному відзначив найбільше мусульманське свято – Уразу-Байрам. Воно деякою мірою схоже на християнське Різдво, адже за місяць до свята прийнято "тримати уразу", тобто упродовж світлового дня (від сходу сонця до заходу) не вживати ніякої їжі, а найбільш самовіддані мусліми навіть і води не п’ють. Особливого значення під час священного місяця Рамадана набуває здійснення добрих справ (згідно з висловами пророка Мухамеда, Аллах збільшує значущість кожного з них у 700 разів, а шайтана цього місяця заковували у ланцюги).

Вранці на Уразу-Байрам по будинках і квартирах ходять чеченські діти і щедрують, розповідаючи вірші і співаючи. Це свято я провів вдома у Різвана і Зульфії Казаєвих: відпочивав, отримував задоволення від смачної їжі і, за відсутності інших розваг, дивився телевізор. По Чеченському телебаченню показали сюжет про те, що на честь великого свята муфтієм (головним мусульманським священиком) республіки оголошено прощення кровної помсти. Це ганебне явище, яке багатьма необізнаними людьми вважається невід’ємним "атрибутом" ісламу, з’явилося значно пізніше, ніж Коран затвердився на Кавказі. При кровній помсті ворожнеча між родами може тривати десятиліттями, поки не відбудеться відплата.

За радянських часів у республіках Кавказу вбивств було значно менше, ніж на всій території СРСР. Горяни завжди акуратно відносилися до своїх вчинків і навіть слів, знаючи, що за них доведеться відповідати. Тоді ефективно боролися з кровною помстою, гнучко застосовуючи і Кримінальний кодекс, і виховні заходи. У кодексі була 231-я стаття, яка карала за ухилення від примирення (до двох років позбавлення волі). Це був сильний важіль тиску на непримиренних. У кожному районі Дагестана і Чечено-Інгушетії були комісії з примирення кровників, до яких входили старійшини, партійні і радянські функціонери. Вони припиняли в зачатку будь-які конфлікти між сім'ями і родами. З розпадом СРСР ця система зруйновалась. Більш того, давня традиція кровної помсти спроектувалася на беззаконня, яке пізніше захлеснуло Північний Кавказ. Людей вбивали за економічними, політичними і чисто кримінальними мотивами, прикриваючись кровною помстою. І добре, що духовна влада Чечні розпочала боротьбу з цим явищем.

НАЩАДОК БАЙСАНГУРА

Готуючись до мандрівки Кавказом, я вивчав історію Кавказької війни ХІХ століття. Найвидатнішою особою тієї неспокійної пори вважається Шаміль – третій імам Чечні і Дагестану, який у серпні 1859 року здався російському генералу О. Батятинському, фактично поставивши крапку у війні, що тривала чверть століття. Але була ще й інша особа, про яку відомо значно менше – наїб імама Шаміля, чеченець Байсангур Беноєвський. Це була дійсно легендарна людина. 25 років воюючи з імперською Росією, Байсангур втратив око, праву ногу і ліву руку, але продовжував боротися проти поневолювачів.

За переказами, під час боїв його прив’язували до коня і він вправно орудував правою рукою, в якій почергово тримав то шаблю, то пістоль. На відміну від Шаміля, Байсангур не здався у полон, а згуртував навколо себе сотню вірних мюридів, вирвався з оточеної гірської фортеці Гуніб і ще два роки продовжував боротьбу проти Росії. Захопити у полон його вдалося лише вбивши під відважним чеченцем коня. 1861 року Байсангура присудили до прилюдної страти на головній площі Хасавюрта. Але він уник ганьби і не дозволив себе повісити – коли на шиї Байсангура вже затягнули мотузку, він єдиною ногою вибив з-під себе стілець (тобто, фактично це було самогубство).

Імама Шаміля, аварця за національністю, люблять і шанують у Дагестані, але не в Чечні. "Шаміль здався у полон, а жоден чеченець так не вчинив би", - скаже будь-який чоловік у Чечні. Тому тут найперший національний герой – це Байсангур. Я знав, що його могила знаходиться у селі Беной-Ведено у південно-східній Чечні, і планував відвідати її. Але коли на власному гіркому досвіді довідався про наявність "зон КТО", вимушений був відмовитися від запланованого (Беной-Ведено знаходиться саме у такій зоні, а я ж – іноземець…) Однак мандрівна доля і журналістська вдача все ж таки неабияк мені посміхнулись і я познайомився з прямим нащадком Байсангура у сьомому поколінні – Адамом Сатуєвим.

Трапилося це в Урус-Мартані. Водій, який підвозив мене до міста, порадив відвідати місцевий музей «Донді-Юрт», запевнивши, що "там зібрано багато древностей". Незабаром я стукав у металеві ворота музею, які відчинив доглядач на ім’я Юрій. Коли він дізнався, що до них завітав справжній мандрівник, то запропонував обов’язково дочекатися господаря. «Донді-Юрт» виявився унікальним, єдиним на Північному Кавказі етнографічним музеєм просто неба. Його унікальність полягає також і в тому, що він створений руками і розумом однієї-єдиної людини – Адама Сатуєва.

1999 року Адам, колишній інспектор ДАІ, почав збирати предмети культури і побуту чеченського народу. Їздив по містах і віддалених гірських аулах, ходив по лісах і полях, досліджував береги і русла річок. На власні гроші купляв у населення артефакти, цікаві і значимі речі. Навіть коли у Чечні велися активні військові дії, Адам не припиняв створення експозиції музею. Власноруч будував башти, за малюнками європейських мандрівників відтворював традиційне національне житло чеченців XVIII-XIX століть. Сьогодні експозиція «Донді-Юрту» нараховує більше 2000 експонатів, більшість з них мають незаперечну історичну і духовну цінність. Цей музей – наче машина часу, за допомогою якої потрапляєш у далеке минуле Чечні, тут можна відчути споконвічну атмосферу життя горян.

Поки я, роззявивши рота, ходив по музею, приїхав і сам Адам Сатуєв. Із щирою кавказькою гостинністю він прийняв гостя з України і особисто влаштував екскурсію по «Донді-Юрту». Із дитячою радістю і живим вогником в очах розповідав про історію багатьох знахідок і посвячував у історію чеченських традицій. Зупинилися біля великої і довгої хати-мазанки з верандою на дерев’яних стовпах і плетеним тином. Адам пояснив:

– У таких будинках чеченці жили 100-200 років тому. Я його збудував за малюнком одного німецького вченого. Тут все так, як він намалював: і хата, і віз перед нею, і стовпи, і дах, і навіть земля. На жаль, не пам’ятаю прізвища того німця.

Найдавніші і найцінніші предмети, які Адам знайшов або придбав для своєї колекції, він зберігає на першому поверсі старовинної башти у кімнаті, до якої ведуть масивні металеві двері з великим замком. У ній тепло і – багато археологічних раритетів. Наскрізь проіржавіла шабля, кинджали, жіночі прикраси, яким не одна сотня років. Є значно давніші глиняні глечики, великі і маленькі. На деяких чітко видні християнські хрести, що означає – їм не менше 400 років. Інколи пошуки Адама були реально небезпечними.

– Якось у горах я зустрівся з озброєними бойовиками. Однак змогли порозумітися. Вони сказали – «Добре, йди собі. Ти нас не бачив, ми тебе – теж»…

Історія чеченського народу на сьогодні не є абсолютно точною і достовірною, у ній існує чимало спірних моментів. І лише завдяки таким людям, як Адам Сатуєв, "білих плям" меншає, вони трансформуються у незаперечні факти. На перехресті двох епох, зародившись із свідомості однієї людини, розцвів цей оазис чеченської культури. Він став втіленням мрії, яка визрівала упродовж усього життя Адама. Побудований з уривків часу, музей «Донді-Юрт» увібрав у себе культуру і звичаї багатьох поколінь, явивши їх на огляд сьогоденню, яке має такий мінливий характер…

Спілкування з Адамом Сатуєвим не обмежилося музеєм. Як справжній гостинний чеченець він запросив мене додому, де я познайомився і з його дружиною Зоєю. Вона росіянка, з Рязані. Побралися у 1970-х, коли Адам навчався в Рязанському вищому училищі МВС. Мають трьох дорослих дітей, живуть у великому і просторому, як це прийнято на Кавказі, приватному будинку. Перейнявшись моєю мандрівницькою суттю, господар будинку виказав велику повагу до такого "пілігримного" життя і на знак особистої шани подарував чудову книгу (хоча велику і важку) про історію і культуру Чеченської Республіки.

– Таких книжок немає у продажу. Їх дарують президентам, дипломатам, видатним спортсменам і культурним діячам. Те, що ви робите, Олександре, дуже важливо, завдяки вам в Україні дізнаються правду про сучасну Чечню. Тому прийміть цей фоліант у дар.

Як патріот свого міста, Адам вирішив познайомити мене з видатними людьми Урус-Мартана, і тому упродовж кількох годин ми їздили по гостях. Завітали, зокрема, до багаторазового чемпіона СРСР з важкої атлетики Мухади Седаєва, чемпіона світу з вільної боротьби Рустама Супаєва і 65-річного Магомедалі Джанаралієва, який 2009 року здійснив паломництво у Мекку на велосипеді. Звичайно ж, усюди нас радо пригощали. І, залишаючи Урус-Мартан, я не сумнівався у тому, що з часом повернуся в це гостинне місто.


Збільшити

«Світочі» сучасної Чечні


Збільшити

Мечеть у Грозному - найбільша на Кавказі


Збільшити

Дивна стела на в’їзді в Грозний з боку Аргуна


Збільшити

Аргунська ущелина


Збільшити

Аргунська ущелина


Збільшити

Аргунська ущелина


Збільшити

«Единственно верная» агітація


Збільшити

Торгово-розважальний комплекс «Грозний-Сіті»


Збільшити

Сліди війни на вул. Піонерській у Грозному


Збільшити

Сліди війни на вул. Піонерській у Грозному


Збільшити

Мечеть у Грозному - найбільша на Кавказі


Збільшити

Воронка від авіаснаряду на православному кладовищі у Грозному


Збільшити

Музей «Донді-Юрт»


Збільшити

Музей «Донді-Юрт»


Збільшити

Музей «Донді-Юрт»


Збільшити

Музей «Донді-Юрт»


Збільшити

Музей «Донді-Юрт»


Збільшити

З нащадком Байсангура Беноєвського Адамом Сатуєвим


Збільшити

Грозний, 2000 рік


Збільшити

Грозний. Те ж місце, що на попередньому фото, але у 2010 році

закрити

Додати коментар:

SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM


Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

Реклама на сайті SVOBODA.FM

SVOBODA.FM - LIVE!
Фотоновини

  Про Нільса, диких гусей і нахабний сміттєпровід

SVOBODA.FM

RedTram
Загрузка...
Північний вектор