Останнє оновлення: 13:58 субота, 15 червня
Мандрівки / Уривки з книги
Ви знаходитесь: Культура / Архітектура / "ЗНІМИ ХРЕСТА, І ЗАЛИШИШСЯ ЖИТИ…"
ЗНІМИ ХРЕСТА, І ЗАЛИШИШСЯ ЖИТИ…

"ЗНІМИ ХРЕСТА, І ЗАЛИШИШСЯ ЖИТИ…"

Продовжуємо публікацію уривків з майбутньої книги Олександра Волощука "Кавказький щоденник".

Цікаво, що зараз Олександр знову перебуває на Кавказі, а саме в Кабардино-Балкарії.

У місті Тирниауз він пише свою нову книгу - про колишнього настоятеля тирниаузького православного храму отця Ігоря (Розіна), убієнного фанатиком-вахабітом у 2001 році. Повернутися у Чернігів з Кавказу Олександр Волощук планує наприкінці березня.

«Мама, приезжай и меня забери.
Не живым, так хоть мёртвым, но меня забери.
Мама, я сгорел и голодные псы,
Растерзав моё тело, набьют свои животы»
(Тимур Муцураєв, «Русский солдат»)

Ще коли перебував у Тирниаузі, дізнався про долю російського солдата Євгена Родіонова, який трагічно загинув 1996 року під час першої чеченської війни.

У лютому його і ще трьох молодих солдат-прикордонників захопили у полон бойовики із загону польового командира Руслана Хайхороєва. Трапилося це поблизу села Галашки на інгушсько-чеченському кордоні. Матері Євгена - Любові Василівні (сім’я Родіонових жила у Підмосков’ї) командир військової частини повідомив, що її син … самовільно залишив частину.

Вона не повірила у це і поїхала у Чечню. Бо розуміла – ніхто крім неї, не врятує його з полону, не допоможе. Євгена вбили у травні, коли зрозуміли, що викупу за нього не отримають. Російському солдату було запропоновано: або він приймає іслам і залишається жити, або вмирає. 19-річний юнак відмовився знімати з шиї православного хреста.

Його стратили поблизу села Бамут, відрізавши голову, а трьох товаришів Євгена розстріляли на тому ж місці. Нещасна мати солдата ціною незбагненних труднощів та поневірянь знайшла могилу сина. Навіть за мертве тіло бойовики зажадали отримати гроші (розмір викупу складав тисячі доларів). Тіло сина мати обміняла на гроші, отримані від продажу квартири у підмосковному селищі.

Чи допомогла чимось родині загиблого солдата держава? Абсолютно нічим. Сотні батьків по всій Росії отримували телеграми про те, що їхній син "самовільно залишив частину" - це було характерною рисою першої чеченської війни. Командири не хотіли визнавати, що їхні солдати знаходяться у полоні, значно простіше було вважати їх дезертирами. У той час викрадення людей у Чечні з метою отримання викупу стало прибутковим бізнесом…

Російська православна церква визнала Євгена Родіонова воїном-мучеником, у Сербії його називають Євгеном Руським, написано більше 200 відповідних ікон, а на Алтаї освячено Свято-Євгенівський храм. Канонізація рядового Євгена Родіонова – лише справа часу. Вчинок солдата – це, дійсно, подвиг.

Але загинув Євген Родіонов не захищаючи рідну землю, а беручи участь у брудній, жорстокій війні, розв’язаній недалекоглядними політиками-невігласами. Він поклав власне життя на жертовник російської імперської геополітики, а незабаром має стати святим. Як це схоже на Росію – вбити людину, а потім говорити про її доблесті і святість…

Як би там було, але я відвідав місце смерті Євгена Родіонова. Для цього довелося приїхати у станицю Асиновську (незважаючи на статус станиці, козаків там не залишилось, лише чеченці) і знайти людину на ім’я Віктор.

Він мало не єдиний росіянин в Асиновській, доглядає за напівзруйнованою місцевою православною церквою, а 2009 року на місці загибелі Євгена Родіонова встановив власноруч зроблений пам’ятник. Віктор здивувався моєму проханню показати місце страти солдата і запевняв, що навіть зараз у Бамуті небезпечно знаходитись. Однак я наполягав і Віктор зрештою погодився. До Бамута доїхали попутним «КамАЗом», а далі – пішки через напівзруйноване село.

Під час обох чеченських кампаній за Бамут йшли запеклі бої, і "федерали" понесли тут відчутні втрати (як і чеченці). Судячи з кількості полишених і розбитих будинків, село ще довго повертатиметься до нормального життя.

Спустилися у долину річки Фортанги, зайшли до лісу. Незабаром Віктор вивів не зовні непримітну місцину поміж невисоких дерев. На кам’яному постаменті стояв великий залізний хрест. Напис на мармуровій дошці сповіщав про те, що "На этом месте 23 мая 1996 года были казнены русские солдаты Евгений Родионов, Александр Железнов, Игорь Яковлев, Андрей Трусов. Господи, упокой их души".Кілька хвилин постояли мовчки з Віктором, потім запалили свічки і мій супутник прочитав молебень.

… Якось на могилу Євгена Родіонова у підмосковному селищі Курилово приїхав вклонитися сивочолий ветеран Великої Вітчизняної війни. Він зняв зі свого парадного мундиру фронтову нагороду – медаль «За відвагу» і поклав її на надгробок…

ЧЕЧЕНСЬКА ІСТОРІЯ І ДІЙСНІСТЬ

Без малого два десятиліття (починаючи з 1994 року) слова "Чечня", "чеченець" викликають у багатьох людей стійкі асоціації з війною, кров’ю, горем і войовничістю кавказців. Значною мірою таке уявлення формують "засоби масової дезінформації", головним чином – телебачення. З екранів глядачам пропонується (особливо у Росії) "офіційна" правда, котра дуже сильно відрізняється від правди реальної. Якою ж я побачив Чечню у вересні 2010 року, що дізнався про історію і сучасну чеченську сутність, які перспективи чекають вайнахський народ у майбутньому?

Чеченці ніколи добровільно не входили до складу Росії. Жоден інший народ не чинив такого відчайдушного опору російській експансії, як чеченці. Вони воювали за свободу при шейху Мансуру у XVIII столітті, під час майже тридцятирічної Кавказької війни у ХІХ столітті. І навіть після поразок у нерівних битвах вся історія чеченців у "російську епоху" - то череда повстань: 1877, 1918-1920, 1920-30-і роки, під час другої світової війни, у 1991 році. Це безкінечний список каральних експедицій, колоніальних упокорень, екзекуцій і депортацій. Своїм самовідданим опором, десятками й сотнями тисячами життів платили чеченці за право на національну незалежність.

Сама по собі Чечня не була потрібна Росії. У ХІХ столітті її стратегічною метою стали перш за все персидські васальні володіння на території Закавказзя. Пройти туди можна було лише двома шляхами. Перший – через Туапсе і Сочі. Для цього Росія майже повністю винищила або переселила у Туреччину ряд адигських народів Західного Кавказу (із 800 тисяч шапсугів зосталося менше двох тисяч, з півмільйона убихів і натухайців – нікого…). Це був класичний приклад геноциду. Другий шлях пролягав через Дербент – і для цього завойовували Дагестан. А оскільки економічно Дагестан залежав від Чечні, то треба було давити чеченців.

Сьогодні не є секретом, що головною причиною чеченської війни 1994-1996 років було не стільки бажання політичних лідерів Чечні відокремитися від Росії, скільки грозненська нафта. Дуже не хотілося Москві втрачати контроль і, звісно, багатомільйонні прибутки від чеченського "чорного золота". У свою чергу уряд Джохара Дудаєва показав Росії корисний приклад терпимості, коли Чечня мирно і гідно погодилась на те, щоб Інгушетія вийшла зі складу єдиної Чечено-Інгушської АРСР і вирішила стати суб’єктом Російської Федерації. У втраті Інгушетії чеченці не угледіли жодної загрози для себе і не стали організовувати каральних експедицій.

Своїм першим указом Д. Дудаєв проголосив суверенітет Чеченської Республіки з 1 листопада 1991 року. З цього моменту упродовж більш ніж трьох років Чечня фактично існувала як незалежна держава, не брала участі у жодному російському голосуванні – ні у виборах, ні у референдумі, не посилала представників до російських органів влади. Суверенітет Чечні був мовчки визнаний Москвою. Із листопада 1991-го до початку 1995-го російська адміністрація на території Чечні не з’являлася, не стягувала податків і не брала участі у фінансуванні чеченського бюджету. Більш того, Чечня стала першою територією Радянського Союзу, звідки вийшли російські війська – Азербайджан, Литва, Естонія були вже опісля.

Дві війни упродовж одного десятиліття сплюндрували цю прекрасну землю, кілька сотень тисяч чеченців стали біженцями і переселенцями не з власної волі, на початку ХХІ століття реально постало питання збереження чеченського етносу. Військова машина Росії задавила маленьку Чечню, але дух людей не зламала. При владі у республіці сьогодні відверто проросійський лідер – Рамзан Кадиров, і зовні тут начебто все спокійно: відбудовується Грозний, кладеться новий асфальт, відкриваються нові школи, будуються мечеті. Але то лише зовнішній блиск. Достатньо поспілкуватися з простими чеченцями або упродовж кількох тижнів особисто пожити у Чечні, щоб зрозуміти – далеко не все у республіці добре. Після закінчення масштабних військових дій настав період т.з. "антитерористичних операцій". Геліокоптери в небі, блокпости, перевірки документів – повсякденна реальність жителів Чечні. Насильство не зникло, а стало повсякденною реальністю. Надто явно проглядається культ особи Кадирова: його портрети і цитати – мало не на кожному кроці у Грозному, його іменем називають вулиці і спортивні клуби, а особиста охорона складає 200 "бойовиків у законі". Звичною річчю в республіці є позасудові страти і зникнення людей, бандитські напади на тих, хто намагається скласти хоча б якусь опозицію діючій владі. Корупція у Чечні пустила довге і міцне коріння. Один з прикладів навів мій друг Різван. Уряд Чечні оголосив про те, що жителі республіки мають право щомісяця отримувати по 10-12 тисяч рублів компенсації за матеріальні і моральні збитки від двох чеченських воєн. Але для того, щоб дійсно отримати таке право, треба заплатити хабаря у розмірі 70 тисяч рублів. Та й податками населення республіки "душать" як ніде в інших регіонах РФ. З цієї причини багато колишніх біженців не поспішають повертатися на батьківщину. Мріють скоріше виїхати з республіки і чимало чеченців, які там поки що залишаються. У першу чергу це стосується молоді, серед якої розповсюджене стійке бажання назавжди або надовго перебратися за кордон. У країнах Західної Європи і Скандинавії взагалі вже утворилася міцна і дієва чеченська діаспора, яка, здається, залишиться там назавжди.

Політику Москви у "чеченському питанні", на мій погляд, можна охарактеризувати приблизно так: "Ви, Рамзан Кадиров, робіть у власній республіці що заманеться, але не мрійте про суверенітет. А ми вам за це даватимемо гроші". Народ поки що воліє терпіти. Але це Кавказ – інколи буває достатньо маленької іскорки, щоб спалахнула нова велика пожежа. І принагідно згадуються слова російського письменника-декабриста Олександра Бестужева-Марлінського – "Дайте Кавказу мир і не шукайте земного раю на Євфраті. Він – тут…"

НОХЧАЛЛА – ЧЕЧЕНСЬКИЙ "КОДЕКС ЧЕСТІ"

Розповідь про Чечню і чеченців була б неповною, якщо не згадати про особливості їхньої національної культури і менталітету. Є таке поняття – нохчалла (від "нохчо" - самоназви чеченців). Нохчалла – це всі особливості чеченського характеру в одному слові, сюди включений повний спектр моральних і етичних норм життя чеченців. А витоки чеченського "кодексу честі" - в давній історії народу. Колись давно, у суворих умовах гір, неприйнятий у дім гість міг замерзнути, втратити сили від голоду і втоми, стати жертвою розбійників або дикого звіра. Закон предків – запросити до оселі, зігріти, нагодувати і запропонувати гостю ночівлю – дотримується свято. Гостинність – це нохчалла. Дороги і стежки в Чечні вузькі, розійтися інколи важко. Тому люб’язність і поступливість, взаємодопомога і взаємовиручка – це нохчалла. У чеченців ніколи не було князів і холопів. Нохчалла – це вміння будувати відносити з людьми, жодною мірою не демонструючи своєї переваги. Вершник на коні зобов’язаний першим привітатися з пішим подорожнім, якщо останній старший за вершника, той має злізти з коня.

Нохчалла – це дружба на все життя: у дні печалі і в дні радості. Дружба для горця – поняття святе. Неуважність або нечемність по відношенню до брата пробачиться, але по відношенню до друга – ніколи! Нохчалла – це особливе шанування жінки. Підкреслюючи повагу до родичів своєї матері чи дружини, чоловік злізає з коня вже на в’їзді у їхнє село. А ось – притча про горця, який попросився на ночівлю у будинок на околиці села, не знаючи, що господиня була вдома одна. Вона не змогла відмовити гостю, нагодувала, вклала його спати. Уранці гість зрозумів, що в хаті немає господаря, а жінка сиділа всю ніч біля запаленого каганця. Вмиваючись нашвидкуруч, він випадково зачепив руку господині мізинцем. Залишаючи дім, гість кинджалом відрубав цей палець. Так берегти честь жінки може лише чоловік, вихований у дусі нохчалли.

Нохчалла – це неприйняття будь-якого примусу. Чеченець з дитячих років виховувався захисником, воїном. Найдавніший вид чеченського привітання, що зберігся донині – "приходь вільним!" Внутрішнє відчуття свободи, готовність відстояти її – це нохчалла. Традиція зобов’язує чеченця виявляти увагу до будь-якої людини. І повагу тим більшу, чим далі людина за спорідненістю, вірою чи походженням. У Чечні кажуть: образа, спричинена мусульманину, може бути прощена, оскільки ймовірна зустріч у Судний день. Але не прощається образа, спричинена людині іншої віри, оскільки такої зустрічі ніколи не буде, і з таким гріхом перебувати вічно.

Нохчалла – не збірник рекомендацій. Це те, чого чеченець дотримує у житті добровільно і свідомо. В цьому розумінні нохчалла – формула того, яким має бути справжній чеченець.

Відомо, що Кавказ здавна славиться гостинністю. "Куди не приходить гість, туди не приходить благодать", "Гість у домі – радість", "Чим довшим був шлях гостя до твого дому, тим цей гість дорожчий"… Велика кількість приказок і легенд присвячені у чеченців святому обов’язку гостинності. Найяскравіше проявляється гостинність у сільському побуті. В кожному домі є "кімната гостя", вона завжди напоготові –прибрана, з чистою білизною. Ніхто нею не користується, навіть дітям забороняється в ній гратися або займатися. Господар завжди має бути готовим нагодувати гостя, тому в усі часи у чеченській сім’ї спеціально на цей випадок відкладали продукти. Перші три дні гостя ні про що не розпитували: хто він, навіщо прийшов. Гість жив у домі начебто на правах почесного члена сім’ї. У давні часи на знак особливої поваги донька або невістка господаря допомагали гостю знімати взуття, верхній одяг. Одне з основних правил чеченської гостинності – захист життя, честі і майна гостя, навіть якщо це пов’язано з ризиком для життя. Згідно гірського етикету гість не повинен пропонувати будь-якої плати за прийом. Хіба що може зробити подарунок дітям. Стародавньому звичаю гостинності чеченці слідували завжди. І виявляли його до кожної доброї людини, незалежно від національності. Так було, є й, сподіваюся, буде завжди.

Ніякі війни чи інші катаклізми не змінять у чеченцях визначальних рис їхнього національного характеру і менталітету. У цій маленькій республіці, що зазнала багато лиха і крові, живуть прекрасні, чуйні, щирі і гостинні люди. Під час свого третього відвіданні Чечні я вкотре у цьому переконався.

ЧЕЧНЯ - ДАГЕСТАН

16 вересня, 67-й день подорожі. Настав час залишати Чечню і їхати в наступну республіку Північного Кавказу – Дагестан. Цього дня я встановив своєрідний власний рекорд – 175 кілометрів від Грозного до Махачкали подолав аж на 11 машинах. По дорозі встиг оглянути два міста: Гудермес і Хасавюрт.

Гудермес – районний центр на сході Чечні. Заснований у ХІХ столітті, статус міста отримав 1941 року. Населення 44 тис. жителів (94 % - чеченці, 3,5 % - росіяни). Хімічний завод, підприємства харчової галузі, навколо міста багато виноградників.

Гудермес пам’ятав ще з 2005 року – він лежав у руїнах після "першої чеченської кампанії" 1994-1995 років (тоді це місто майже не відрізнялося від післявоєнного Грозного). Але федеральні гроші "на відбудову Чечні" дійшли до Гудермеса і сьогодні це сучасне красиве містечко, по якому приємно ходити. Але відразу кинулися в очі явні ознаки культу особи Рамзана Кадирова. Республіканський спортклуб «Рамзан», боксерський клуб «Рамзан», парк відпочинку імені … 100 днів президентства Рамзана Кадирова. Це теж сучасна Чечня…

Незабаром дістався чечено-дагестанського кордону і, поки чекав своєї черги біля пропускного віконечка на блок-посту, озирнувся і згадав останні два тижні мандрівки. Втретє відвідавши Чеченську Республіку, я нарешті по-справжньому пізнав і зрозумів її природу і непросту історію, її людей і внутрішню суть. Тут і досі не дуже спокійно, але чеченці - відкриті, щирі і гостинні люди, а Чечня – то є одна з кращих складових частин чудової казки під назвою "Кавказ". Та на жаль, більшість сучасних воєн і локальних конфліктів трапляються у найпрекрасніших місцях планети…

Олександр ВОЛОЩУК

Коментарі (3)

Сергій Козлянський | 2012-01-16 15:32

Іван
Протягом двох років свого перебування в лавах СА в Угорщині від ст. прапорщика В.І. Друкера, якого в роті всі безмежно поважали, чув приблизно такі слова: "Сынки, Венгрия - почти советская республика, но всякий раз уходя "за колючку", помните, что к вам тут относятся, как к оккупантам, и могут поступить так, как поступили бы вы сами с тем, кто поселился бы в вашем доме без вашего согласия".
Іване, прочитайте, мабуть, Сашкову оповідь ще раз, і нарешт зрозумійте, що то є велика трагедія тисяч ні в чому невиних євгенів родіонових, які надогоду незрозуміло яким цінностям гинули і гинуть в угорщинах, польщах, чехословаччинах, афганістанах, таджикистанах, чечнях...

Волощук | 2012-01-12 06:42

Іван
Розумійте різницю між чеченцями та бойовиками/вахабітами. Це аж ніяк не синоніми. Росія завжди боролася з наслідками, але не з причиною. Причину треба шукати в подіях позаминулого століття, коли імперія прийшла зі зброєю на Кавказ. А наслідки - це сьогоднішня ситуація на Кавказі. Додайте до цього ще й особливості менталітету кавказців.
Тих, хто років 15-17 тому відстоював незалежність Чечні, вже немає - вони або в тюрмах, або у землі. Тепер тут воюють за гроші. Закордонні гроші...

Іван | 2012-01-11 22:20

Якщо чеченці такі хороші, то чому вони так повелися з Євгеном Родіоновим? Навіщо їм було наймати цих ваххабитів, які є не стільки мусульманами, скільки наркоманами?
закрити

Додати коментар:

SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM


Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

Реклама на сайті SVOBODA.FM


SVOBODA.FM - LIVE!
Фотоновини

  Цвяхи на лавах чернігівцям не до смаку

За інф. "Високий вал"

RedTram
Загрузка...
Північний вектор