«Назустріч сонцю»: Знову на Камчатці. ФОТОрепортаж

Продовжуємо знайомити читачів «Високого Валу» з майбутньою книгою Олександра Волощука «Назустріч сонцю» про подорож автостопом на крайній схід РФ. Розпочався такий же довгий шлях додому.

Слово автору:

17 жовтня, на 111-й день мандрівки, я знову ступив на камчатську землю. Щоб не збиватися з темпу, вирішив не зупинятися в Усть-Камчатську, а їхати прямо в Петропавловськ. Вважав, що осилю цей шлях за два дні.

Коли вийшов за межі Усть-Камчатська, голосувати на трасі вже було пізно, бо насунула темрява. Місце для ночівлі обрав нетривіальне – під великим дерев’яним човном, перевернутим догори дном біля якихось рибальських ангарів. Вночі було прохолодно, але мій спальний мішок витримував і морози.

Прокинувшись із вранішньою зорею, вийшов на дорогу і попрямував на захід, де у променях сонця, що сходило, відблискували рожевим кольором засніжені схили вулканів Ключевського і Безіменного. Коли пройшов 6 кілометрів, мене наздогнав мотоцикл і підвіз на 7 км, до моста через невелику річку Карлушку. Потім знову пройшов трохи пішки і зупинив машину.

Взагалі, у той день з автостопом щастило – до заходу сонця я доїхав до Мільково (430 км від Усть-Камчатська), змінивши 7 автомобілів і пройшовши пішки 22 км. Цікаво, що із семи машин п’ять були „джипами”: на Камчатці з її не дуже гарними дорогами і відносно дешевим вторинним автомобільним ринком ці машини досить розповсюджені.

У Мільково треба було ночувати і я скористався запрошенням екскурсовода місцевого музею Валентини Іванівни Ворошилової, отриманим майже місяць тому. Корякська сім’я Ворошилових складалась з п’яти осіб: Валентини Іванівни, її чоловіка Михайла, сестри Рімми та двох дітей-школярів. Прийняли мене гостинно: запропонували прийняти гарячу ванну, пригостили смачною вечерею, постелили м’яку постіль.

Смакуючи чай з жимолостю, я розповідав про свою подорож по Камчатці і Командорським островам, показував фотографії. Ворошилови з цікавістю слухали і розпитували, а Валентина Іванівна у кінці розмови задумливо зітхнула і сказала: «Як ми вам заздримо...»

Наступного ранку з автостопом відверто пощастило – тільки-но вийшовши за Мільково, став пасажиром японського мікроавтобусу. Цікаво, що зупинився він сам, я навіть не піднімав руки.

- Куди йдеш?
- У Петропавловськ.
- Ну сідай.
- А куди ви їдете?
- Та тут недалеко.

«Недалеко» виявилось ... Петропавловськом-Камчатським. За той місяць, що минув від часу першого проходження півострова автостопом, камчатська природа змінилась – на зміну золотій осені прийшло передзим’я: край дороги стояли чорні стовбури дерев, листя з яких вже облетіло і в очікуванні снігу лежало жовтим килимом на землі, засніженими були не тільки вершини гір, а вже й схили, і над усім цим – пронизливо бликитне і глибоке небо.

На самій трасі активно велися шляхо-будівельні роботи: працювала важка техніка, розширялося дорожнє полотно, корчувалися дерева, екскаватори копали, бульдозери рівняли, самоскиди возили ґрунт. Масштаб робіт свідчив про те, що незабаром поїздка по „транскамчатській” трасі буде значно зручнішою.

За 116 км від Петропавловська почався асфальт. Водій, з яким я їхав, зупинився біля селища Сокоч – там зупиняються майже всі пасажирські автобуси і „далекобійники”, щоб перекусити в багаточисельних придорожніх „забігайлівках”. Місце там красиве – вузька долина в оточенні гір, але, на жаль, дуже загажене. Куди не глянь – всюди побачиш гори сміття: використані пластмасові стаканчики, пусті пляшки, обривки серветок, різні упаковки. Де їдять, там і гадять, не утруднюючи себе донести сміття хоча б до найближчої урни.

Ось і вже добре знайомий Петропавловськ, камчатська „столиця”. Зателефонувавши Володі Бондаренку, дізнався, що цього разу він розмістить мене в іншому місці – на квартирі колишнього заступника голови НКА українців Камчатки Валентина Макаровича Пилипчука. Дізнавшись, де він живе, я пішов на вказану адресу. Скоро був там. Господар квартири зустрів радо і гостинно:

 - Ось твоя кімната. Я зараз живу один, бо сім’ю вже відправив в Україну, та й сам скоро туди повертатимусь. Залишилось продати цю квартиру і завершити деякі справи на роботі.

Оскільки разом з Валентином Макаровичем Пилипчуком я прожив наступні два тижні, то розповім про цю людину докладно. Народився він у 1951 році в селі Володимирівці на Житомирщині у великій (має трьох братів і чотирьох сестер) і працьовитій родині. Закінчив Київський інститут інженерів цивільної авіації, і з 1979 року за власним бажанням опинився на Камчатці. Працював у різних авіазагонах на Колимі, в Хабаровському краї, на Чукотці, але завжди повертався на Камчатку. Був командиром екіпажу вертольоту „Мі-8”, згодом очолював профспілкову організацію льотчиків Камчатки, відстоюючи їхні інтереси у питаннях безпеки польотів, пенсійного забезпечення, охорони праці та медичної реабілітації. Забезпечує допомогу дітям, батьки яких загинули в авіаційних катастрофах. Брав активну участь у діяльності національно-культурної автономії українців Камчатки, був заступником голови НКА, керівником недільного українського класу. Та як справжній патріот України і принципова людина, Валентин Пилипчук з часом розійшовся у поглядах на суть і засади діяльності НКА з її головою Віктором Манжосом і зосередився на українському недільному класі. Заробивши на Камчатці пілотну пенсію (має 5500 годин вертольотних польотів), вирішив разом з дружиною і двома дорослими синами повертатись в Україну, де вже купив квартиру у місті Вишневому під Києвом.

Любить Валентин Макарович свою Україну, ту землю, яка виростила його, дала освіту, наповнила силою і любов’ю. Для нього дуже важливо зберегти не тільки мову, а й культуру рідної землі, пам’ятати її історію. Тому однією з найважливіших справ свого життя на Камчатці вважає створення українського недільного класу при петропавловській школі №7. Учні цього класу навчались за підручниками, які він привозив з України. Вчителів для класу знаходив сам, а коли нікого не було, проводив заняття сам. Знайшов спонсорів, які подарували класу телевізор і відеомагнітофон, приймав участь у презентації книжок Клубу української культури імені І.Франка, часто вкладав у спільні справи гроші з власної зарплати.

Так Валентин Пилипчук самовіддано трудився для збереження української культури та освіти на Камчатці, плекаючи український дух далеко від Батьківщини. І мабуть, робитиме це, вже повернувшись на Батьківщину.

Зі своєї багатої льотної практики моєму новому знайомому є що пригадати.

– На Камчатці 67 населених пунктів, я був усюди. Корінним народам возив усе: продукти, одяг, газети, паливо. Ніколи не возив тільки горілку. Принципово. Сам не п’ю і нікому не раджу. Всі аборигени називали мене Макаровичем, майже ніхто не знав ні мого імені, ні прізвища.

Серед багатьох подяк і нагород є у Валентина Пилипчука і досить рідкісна для льотчиків нагорода – нагрудний знак „Відмінник прикордонної служби”. Отримав її він за відмінне виконання складного польоту, на який екіпаж „Мі-8” пішов добровільно, щоб врятувати тяжко пораненого прикордонника, старшину Старостіна. Ситуація була екстремальною, екіпаж виконував політ в умовах снігового циклону. Ризикуючи собою, вертольотники виконали складне завдання і врятували життя прикордонника, незважаючи на відмову у польоті протиожеледної системи „Мі-8” на зворотньому шляху від прикордонної застави до Петропавловська-Камчатського. Ось такий він, Валентин Макарович Пилипчук – справжній патріот України і авіатор-професіонал.

Увечері того ж дня, коли я поселився у Валентина Пилипчука, сталась радісна для мене подія. До нас у гості прийшов Володя Бондаренко і приніс бандероль з примірниками моєї першої книги „Автостопом на край світу”, пересланої в Петропавловськ з Магаданської області. Нарешті, майже через три місяці після того, як книга вийшла у світ, я її побачив і взяв у руки! Це навіть було красиво і символічно – вперше взяти у руки книгу „Автостопом на край світу” саме на Камчатці, яка стала для мене черговим краєм світу...

20 жовтня в Петропавловську-Камчатському випав перший сніг. І йшов майже весь день, вкривши будинки, дороги, тротуари, маківки храмів та схили сопок білим „покривалом”.

Поки мало вирішитися питання, яким чином повернуся з Камчатки на материк (чи то літаком, чи то на одному з вантажних суден), я надходив у розпорядження Валентина Макаровича Пилипчука. Відразу скажу, що завдяки ньому я мав дуже насичену і цікаву „культурну програму” в Петропавловську.

Ми разом відвідали найбільшу на півострові авіакомпанію „Камчатські авіалінії”, в якій Макарович пропрацював не один рік, а тепер мав здати свої профспілкові справи і звільнитися. „Камчатські авіалінії” – це близько 20 вертольотів різного призначення, які виконують пасажирські та вантажні перевезення. Мені навіть дозволили посидіти за штурвалом „Мі-2”. Можна було б і політати (звичайно, в якості пасажира), але через погану погоду того дня авіакомпанія рейсів не виконувала. До речі, слід сказати, що керувати вертольотом значно складніше, ніж літаком, і тому катастроф з ними трапляється більше.

Найгучніша за останні роки катастрофа трапилась на Камчатці у 2003 році, коли розбився вертоліт з керівництвом Сахалінської області на чолі з губернатором Ігорем Фархутдіновим. Сталося це так. Вони летіли на острів Парамушир з метою перевірки готовності селища Сєвєро-Курильська до зими. Маршрут вертольота пролягав від аеропорту „Камчатських авіаліній” поблизу Єлізово до західного узбережжя півострова, потім уздовж берегової лінії Охотського моря до мису Лопатка, а вже звідти – на Парамушир. Але вже у повітрі маршрут змінився, бо хтось із перших осіб Парамуширу захотів показати високим гостям з області вулкан Алаїд на острові Атласова, що незадовго до цього вивергався. Пілоти спрямували вертоліт при низькій хмарності між горами Опалою і Хребтовою.

Що там трапилось, можна тільки здогадуватись, але розшифровані дані бортових самописців свідчили про те, що важіль управління головним гвинтом вертольота кілька разів рвучко смикався уверх, униз і знову уверх. В результаті лопасть гвинта перерубала хвостову балку (таке трапилось вперше в історії світової авіації!) і вертоліт впав униз з висоти 70 метрів. Загинуло 17 чоловік, а державна комісія, що працювала після катастрофи, закрила на Камчатці відразу три вертольотні компанії. У 2006 році, перебуваючи в Южно-Сахалінську, біля стін кафедрального Воскресенського собору я бачив меморіал дванадцятьох жертв із 17 загиблих у тій жахливій катастрофі.

Виконують „Камчатські авіалінії” і туристичні рейси, але вони надто дорогі і користуватися такими послугами можуть хіба що грошовиті туристи. Наприклад, одноденний політ у Долину Гейзерів і назад обійдеться у 19 тисяч рублів з людини (рейс виконується тільки за умови формування групи).

У великому господарстві авіакомпанії крім техніки, ангарів, двох аеропортів, посадочних майданчиків, служб наземного та аеродромного забезпечення є й такий „підрозділ”, який начебто не має жодного відношення до авіації. Це розплідник, у якому вирощують досить рідкісних птахів – алеутських казарок. Роблять це не для забави, а з метою їхньої подальшої акліматизації на Курильських островах.

Одним із символів Петропавловська-Камчатського, його своєрідною візитною карткою є „Три Брати” – три високі скелі, які здіймаються з води на вході з Тихого океану в Авачинську бухту. Як три гігантські пальці велетенської долоні, виходять вони з глибини і зачаровують кожного, хто вперше бачить це природне диво.

Багато художників малювали „Трьох Братів”, чимало поетів присвятили ним свої вірші. І от вранці одного з жовтневих днів і ми вирушили до цих романтичних скель: я, Валентин Макарович Пилипчук і Володя Бондаренко.

Перший сніг вже встиг розтанути, але вранішні морози утворювали на поверхні калюж крижану корку. Щоб досягти „Трьох Братів”, довелося виїжджати з міста автобусом, а потім ще йти пішки по грунтовій „військовій” дорозі до мису Маячного, на якому знаходиться прикордонна застава і звідки відкривався чудовий вид не тільки на скелі „Три Брати”, а й на засніжений конус Вілючинського вулкану та на чималий шматок узбережжя Тихого океану (миси Опасний і Безіменний, острів Старічков, бухту Безіменну).

Це місце – надзвичайно вдале для фотографів, тому Володя відразу ж дістав з рюкзака фотоапарат і поки не зробив щонайменше 30 знімків, не зміг від нього відірватися. А Макарович задумливо сказав:

 - Знаєш, Сашко, років п’ятнадцять тому нас би відразу тут затримали прикордонники і відвели б на заставу. Та часи змінилися – тепер і з’являтися тут можна цілком вільно, і фотографувати. А я ж востаннє був біля „Трьох Братів” у 1980 році! Тепер ось прийшов з ними попрощатися, бо дуже скоро Камчатка стане для мене минулим...

Проникнувшись романтизмом і красою місця, ми зробили символічне фото: на прибережному камені поставили відкорковану пляшечку коньяку, біля неї - три чарки і три шматочки пирога, а на дальньому плані – скелі „Три Брати”. А потім і самі втрьох сфотографувалися на фоні скель.

У той день ми й самі, мабуть, були як ті „Три брати” - три українці, що зустрілися на далекій Камчатці.