«Назустріч сонцю»: Владивосток. Фото

Продовжуємо знайомити читачів зі сторінками майбутньої книги Олександра Волощука «Назустріч сонцю».

Разом з автором повернемося з далекої Камчатки «на материк» і відвідаємо славне місто Владивосток.

Хабаровськ – Владивосток

Подолавши 2200 кілометрів повітряного простору між Камчаткою і Хабаровськом, через дві з половиною години літак здійснив м’яку посадку в хабаровському аеропорту. Треба було рухатися далі, у бік Владивостока. «Відбившись» від надокучливих таксистів, доїхав автобусом до залізничного вокзалу, сів у електричку до Хора (містечко за 72 км на південь від Хабаровська) і через півтори години зійшов на тамтешній перон.

Це були знайомі місця, бо за два роки до цього я таким же чином рухався на південь Примор’я. Як і тоді, у 2006-му, позиція на виїзді з Хора виявилась для автостопу незручною, і довелося йти пішки 4 км. Зупинивши за селом Новостройка вантажний «ГАЗ-53», проїхав лише 10 км – до Дормідонтовки. А ось далі не пощастило: зупинялися лише „таксисти” (відразу відчув разючий контраст якості автостопу у порівнянні з Камчаткою), та вже й вечоріло.

Добре, що у Дормідонтовці є залізнична станція, звідки я вечірньою електричкою досяг міста Вяземського. Переночувавши на вокзалі, о 5-й годині ранку сів у загальний вагон пасажирського поїзду «Совєтская Гавань – Владивосток» і досипав вже на другій полиці.

... Загальні вагони. Здебільшого вони наповнені людьми, які хочуть проїхати якомога дешевше і особливо не прагнуть до комфорту. Контингент трапляється різний: їдуть селяни, заробітчани, студенти, колишні зеки. Тут п’ють пиво і горілку, лаються, сперечаються за кращі місця (якщо вагон переповнений), сплять на третіх полицях. У неробочих тамбурах дим від цигарок такий, що можна вішати сокиру, а туалети такі, що в них краще не заходити.

З рук „золотої молоді” не випускаються мобільні телефони, в яких не замовкає „мертва” поліфонічна музика, що за своїм підбором повністю відображає духовний стан сучасних 15-18-річних підлітків. Розмови про ресторани, більярд, випивку, „амурні” плітки... Здається, цим „діточкам” не потрібні книги, їх не цікавить історія, вони не знають, хто такі Володимир Висоцький і Юрій Візбор, їм не потрібні духовні цінності батьків та дідусів-бабусь. Комп’ютерні ігри, попса, думки і розмови ні про що – ось коло інтересів значної частини тієї молоді, яка народилась наприкінці 80-х – на початку 90-х років минулого століття. Романтики з цього покоління навряд чи вийдуть. Такі невеселі думки з’явилися в мене під час 12-годинної їзди у загальному вагоні поїзда «Совєтская Гавань – Владивосток»...

«Форт Росс» у Примор’ї

В адміністративний центр Приморського краю прибув надвечір. У Владивостоку планував пробути не більше двох днів, бо в цьому місті мав не дуже то й багато справ: хотів зустрітися із заступником голови Українського культурного центру В’ячеславом Чорномазом, консулом України у Владивостоку Олександром Данильченком, земляками-чернігівцями Олександром Кириченком та Олександром Трушем. Їм я привіз у подарунок примірники власної книги „Автостопом на край світу”.

Але була одна проблема – де зупинитися в місті? Знайомої дівчини-автостопниці на ім’я Алекс, у якої жив кілька днів у 2006-у році, в місті не було (навчалася в університеті у Санкт-Петербурзі), Іван Григорович Думка, у якого тоді ж зупинявся на тиждень, не міг мене прийняти за сімейними обставинами. Та допоміг В’ячеслав Чорномаз. Дізнавшись, що я вже у Владивостоку, він запропонував зупинитись у свого товариша Віктора Александрова. Зателефонував Віктору і через 40 хвилин приїхав до нього додому, в мікрорайон Диомід. Віктору було 53 роки, він виявився творчою людиною, поетом і музикантом, керівником вокально-інструментального ансамблю „Форт Росс”.

 – Моя мати українка, з Вінницької області. Люблю українські пісні і тому часто разом зі своїм ансамблем беру участь у музичних заходах, які проводить українська громада Владивостока.

Я поцікавився, звідки у ансамбля така назва – „Форт Росс”, і чи не має він чогось спільного з Тотьмою (у цьому місті на Вологодщині, яке я дуже люблю, народився і похований Іван Кусков – засновник і комендант форту Росс в Каліфорнії).

 – З Тотьмою спільного нічого. А „Форт Росс” тому що, навчаючись на істфаку Далекосхідного університету, я серйозно займався темою освоєння Російської Америки.

Як кожна творча людина, Віктор виявився цікавою і непересічною особистістю. Кілька років жив у Канаді, гастролював із ансамблем по Південній Кореї, тричі був жонатий, має четверо дітей і одного онука. Щоправда, атеїст.

Першу половину наступного дня разом з Віктором гуляли по місту. Побували у філармонії (в репетиційній кімнаті ВІА „Форт Росс”), дельфінарії (у ньому плавали дві великі білухи), музеї „Владивостокська фортеця”. Що найбільше здивувало – наперсники у центрі міста. Я вважав, що часи легкого „розводу” громадян на гроші (чим і займаються наперсники) вже минули, аж ні. Виявляється, ще є чимало таких, кого легко пошити в дурні за допомогою „безкоштовного сиру”.

Зустріч з консулом

Біля Дальзаводу (колись це було одне з найбільших промислових підприємств міста) зустрівся з В’ячеславом Чорномазом, подарував йому свою книгу. Разом пішли у старовинний двоповерховий будинок на розі Світланської та Алеутської вулиць, у Генеральне консульство України. Консул Олександр Петрович Данильченко зустрів мене як давнього знайомого. Розпитував про нинішню подорож, цікавився станом справ у українських громадах Колими і Камчатки. У свою чергу розповідав про особливості своєї нелегкої роботи (робочий стіл консула був завалений листами і документами).

 - Дуже багато роботи, адже у моєму підпорядкуванні знаходиться величезна територія, на якій проживає кілька мільйонів етнічних українців. Багато листів, багато питань, багато рутинної роботи. Добре, що хоч помічник є. Інколи доводиться працювати і спілкуватися взагалі з унікальними суб’єктами. Якось прийшов у Консульство справжнісінький бомж, оброслий бородою, приніс довідку про те, що він ... генералісимус світу і що йому треба видати документи для безкоштовного проїзду за маршрутом Владивосток – Москва – Київ, оскільки він хоче зустрітися з Президентом України Віктором Ющенком, до якого має „срочнейшее дело”...

Але не завжди буває так смішно. Інколи стає й сумно.

- У Міністерстві Закордонних Справ України є Програма допомоги закордонним українцям. Консульство разом з українською національно-культурною автономією Владивостока попросило грошей на випуск книги-збірника матеріалів Конференції українців Приморського краю та на проведення фестивалю української культури. Отримали відповідь: „У зв’язку зі світовою економічною кризою МЗС України зменшує витрати...” У черговий раз рідна країна „бортонула” своїх співвітчизників за кордоном.

Поспілкувавшись з Олександром Данильченком і В’ячеславом Чорномазом у дружньому колі за пляшкою французького коньяку, я розпрощався з ними і пішов на наступну зустріч – із заступником голови міської думи Владивостока, уродженцем Ніжина Олександром Кириченком. Він з вдячністю прийняв книгу „Автостопом на край світу”, один з розділів якої був присвячений нашій першій зустрічі у приморській столиці в жовтні 2006 року.

Інший примірник книги я підписав і передав для ще одного нашого земляка - Олександра Труша. У Владивостоку його в цей час не було, він відпочивав у Сингапурі. Через місяць після повернення з подорожі, на початку січня 2009 року до мене дійшла трагічна звістка – Олександр Труш загинув, розбившись на вертольоті. Йому було лише сорок п’ять років…

Пам’яті Олександра Труша

... Людське життя – річ невблаганна. Смерть завжди ходить десь поруч і з’являється здебільшого раптово, несподівано, коли людина сповнена бажання жити, творити і вірити. У вересні 2008 року під час перебування на Камчатці на мій мобільний зателефонував колишній бахмаччанин Олександр Васильович Корпал (на той час – голова адміністрації селища Заполярного Надимського району Ямало-Ненецького округу) і повідомив, що у Надимі помер наш земляк і спільний друг Михайло Костюк.

Двадцять років відпрацював він на Півночі, керував Центром дитячої творчості в одному з найбільших міст Ямалу, виховував у дітях почуття прекрасного, завдяки його ентузіазму і турботам із Чернігова до Надима приїхало працювати близько трьох десятків творчих людей.

Саме Михайло Костюк приймав мене у Надимі під час мандрівки-експедиції 2007 року по „мертвій” залізниці Салехард – Ігарка, організував чимало цікавих зустрічей, допоміг безкоштовно дістатися з Салехарда у Надим і у зворотному напрямку. Коли прощалися, Михайло Миколайович сказав: „Ось відпрацюю ще рік, зароблю „північну” пенсію – і все, повертатимусь додому”. У липні 2008-го серце Михайла Костюка раптово зупинилось. Він повернувся у рідний Чернігів, але в домовині...

І ось – нова смерть. Олександр Труш був одним з найуспішніших бізнесменів Владивостока, засновником виробничо-торгівельної фірми „Ратимир”. Він народився у Салтиковій Дівиці на Куликівщині і дуже любив свою малу батьківщину. У рідному селі на власні гроші побудував церкву і придбав для неї іконостас. Я познайомився з ним у жовтні 2006 року у Владивостоці, під час своєї першої далекосхідної подорожі. В японському ресторані „Едем”, куди запросив Олександр Владиславович, ми спілкувалися кілька годин. Знайшовши за тисячі кілометрів від дому людину з Чернігівщини, я хотів розпитати про його життєвий шлях, про вчора і сьогодні, про те, чим він живе і про що мріє. Так би мовити, зібрати журналістський матеріал. Але він попередив мої розпити: „Про мене писати не треба. Ти краще про себе розкажи. Не кожного дня у Владивосток приїжджають автостопом із Чернігова”.

Тоді я так і не взяв інтерв’ю у Олександра Труша. Думав, ще встигну, адже життя таке довге. Не встиг. 26 г рудня 2008 року вертоліт, на борту якого перебував Олександр Труш, зазнав катастрофи поблизу приморського села Лауха. Поховали його на батьківщині, у Салтиковій Дівиці.

Я звик не забувати добра. І тому вважав своїм обов’язком побувати на могилі Олександра Труша. А ще – побачити Свято-Микольську церкву у його рідному селі, у відбудову якої він вкладав особисті кошти. Ця поїздка відбулась 19 березня 2009 року . В Куликівці мене зустрів Віктор Владиславович Труш – старший брат Олександра. Купили квіти і поїхали на сільське кладовище Салтикової Дівиці. Постояли біля ще свіжої могили, заставленої десятками вінків. Слів майже не було. Лише думки. У кожного свої. Але, мабуть, одна думка все ж була спільною – „45 років... Це дуже мало...”

Сорок п’ять років і ще 11 днів – такий життєвий шлях відміряла доля Олександру Трушу. Але життя людини минає недаремно, якщо вона залишає по собі добру пам’ять і добрі справи. Найкраща пам’ять про Олександра Владиславовича – це Свято-Микольська церква. Храм, у який він вклав свої гроші і душу. Храм, у якому його відспівували. Він стоятиме багато років, сяючи під сонцем золотом куполів і оголошуючи церковним дзвоном небо над Салтиковою Дівицею. Небо, яке так любив Олександр Труш.

Коли я збирався повертатись у Чернігів, Віктор Труш сказав:

– Брат не був публічною людиною і тому, прошу вас, не треба його славити. Він робив так, як на його місці робила б кожна порядна людина...

І на цьому я ставлю крапку.