Останнє оновлення: 22:17 вівторок, 17 вересня
Мандри / Дослідження
Ви знаходитесь: Культура / Література / Літературний Чернігів / «Назустріч сонцю». В географічному центрі Азії. ФОТО
«Назустріч сонцю». В географічному центрі Азії. ФОТО

«Назустріч сонцю». В географічному центрі Азії. ФОТО

«Високий Вал» закінчує знайомити читачів зі сторінками майбутньої книги Олександра Волощука «Назустріч сонцю», присвяченої його мандрівці 2008 року по Далекому Сходу.

За сприяння управління у справах преси та інформації Чернігівської ОДА ця книга має побачити світ у нинішньому році.

Заключна розповідь – про мандри Олександра Хакасією і Тивою.

Хакасія. Країна чаатасів і шаманів

Вранці 18 листопада, на 143-й день подорожі, я залишав Красноярськ. Мій подальший шлях пролягав не на захід, а на південь, оскільки вирішив відвідати два суб’єкти Російської Федерації, у яких раніше ніколи не був – Хакасію і Тиву. Від Красноярська до столиці Хакасії - міста Абакана – 400 кілометрів. Перші 34 км подолав на приміській електричці до Дивногорська. Далі вирішив їхати автостопом по федеральній трасі М 54, що через Абакан і Кизил йде до кордону з Монголією.

Дивногорськ – містечко енергетиків, які обслуговують Красноярську ГЕС. Тут побудована велика гребля, яка перетворила і без того широкий Єнісей на величезне водосховище. Позицію для автостопу обрав за кількасот метрів за греблею, поруч з придорожнім кафе, у якому попередньо поснідав. Машин у бік Абакана їхало небагато, але стояв недовго – лише 20 хвилин. Зупинився „УАЗ-буханка” зі зв’язківцями, які їхали з Красноярська через Абакан у Саяногорськ.

Дорога йшла по гірській місцевості, інколи стаючи „серпантином”, потім вийшла на рівнину і пішла майже паралельно Красноярському водосховищу. Населених пунктів зустрічалось небагато, майже весь простір до обрію займали рівнини і ліси. Ландшафт дещо змінився, коли машина в’їхала з Красноярського краю у Хакасію. Перші враження від 19-го регіону (номери хакаських машин – 19 RUS) були незвичайні: таємничі краєвиди засніжених чудернацьких сопок і кургани з чаатасами – вертикально поставленими кам’яними брилами, від яких незримо віяло духом тисячоліть. Взагалі, Хакасія заслуговує того, щоб зробити екскурс в її історію.

Хакасія – республіка у складі Російської Федерації, розташована на півдні Сибіру в лівобережній частині басейну Єнісея. Площа 61,9 тис. кв. км (0,4 % території РФ). Населення 583 тис. чоловік, щільність населення – 9,4 чол. на 1 кв.км.

Археологічні дослідження свідчать про те, що перша людина з’явилась на території сучасної Хакасії 35-40 тисяч років тому. Вчені виділили шість ранньоскотарських культур, що існували в Хакасько-Мінусинському степу від 2-ї половини ІІІ тисячоліття до н.е. до середини І тисячоліття н.е.. До тих прадавніх часів відносяться найдавніші чаатаси – могильники. Зазвичай це високі кам’яні стели (з піщаника чи граніту) шаблевидної форми, що встановлювались над місцем поховання померлих. Лицьовою є їх вузька грань, на яку наносилась фантастична личина: три ока, ніздрі, величезний рот, роги, великі вуха і різноманітні відростки. Зображення переходить з лицьової грані на широкі бокові, а інколи й на задню. Крім центральної личини нерідко є додаткові, меншого розміру. Часто на стелах зображували пащу хижака, інколи – бика. І багато так званих солярних знаків. Вони бувають різних обрисів, але зазвичай це коло, вписане у квадрат – своєрідна мандала, символ космосу. Цей знак в якості офіційного символу поміщений на прапорі і гербі Хакасії. Найцікавіше те, що чаатаси, яким не одна тисяча років, й досі стоять у хакаських степах і їх можна вільно бачити з вікна автомобіля.

Парадоксальна ситуація! Статуї острова Пасхи відомі всьому світу. А про хакасько-мінусинські чаатаси (на інших територіях планети Земля подібні пам’ятники не зустрічаються) знає дуже обмежена кількість людей. Вони ж значно давніші, ніж скульптури острова Пасхи, різноманітніші композиційно і за змістом, а також цікавіші і багатші у художньому відношенні.

Загальна кількість хакасів у Російській Федерації становить 78,5 тис. чоловік (з них 62,9 тис. у Хакасії, 2,3 тис. у Тиві, 5,2 тис. у Красноярському краї). Сучасна назва „хакаси” була прийнята в перші роки радянської влади, хоча в етнічному плані народу „хакаси” немає, як немає, наприклад, і народу „дагестанці”. Під „хакасами” розуміють кілька груп сибірських татар (абаканських, ачинських, кузнецьких), а також інші дрібні тюркські народи: качинців, сагайців, бельтирів, кизильців та кобалів.

Релігійні уявлення хакасів є досить складною системою, для якої навіть наука поки що не придумала назви. Одні дослідники називають традиційну релігію хакасів „ах чайан” (біла віра), вважаючи її різновидом бурханізму, інші називають її тенгриїзмом, виділяючи у пантеоні божеств Тенгрі і вважаючи, що релігія древніх тюрків була близькою до єдинобожності. Але в більшості дослідницьких праць традиційні релігійні погляди хакасів називають шаманізмом. Після приєднання Хакасії до Росії почався процес насильницької християнізації. Однак догматика православ’я залишилась для хакасів незрозумілою і чужою, що у значній мірі сприяло збереженню традиційного світосприйняття.

Абакан

Проїхавши більше 200 кілометрів по хакаських степах і об’їхавши місто-супутник Абакана – Чорногорськ, „уазик” зі зв’язківцями та українським мандрівником ще засвітло прибув до столиці Хакасії. Найперше треба було вирішити питання ночівлі і тому, придбавши карту міста, я відразу ж пішов до найбільшого храму Абакана – Спасо-Преображенського кафедрального собору.

Абакан столиця Республіки Хакасія. Знаходиться при впадінні р. Абакан у Єнісей. Виник у 1823 р. як село Усть-Абаканське. В 1925-1931 рр. мав назву Хакаськ, з 1931 р. – Абакан. Населення 160 тис. чоловік. Залізничний вузол. Промисловість: легка, харчова, будматеріалів, завод по виробництву товарних залізничних вагонів. Педагогічний інститут, 3 театри, зоопарк.

У Спасо-Преображенському соборі порадили звернутися в єпархію, яка розташована поруч. Там я отримав благословення на ночівлю при храмі Святителів Московських (він знаходиться на протилежному кінці Абакана, недалеко від залізничного вокзалу). Дістався до нього міським автобусом. Настоятель храму Святителів Московських отець Філарет виявився молодим священиком, що прибув на службу в Хакасію після кількох років послуху у знаменитому Валаамському монастирі. Разом зі своїми помічниками Іваном та Сергієм він радо прийняв мене, виділив окрему кімнату-келію, дав чисту білизну. Домовились, що я зупинюсь при храмі на дві ночі, присвятивши весь наступний день знайомству з містом.

Поснідавши зранку у трапезній, вирушив пізнавати Абакан. Гуляючи по місту, підмітив цікаву особливість його топоніміки: багато вулиць мають числівникові назви: Перша, Друга, Третя і так далі аж до Сорок п’ятої. Абакан розташований у мальовничій, благодатній і теплій міжгірній долині (кажуть, що тут навіть визрівають кавуни і дині). Місто зелене (звичайно, у теплий час року), охайне, багато парків, бульварів і садів. Хакаську мову в місті почути важко, більшість його населення складають росіяни та асимільовані сибірські татари.

В Абакані чотири православні храми і я оглянув їх усі: крім кафедрального Спасо-Преображенського собору і храму Святителей Московських ще є Градо-Абаканський храм Костянтина і Олени та найстаріший у місті Свято-Микольський собор. Дуже хотів відвідати краєзнавчий музей, особливо хотів побачити експозицію кам’яних брил і стел з древніх чаатасів, але вже третій місяць музей знаходився на реставрації, працювали лише дві локальні виставки. Щоправда, частина експозиції – ціла алея стел і плит з древніми малюнками – виставлена на вулиці, перед входом у музей. А в музейному магазині-кіоску придбав за 700 рублів хакаський шаманський бубон, про що ще у Чернігові мене просили друзі із Центру культурних традицій „Етнос”.

Вечір провів у храмі Святителів Московських, розповідаючи отцю Філарету та іншим священикам і трудівникам храму про свої мандрівки, про особисті враження від відвідання храмів і монастирів у різних регіонах Росії, України, Грузії, Литви. Дізнавшись, що після Абакана я маю намір відвідати Тиву, мене наперебій почали попереджати про можливу небезпеку і навіть відговорювати від поїздки у сусідню з Хакасією республіку.

- Тувинці не люблять росіян і взагалі слов’ян. Це дуже неадекватний народ: пияцтво, наркоманія, бійки і поножовщина для них – у порядку речей. Вночі по вулицях Кизила краще не ходити, бо місцева міліція після півночі самоусувається, а населення, не маючи роботи, промишляє наркотиками і розбоєм, носить при собі ножі. Тож будь обережним, а краще взагалі туди не їдь.

Вже не вперше я чув подібні „відгуки” про Тиву і тувинців: в Іркутській області, у Красноярську і ось тепер в Абакані. Але маю особисте правило – вирішувати все самому. І якщо намітив побувати у Тиві, значить так тому й бути. Але на шляху до Кизилу дуже хотів побачити старовинне і славне місто Мінусинськ, до якого від Абакана лише 25 кілометрів.

Мінусинськ

20 листопада попрощався з отцем Філаретом і, комбінуючи залізницю з трасою, за півтори години дістався до Мінусинська.

Мінусинськмісто на півдні Красноярського краю, районний центр. Заснований у 1739 році. Населення 70 тис. чоловік. Одне з найдавніших міст Сибіру. Віддалений від центрів цивілізації, Мінусинськ у ХІХ – на початку ХХ століття був місцем поселення політичних засланців. Тут жили декабристи, народники, соціал-демократи. Сучасний Мінусинськ має два центри: старий (кілька десятків будинків ХІХ-початку ХХ століть) і новий (сучасні багатоповерхівки). Повязує їх між собою головна вулиця міста – Абаканська. Головні пам’ятки – Спаський собор (1803 р.) і краєзнавчий музей імені Миколи Мартьянова.

Перше, що я зробив у Мінусинську, це зустрівся з настоятелем Спаського собору отцем Михайлом і попросив його благословення на зупинку і ночівлю при храмі. Дізнавшись, що я мандрівник, та ще й з України, він вельми зрадів. З’ясувалось, що отець Михайло теж українець, з Ужгорода. Він розпорядився, щоб мене поселили в одній із службових кімнат у підвальному приміщенні собору. Я отримав у своє розпорядження теплу келію з ліжком, диваном, столом, стільцем, холодильником та етажеркою старовинної роботи. Щоправда, затягнуті морозними візерунками вікна пропускали мало сонця, але було електричне освітлення. Облаштувавшись і поснідавши у трапезній, зайшов до Спаського собору.

Спаський собор – один з найвідоміших храмів Сибіру. І не тільки тому, що він один з найстаріших (закладений у 1803 році, освячений у 1814 р.). Собор усередині дуже красивий, витончено розписаний і прикрашений, має унікальний іконостас. За легендою, саме у цьому храмі Ленін вінчався з Крупською, перебуваючи на засланні в Шушенському. Насправді це не так, але дана легенда врятувала храм від зруйнування у часи великого безбожництва і гонінь на церкву. Щоправда, у 1933 році більшовики перетворили собор на зерновий склад, втопивши в Єнісеї ікони та дзвони. Але в 1945 р. Спаський собор був повернений православній громаді і з того часу більше не закривався.

Надзвичайно цікавим і пізнавальним було відвідання Мінусинського краєзнавчого музею. Його експозиція одна з найкращих у Сибіру, складається з більш ніж 140 тисяч експонатів. Заснував музей у 1877 р. відомий сибірський географ, дослідник і краєзнавець Микола Мартьянов. Унікальними є матеріали, що представлені у розділах, присвячених історії освоєння Мінусинської котловини попередниками її корінних мешканців, а також експонати, що розповідають про колонізацію Хакасії російськими першопроходцями. Справжнім же скарбом музею є археолого-етнографічна колекція: статуї, могильні стели з чаатасів, руни, тамги, старовинна зброя і знаряддя праці. Певна частина експозиції присвячена українському населенню районів Південного Єнісея.

Офіційно українців у дев’яти південних районах Красноярського краю мешкає 1,8 % від всього населення. Українці з’явилися тут у 1880-1890-х роках, селились вони переважно у степових і лісостепових районах. Жили, як правило, в одних селах з російськими старожилами, рідше засновували окремі поселення. На новому місці українці будували спочатку звичні для себе хати-мазанки із глини з солом’яною чи очеретовою стріхою. Їхні господарства відрізнялись від сибірських більш вільним плануванням і відсутністю глухих загорож, які замінювали легкі тини.

В одній із залів музею, експозиція якої присвячена подіям початку ХХ століття, мою увагу привернуло фото могильної плити зі старого міського кладовища. На плиті був такий напис: „Василий Иванович Хвост. Член партии эсеров, депутат II Государственной Думы от Черниговской губернии. Скончался в ссылке в октябре 1912 года”. Звісно, мене як історика дуже зацікавила могила цієї людини, і я вирішив її відшукати. Але спершу спробував дізнатися якісь подробиці про його біографію у співробітників музею. На жаль, ніхто з них про Василя Хвоста нічого докладного повідомити не міг. Але як знайти його могилу, підказали.

- На старому кладовищі побачите залишки спаленої церкви, по праву руку від неї і трохи далі буде могила засновника музею Миколи Мартьянова, а за нею і трохи вбік знайдете і могилу Хвоста.

Селянський депутат Василь Хвост

Я вирушив за вказаними координатами і знайшов те, що шукав – стрункий скромний обеліск із жовтого каменю. Ким був Василь Хвост, як опинився у Сибіру і як помер, я тоді ще не знав. Але вирішив після повернення додому обов’язково дізнатися про нього. У середині січня 2009 року, через місяць після повернення у Чернігів, у відділі краєзнавства обласної бібліотеки ім. В.Короленка я таки розшукав відомості про Василя Івановича Хвоста.

Він народився у 1879 р. в селі Велика Кошелівка Ніжинського повіту в селянській родині козацького походження. Закінчив сільську школу, в армії служив штабним писарем. Після повернення до рідного села його обрали, незважаючи на молодість, волосним старшиною. Василь Хвост був чесною, прямодушною і відважною людиною, від природи наділений задатками лідера, гострим розумом, талантом організатора, що зумовило його авторитет у односельців. Не випадково саме його вони направили ходоком до І Державної думи і обрали до ІІ Держдуми.

Активна, насичена боротьбою не тільки за права селянства, а й усього українського народу, діяльність у думі стала найвищим життєвим злетом молодого посла. З 10 представників селянства у думі його особистість була, вочевидь, найцікавішою. „Молодий, кобичкуватий, з русявою кучерявою головою, у вишитій сорочці з червоною стрічкою і широким червоним поясом, він, незважаючи на свої 26 літ, робить враження 20-літнього хлопця” – так писав про нього один із сучасників, В. Піснячевський. Особливістю поглядів Василя Хвоста було органічне поєднання постулатів есерської ідеології з боротьбою за українську справу. Він став одним із засновників у Другій Державній думі фракції „Українська трудова громада”. Захист інтересів селянських мас, радикальні виступи і значна активність у думі робили Василя Хвоста вкрай небезпечним для влади.

Восени 1907 р. його заарештували. Інкримінували організацію „великої розбійної ватаги” (?!) і „переховування” якогось „значного” терориста. Василя Хвоста вважав своїм особистим ворогом чернігівський губернатор М. Родіонов. Півтора роки Хвост провів у Чернігівській в’язниці, закутий у кайдани. Потім повезли його на заслання у Сибір. У Красноярську потримали у місцевій тюрмі, а потім відправили на заслання до села Рибного Єнісейської губернії, за 360 верст від найближчого міста. Там Василь Іванович потроху облаштовував своє життя, вів жваве листування. Просив у І.Шрага вислати українських книжок, зокрема „Історію України”, зворушливо додаючи: „Пришліть мені, бо у мене немає, а треба ж дуже”. Доля відпустила В.І.Хвосту вік Христа – він помер 11 жовтня 1912 р. в Мінусинську. Причини й обставини смерті його друзями в Україні не були з’ясовані.

Отже, Василь Іванович Хвост був виразником і захисником інтересів українського селянства. Йому, чернігівському послу в Петербурзі, не довелося дожити до революції 1917 року, він залишився постаттю передреволюційної доби. Його коротке життя немов би висвітлило інший шлях до жаданої волі та землі, показало альтернативу, яка так і залишилась нереалізованою.

...Навряд чи хтось із родичів чи нащадків Василя Хвоста навідувався у далекий Мінусинськ на його могилу. І ось я, чернігівський журналіст, стояв біля місця останнього спочинку свого славетного земляка майже через сто років після його смерті. І це, мабуть, було найголовнішим підсумком мого відвідання сибірського міста Мінусинська.

Республіка Тива. Кизил

21 листопада. Михайлів день і 146-й день подорожі. Вранці зайшов у кабінет до настоятеля Спаського собору отця Михайла і привітав його з днем янгола.

 - Дякую, синку. Ти вже зібрався їхати далі? 
- Так. Тепер – у Кизил. 
- Зачекай трошки. Хочу надати невеличку матеріальну підтримку твоїй експедиції.

З цими словами отець Михайло відчинив сейф, взяв пачку грошей і простягнув мені. У ній було 1000 рублів – 100 банкнот по 10 рублів кожна (скоріш за все, це були пожертви парафіян на храм). Подякувавши, я попрощався з українським священиком Мінусинська, забрав рюкзак і рушив на вихід з міста. Був добрячий вранішній мороз. Через півгодини присів відпочити на автобусній зупинці і зацікавив собою чоловіка, який стояв поруч зі мною.

- Автостопом по Росії? На Камчатці був? І навіть на Командорах! Ну молодець! Я тобі від душі заздрю.

Через кілька хвилин до зупинки під’їхав „джип” і забрав мого випадкового співбесідника. Але через хвилину машина повернулась.

- Сідай, мандрівник. Довеземо до кизильської траси.

Зекономивши таким чином добрих 40 хвилин (3 км пішки), я опинився на федеральній трасі М54. Та перш ніж обрати позицію, сфотографувався біля в’їзної стели. Вийшло символічно: моя постать у пуховику при температурі приблизно мінус 25 градусів на фоні напису „Мінусинськ”...

На двох машинах упродовж короткого відрізку часу доїхав від Мінусинська до повороту на Шушенське (45 км). Там потік автомобілів на трасі став значно меншим, але довго стояти не довелось – незабаром зупинився „КамАЗ” із тувинськими номерами (17 RUS). Він їхав саме туди, куди і я – в Кизил.

Чим далі просувався на південь (а точніше сказати, до географічного центру Азії), тим помітнішою ставала зима. Шар снігу обіч дороги був не менше метра, мороз скував усі річки і струмки, гілки почорнілих дерев вкривала химерна паморозь. Почались перевали і гірські „серпантини”. Хребти Західного Саяну, по яких проходить кордон між Красноярським краєм і Тивою, виступали чудернацькими шаблевидними піками. На вершині Буйбінського перевалу водій зупинив машину.

- На цьому місці загинув Олександр Лебедь...

Я вийшов з „КамАЗу” і підійшов до занесених снігом дерев’яної каплиці і скорботного каменю. У 2002 році, зачепившись за проводи ЛЕП, зазнав катастрофи вертоліт, на борту якого знаходився губернатор Красноярського краю Олександр Лебедь. Легендарна людина, принципова і неухильна, військовий і політик, він зробив дуже багато, щоб припинити масове винищення людей під час локальних воєн у Придністров’ї і Чечні. Олександр Лебедь міг би ще багато корисного зробити для Росії, але ніхто не знає, де й на кого з нас чатує смерть...

Ось і Тива. З вершини перевалу відкрився вид униз на величезну долину, вкриту туманом, через що вона нагадувала скоріше велике озеро. Здрастуй, „страшна” Тива! Як приймеш мандрівника з України?

По „серпантину” машина довго повзла з гір у долину. Поступово стемніло і вже у темряві приїхали у Кизил. Водій підвіз прямо до воріт єдиного в місті православного храму – Свято-Троїцької церкви. Одночасно зі мною до храму на білому мінівені під’їхав і його настоятель – отець В’ячеслав. Він ані трохи не заперечував, щоб я зупинився на храмовому подвір’ї. Отже, ходити по нічних вулицях Кизила, де начебто живуть „злі” і „погані” тувинці, я вже не буду.

Кизилмісто на злитті Великого і Малого Єнісею (Улуг-Хему і Бій-Хему), столиця Республіки Тива. Заснований у 1914 році, до 1918 р. мав назву Білоцарськ, у 1918-1926 рр. – Хем-Белдир. У 1921-1944 рр. – столиця Тувинської Народної Республіки. Географічний центр Азії. Населення 102 тис. чоловік. Буддійські храми. У зв’язку з молодістю міста старовинних споруд у ньому немає. Через Кизил проходять автомобільні траси М 54 (федеральна) і А 162 (регіонального значення). Підприємства харчової, легкої, деревообробної промисловості, виробництво будматеріалів. Поблизу Кизила видобувається кам’яне вугілля. Педагогічний інститут, театр.

Згідно із законами науки автостопу, мандрівник має додержуватися правил і звичаїв тих місць, де він зупиняється. Якщо притулок знайдено при православному храмі, то треба побувати бодай на одному богослужінні. Тому наступного дня я відстояв ранкову службу і оглядів Свято-Троїцьку церкву. Вона нова і продовжує будуватись (тривало зовнішнє оздоблення), у храмі встановлений тимчасовий іконостас, поки майстри одного з підмосковних міст не зроблять постійний – великий і сучасний. У іконній лавці при церкві крім предметів культу продаються також солодощі для дітей. Затим вирушив „досліджувати” Кизил. Надворі стояв сухий сибірський мороз, було лише мінус 13 градусів.

Кизил, як і вся Тива взагалі, цікавий своєю буддійською сутністю. А історія республіки взагалі унікальна. За однією з версій (щоправда, я не дістав підтвердження її наукової вірогідності), тувинці – монгольське плем’я, яке у ХІІІ столітті з якоїсь причини впало у немилість Чінгізхана і той наказав виселити цей народ на околиці Монгольської імперії, оголосивши всіх тувинців прокаженими. Так це чи не так – невідомо, але й досі взаємостосунки тувинців і монголів добрими назвати важко. Кордон Тиви з Монголією (а це приблизно 700 км) на багатьох ділянках практично не охороняється, і тувинці частенько навідуються на територію сусідньої держави, щоб побраконьєрити або вкрасти у монголів худобу. Цікаво й те, що службу у прикордонних військах тут проходять виключно ті, хто призваний в армію на території Тиви.

Географічний центр Азії

Взагалі Тива була другою (після СРСР) соціалістичною країною світу; народна республіка Танну-Тува була проголошена в 1921 р. на території Урянхайського краю і зберігала незалежність упродовж 23 років. З 1926 р. називалася Тувинською Народною Республікою (ТНР). У склад Радянського Союзу увійшла 11 жовтня 1944 р. як автономна область, рівно через 17 років перетворена на Тувинську АРСР. Населення сучасної Тиви складає 310 тисяч чоловік, що дорівнює населенню Чернігова. Щоправда, щільність населення досить мала – 1,8 людини на 1 кв. км (значну частину території займають гори).

Клімат республіки різко континентальний, що зумовлене географічним положенням – як не як, а центр континенту. За часів СРСР в республіці мешкало багато росіян, але після національних потрясінь в Росії на початку 1990-х, які не обминули і Тиву, значна їх частина виїхала. Це позначилось на економічному стані регіону. Сьогоднішня економіка Тиви – це кочове скотарство і хутровий промисел, а також видобуток вугілля. Місцеве населення заробляє на життя контрабандою конопель, багато хто і сам вживає цю „продукцію”. Органи влади намагаються боротися з наркоманією, та поки що марно. Найвідомішим тувинцем на сьогодні є Сергій Шойгу – керівник російського Міністерства з надзвичайних ситуацій. На його честь називають колгоспи і радгоспи, які у Тиві ще збереглися „реліктом” минулих часів.

Центральна площа Кизила є центром політичного, суспільного і релігійного життя міста. На ній зосереджені Будинок уряду Тиви, Національний театр, буддійське святилище. Трохи далі – Центр шаманізму, головний буддійський храм міста, педагогічний інститут, стадіон. На лівому березі Великого Єнісея знаходиться головна пам’ятка Кизила – монумент-обеліск „Географічний центр Азії”. На іншому, правому березі, на схилі сопки чітко проглядались кількаметрової величини буддійські символи-ієрогліфи, викладені з каміння.

Оглянути місцеві музеї не пощастило: краєзнавчий перебував у процесі ремонту, а музей політичних репресій у той день не працював. Знайшовши інтернет-кафе і відписавшись у редакцію „Сіверщини” та на сайт „Високого Валу”, повернувся на подвір’я Свято-Троїцького храму. Якоїсь ворожнечі чи несимпатії до себе з боку тувинців за цілий день так і не відчув. Як не побачив у місті і жодної людини зі слов’янськими рисами обличчя...

Наступного дня мав залишати Кизил, плануючи дістатися до Абакана іншою дорогою –через Ак-Довурак і Абазу. Вона була цікава для мене новими гірськими перевалами і територією Західної Тиви, якої я ще не бачив. Однак отець В’ячеслав почав мене відговорювати від подібного варіанту продовження мандрівки, оперуючи такими аргументами:

- За день ти ніяк не доїдеш до Абакана, доведеться ночувати на вулиці, бо у тих краях немає ні жодного російського поселення, ні жодного православного храму. Не думаю, що хтось із тувинців запросить до себе на ніч. У Кизилі ще є цивілізація, тому ти не відчув на собі „національних рис характеру” тувинців. А на заході республіки немає ні цивілізації, ні влади. Тож я не раджу ризикувати і їхати через Ак-Довурак. Повертайся в Абакан тією ж дорогою, що й приїхав.

Слова священика були настільки переконливими, що я задумався. Деякий час міркував, як же розв’язати цей „гордієв вузол”, і зрештою вирішив кинути жереб. Кинув. Він показав, що залишати Тиву треба по знайомій дорозі – „федералці” М54.

Кизил - Абакан

Отримавши від отця В’ячеслава благословення на подальшу дорогу і 500 рублів, пішки вийшов з Кизила. Невпинно крокувати з рюкзаком за плечима важко, через кожні півгодини бажано робити 10-хвилинний відпочинок. Зробив привал біля чергового буддійського святилища, а потім пішов далі по трасі, підшукуючи зручну позицію. Коли відміряв ногами три кілометри і вже був готовий знову ставати на перепочинок, зупинились „Жигулі” з двома братами-росіянами, які їхали на полювання. У процесі спілкування з ними я розширив власні знання (хоча й суб’єктивні) про сучасну Тиву.

- У нашій республіці процвітає корупція, все продається і все купується. В основній масі тувинці-чиновники ледарі, які майже нічого не роблять, а тільки чекають дотацій з „центру”. На 93 % Тива фінансується з федерального бюджету, своє тут лише вугілля і трошки урану...

Доїхавши з братами до тувинського села Шивиліг, дійшов до найближчого посту ДПС. Там мене намагались підсадити в якусь із машин, що їхали в бік Абакану, але ніхто з водіїв не хотів брати пасажира. Мовляв, „а звідки я знаю, що у нього в рюкзаку? Може, бомба, а може, наркотики...” Вийшовши за Шивиліг, став перед початком затяжного підйому. За півтори години повз мене проїхало не більше десятка машин, з яких дві зупинилися, але водії виявились „таксистами” і я залишився на позиції. Аж ось зупинився „евакуатор”.

- Можу довезти тебе тільки до перевалу, бо треба забрати звідти аварійну машину. 
- Гаразд.

На вершині перевалу знаходилось невеличке кафе для водіїв, від нього вертикально до неба піднімався стовпчик біло-сірого диму. Всередині було затишно і тепло, я пообідав тувинськими пиріжками з картоплею і чаєм. О 14.45 рушив далі. Чи доїду сьогодні до Абакана?

Відійшовши на пару кілометрів від кафе, став на самісінькому кордоні Тиви з Красноярським краєм, якраз біля відповідного бетонного монумента. Позиція була не тільки зручною, а й надзвичайно красивою: навкруги, до краю обрію були тільки гори, гори і гори. Відмовивши ще одному „таксистові”, я нарешті зупинив потрібну машину – легкову „Тойоту”, що їхала в Абакан. У салоні сиділи двоє чоловіків і жінка, як незабаром зрозумів, вони були баптистами. Водій на ім’я Анатолій сказав, що завжди радий підвезти незнайому людину.

- Люди повинні допомагати один одному. На добрі і взаєморозумінні тримається цей світ.

Анатолій та інші його пасажири з цікавістю розпитували про мої мандрівки, а коли зупинилися біля одного з придорожніх кафе, пригостили шашликом. „Тойота” довезла мене прямісінько до залізничного вокзалу в Абакані. Щоб не вертатись через Красноярськ, вирішив їхати далі на схід залізницею через Кузбас до Новосибірська (автостопом там не проїдеш, бо з Хакасії в Кемеровську область не веде жодна автодорога). До потрібного мені потяга „Абакан – Новокузнецьк” залишалось більше трьох годин, і, щоб не коротати час на вокзалі, я пішов у храм Святителів Московських. Отець Філарет зустрів як старого знайомого:

- Ну що, як тобі Тива, як тувинці? Заходь до мене в келію, там десь вермут у пляшці залишився з Михайлового дня.

Півтори години дружнього спілкування і – знову на вокзал. До побачення, Абакан!


Збільшити

буддийське святилище в Бурятії


Збільшити

Єнисей в районі Дивногорська


Збільшити

Абакан. Храм Костянтина і Олени


Збільшити

Абакан. Пам’ятник - чаатас


Збільшити

надгробок з могили Василя Хвоста (м. Мінусинськ)


Збільшити

в Мінусинську - мінус 25...


Збільшити

місце загибелі Олександра Лебедя


Збільшити

зимові Саяни


Збільшити

Кизил. Центр міста


Збільшити

Кизил. Один з буддийських храмів


Збільшити

природа Тиви


Збільшити

Кизил. Монумент Географічний центр Азії


Збільшити

буддийське святилище в Тиві

закрити

Додати коментар:

SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM


Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

Реклама на сайті SVOBODA.FM

SVOBODA.FM - LIVE!
Фотоновини

  День, який пам'ятають журналісти

SVOBODA.FM

RedTram
Загрузка...
Північний вектор